Сьогодні вранці після тривалої тяжкої хвороби перестало битися серце щирого полтавчанина – українського письменника, перекладача з румунської, голови Національної спілки письменників України Віктора Баранова.
Народився Віктор Федорович 14 жовтня1950 року в селі Кривуші Кременчуцького району на Полтавщині. 1974 року закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював на видавничій роботі.
З 1983 року він працював секретарем Національної спілки письменників України, а 19 листопада 2011 року його було обрано головою спілки.
Він надзвичайно уважно відносився до людських проблем. Для нього були важливими й проблеми чернігівців.
Свого часу він насмілилася друкувати статтю мого близького земляка Василя Чепурного «Помстимося Росії любов’ю». Насмілився, бо на той час такий неординарний погляд на Росію випадав із загального сприйняття.
На моє прохання в 2012 році Віктор Федорович один з перших підтримав Звернення депутатів Сосницької районної ради до Президента України щодо присвоєння Олександру Петровичу Довженку звання Герой України (посмертно) та надіслав главі держави відповідне звернення від НСПУ.
Поточного року Національна спілка письменників України у своєму листі до Сосницької районної ради Чернігівської області знову висловила свою підтримку ініціативи щодо присвоєння Олександру Петровичу Довженку звання Герой України (посмертно).
За його вчинками можна судити про любов до людей, до рідної України. І не випадково перу Віктора Баранова належить вірш «До українців».
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..
Спочивайте з миром, Вікторе Федоровичу! Ви були невтомним трудівником і людяним письменницьким керівником!
Олексій ОРЄХОВИЧ, член Національної спілки журналістів України