Ще в 2016 році на 11-й сторінці №11 (179) газети «Отчий поріг» з’явилось повідомлення ВІД РЕДАКЦІЇ:
«Минулого місяця на Покрову ми відзначили День захисника України. Указ Президента України від 14 жовтня 2014 року нарешті повернув народу історичне свято, започатковане славними козацькими походами. Колектив редакції саме так ставиться до цієї дати. Та, на жаль, кілька особливо пильних читачів запідозрили редакцію мало не в антидержавницькій позиції, розмістивши свої коментарі на земляцькому сайті. Микола Коваленко вважає грубою помилкою редакції формулювання «День захисника Вітчизни» замість «День захисника України», як це викладено в президентському Указі. На наш погляд, саме Україна і є нашою єдиною Вітчизною, про що й сказано в матеріалі. Юрій Пероганич делікатно натякає на те, що «в газеті сталася механічна помилка», але тут же стверджує, що «для більшості українців Вітчизна і Україна є словами-синонімами». То ж його заклик вибачитися перед читачами вважаємо не коректним. Наостанок скажемо, що колектив редакції своєю багаторічною роботою довів і доводить вірність Вітчизні-Україні і не збирається хворіти на сепаратизм» (№11 (179) газети «Отчий поріг»).
Але все розпочиналося трохи не так. У 2015 році шановний головний редактор газети проігнорував Указ Президента України від 14 жовтня 2014 року, не згадав про це в газеті. З’явилось кілька коментарів: https://chz.org.ua/10-166-hazety-otchyj-porih/
Тоді, в 2016, році він «перейменував» свято на російський манер (але ж якщо «Отчізна» – від «отєц», то тоді що, Вітчизна – від «вітчим»?), в Україні ж Батьківщина, від слова батько. Знову коментарі, скандал, який довелось навіть «розгрібати» на земляцькій Конференції 22 грудня 2016 року.
В 2017 році нарешті привітав читачів з Днем захисника України належним чином. Але в 2018 році знову «забув» привітати читачів газети з цим святом! Хоч в «Угоді про співпрацю Чернігівської обласної державної адміністрації, Чернігівської обласної ради, ради ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво» на 2018 рік» вказане відзначення: 75-ї річниці ВИГНАННЯ нацистських окупантів з Чернігівщини; Дня захисника України та Дня українського козацтва; Дня Збройних Сил України. Однак на порушення Закону України №315-VIII від 9 квітня 2015 року, копіюючи російські (чи радянські) газети, розписав «визволення» та «звільнення» України «як приклад талановитої стратегії командування», і тут же згадав про тих, кого (теж талановито?) «кинули без зброї, навіть не вдягнувши в армійські строї, на форсування Дніпра». Але ж двох правд не буває! Тоді я прокоментував цей випадок – ніхто не звернув уваги: https://chz.org.ua/10-202-hazety-otchyj-porih/#comments
Далі ще краще: в №12 (204) газети «Отчий поріг» вже традиційно було проігноровано привітання з Днем Збройних Сил України: https://chz.org.ua/12-204-hazety-otchyy-porih/#comments
І знову коментарі на сайті, на які в редакції теж вже традиційно не звернули уваги. Так, як не звернули уваги і на те, що в Чернігівській області діє воєнний стан внаслідок акту агресії РФ. Зате в редакційній статті на першій сторінці «поділили» керівників відділень Товариства на «справді високодостойних лідерів» та інших… І підпис: Рада земляцтва. Круто! То це що ж – члени Ради земляцтва самі себе і поділили? Та такої самокритики не було навіть у радянських парткомах!
2019 рік. Зізнаюсь, був дуже вражений, прочитавши в №1 (205) газети «Отчий поріг» на першій сторінці статтю «ВІХА ІСТОРІЇ». Сподобалась! Прочитав про земляцькі новини. Та з подивом довідався, що нарешті шановний Леонід Горлач, головний редактор газети, хоч і не до кінця прочитав один з моїх коментарів, написаний ще позаминулого року. Адже позаминулі роки мені кілька разів довелося надсилати до редакції газети свої патріотичні роздуми, прекрасно розуміючи, що їх не надрукують, хотів лише, щоб прийняли до уваги. Ніхто не реагував, ні по пошті, ні по телефону. А тут така увага! Вражений. Та краще б на цій газетній площі нагадали читачам про День пам’яті захисників Донецького аеропорту – 20 січня, День 100-річчя Соборності України (День Злуки) – 22 січня, День пам’яті Героїв Крут– 29 січня, а не писали про свій не «приватний» патріотизм та про «любов до багатостраждальної героїчної України», про те, що «дорого нам обходяться експерименти нинішньої влади». Але ж згадайте східну мудрість: «Скільки не кричи «халва» – в роті солодше не стане», якщо знову не згадали в газеті про акт агресії РФ проти наших кораблів в Чорному морі, про військовополонених героїв-моряків. То що, головному редактору головне – написати так, щоб десь там, у далекому Томську, Ваш головний сподвижник не образився, не звертаючи уваги на справжніх українських патріотів в Україні (і Москві також)?
Як тут не згадати патріотичну чернігівську газету «Світ інфо»! В №143 від 17 січня 2019 року і про збори Чернігівського земляцтва в Києві написали і про пам’ятні дати та подіїї січня нагадали читачам: https://svit11.files.wordpress.com/2019/01/s_143.pdf
У №2 (206) газети «Отчий поріг» так само не нагадали читачам про День Героїв Небесної Сотні – 20 лютого. Хоч у «Меморандуміі про співпрацю…» на сторінці 9 цей День, як інші, є вказаним для відзначення. Рекомендую головному редактору газети завжди тримати на робочому столі цей примірник газети розгорнутим. До речі, а чому став МЕМОРАНДУМ, а не УГОДА? Взагалі-то меморандум– це «протокол про наміри, декларація»… Крім того, ми добре запам’ятали Будапештський меморандум!
Зате на сторінці 14 читаю: «30 років тому в Афганістані закінчилась десятилітня спецоперація Радянського Союзу»…, а може простіше – повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу проти суверенного Афганістану. Ну досить уже «співати» з російського голосу!
Досить напівправди! Офіційна статистика по втратах у тій війні зменшена майже в 10 разів! Зате теж офіційно фігурує 415 392 захворілих… Хтось ще в часи СРСР недоглядів? (Це схоже на історію фото 2013 року з годинником Breguet за $30 000 на руці кремлівського патріарха Кирила в Москві, коли годинник затерли в фотошопі, а його віддзеркалення на полірованому столі – залишили). За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 мільйона цивільних мешканців Афганістану, або 10 % кількості тодішнього населення країни. Та ще кілька мільйонів біженців залишили країну.
Участь українців у збройній інтервенції до Афганістану 1979-1989 років була і є трагедією українського народу! День 15 лютого відзначався, як річниця завершення виведення радянських військ з Афганістану в 1989 році. Аж поки в 2004 році хтось підсунув Леоніду Даниловичу Кучмі Указ з формулюванням «Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав». І все – воїни-афганці розчинилися в масі найманців всіх ґатунків, ГРУшників, що досі вважають себе «воїнами-інтернаціоналістами».
Це у Росії та Білорусі цього дня відзначається День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів – радянський пропагандистський термін на позначення військових контингентів соціалістичних країн (в першу чергу СРСР), а також співробітників органів внутрішніх справ та держбезпеки, що брали участь, добровільно або в порядку службової необхідності, у збройних конфліктах на території іноземних держав на стороні режимів, іноді навіть людоїдських (в Африці), головне, щоб там пообіцяли будувати соціалізм.
Як стверджує військова розвідка Збройних Сил України, зараз в окупованому Донбасі знаходяться 11 000 «воїнів-інтернаціоналістів» РФ, про це навіть писали російські газети: «В наші дні нєсут службу за прєдєламі Россії, єжєчасно и єжємінутно ріскуя своими жізнямі, воєннослужащіє россійской армії і другіх сілових структур. В пєрвую очєрєдь, ето наші воєнниє, сражающієся в Сірії протів террорістов. Безусловно, нєльзя забивать і о тисячах отставних воєнних, отправівшіхся защіщать народ Донбасса», «Но нє мєнєє важєн і іной аспект – когда «іх там нєт», то офіцєров і солдат нє чєствуют офіціально, всячєскі стрємятся скрить само іх участіе в опрєдєлєнних конфліктах» (повністю читати тут: https://topwar.ru/109209-ot-angoly-do-vetnama-ko-dnyu-voinov-internacionalistov.html).
Ну звичайно ж, всі вони у відпустці! Як ті курсанти артилерійських училищ РФ, що мінялись в Донбасі кожен місяць – приїздили «на полігон, на стрільби»… Пам’ятаєте, свого часу генсек Брєжнєв сказав: «Тот нє офіцєр, кто нє воєвал в Афганістанє!»
Думайте, що ви святкуєте, і з ким святкуєте! Мабуть, таки прийшов час повернути цій даті історичну назву! Бойових дій на території інших держав Україна не веде. А День Українських миротворців, які діють під егідою ООН, ОБСЄ і ЄС у нас є – 15 липня.
На мою думку, вищевказані недоліки в редакційній політиці газети «Отчий поріг» – це ще не сепаратизм. Можливо – якийсь «український радянський патріотизм». Але це вже крок у минуле.
Анатолій ПІНЧУК
Чудовий матеріал. Автор свою думку підсилив серйозними та добре відомими аргументами. Такі статті конче необхідні для згуртування українців заради того, щоб Україна була ще сильнішою та заможньою. Я однозначно підтримую позицію автора. Земляцька газета повинна була б давно звернути на ті питання, які порушив Анатолій Пінчук. Редакційна політика потребує змін з урахуванням ситуації в Україні та в самому суспільстві. Газета “Деснянська правда” свого часу користувалась повагою, але вона вже не цікава, особливо після 2014 року. Це було б всім на користь, а то інколи складається таке враження, що дехто живе між СРСР і РФ, але в Україні. Повернення до УРСР вже не буде.
Мені також імпонує позиція Анатолія Пінчука. І фраза – «український радянський патріотизм» – потребує, як кажуть, окремої розмови. Але цього разу є дещо спірний момент – з тим же українським радянським патріотизмом у нинішніх умовах, як крок назад. Це за умови, якщо той крок був зроблений уперед, тоді було куди вертатися. А якщо цього кроку й не було?
Автор діагнозу уважно дослідив проблему не тільки нашого часопису. В багатьох ЗМІ, думаю не завжди ненавмисно, використовуються шаблони радянської журналістики. Читаючи тексти, їх не завжди помічаєш, бо старше покоління виховувалося на подібній “творчості”, а молодше – тим більше, не має імунітету. Але ж дія таких “ляпів” (підкреслюю: неумисних чи умисних) подібна до 25-го кадру. Тому при підготовці номерів до випуску відповідальним особам потрібно бути уважним. Упевнений у тому, що редакція нашого часопису допустила помилки через неуважність і недогляд. Злих намірів, упевнений, не було. Це наші товариші, друзі, яких ми делегували в редакцію та довірили їм роботу. Але скільки людей готують газету? Один, два, три… і…все. Чи багато матеріалів надходить з відділень? Чи цікаві вони? Питання є. Адже в останні роки з осередків пішли стандартні звіти про збори відділень, де присутніх максимум десять-дванадцять учасників, написані наче “під копірку” і т.д. На мою думку, земляки в Києві хотіли би мати більше новин з Чернігівщини. Потрібно встановити зв’язки з обласними та районними газетами, за їх згодою, передруковувати деякі цікаві матеріали тощо. Отже моє побажання до редакції і до земляків, прошу розглядати як одну із пропозицій (без всіляких претензій на “геніальність”) щодо покращення роботи нашого часопису “Отчий поріг”.
Мені особисто дуже цікаво читати сайт нашого земляцтва. Там завжди інформація подається оперативно, а матеріал актуальний. Дискусія серйозна, виважена, обмін думок відвертий і різнобічний. Статті, що там розміщуються пізнавальні і аргументовані. Я зараз кажу не про конкретних авторів, а взагалі. Позиція кожного, хто пише, конкретна та зрозуміла. Посилання на сайти дає можливість швидко та глибше познайомитись з тим, що відбувається в земляцтві, в області.
Шановний пане Володимире! Я зовсім не розділяю Вашу впевненість «у тому, що редакція нашого часопису допустила помилки через неуважність і недогляд». І це так з номера в номер, з року в рік? Та згадайте той скандал на Конференції 22 грудня 2016 року. Тоді з’явилось багато відгуків на це: http://chz.org.ua/1-181-hazety-otchyj-porih/#comments Також і Ваш в тому числі: Володимир Лузан коментує:
22.01.2017 о 16:43
«Шановні друзі-земляки! Боляче читати. Пам’ятаймо заклик нашого Пророка: “Обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю”. Ці питання потрібно обов’язково обговорити на засіданні Ради чи спеціальній конференції і виробити конкретну позицію і відношення. Зробити це необхідно і невідкладно, спокійно, без навішування ярликів. Але наші рішення повинні стати визначальними в оцінках і відношеннях до минулих і сучасних подій. Хто їх не поділятиме – тих ніхто в Товаристві силою не тримає. Ми – організація патріотичного спрямування, це записано в Статуті. Мені здається, що поки що виникли якісь непорозуміння, яких ми обов’язково позбавимося.»
Не позбавились. Лікувати хворобу потрібно було ще тоді, а зараз ми вже маємо рецидив. При тому, що остаточного діагнозу ще не поставили… Я оце щойно перечитав інтерв’ю 2013 року шановного Леоніда Горлача. Рекомендую і читачам його прочитати: https://life.pravda.com.ua/society/2013/02/20/121528/
Пане Анатолію! Мені здається, що багато з представників старшого покоління до 2014 року не відчули, що 1 грудня 1991 року вони проголосували за Незалежність і зміну соціально-економічної системи. Все дивувалися, чому це Держава не дає “цицьку”. А вже після 2014 року взагалі розгубилися подібно до відміни кріпосного права в 1861 році: “Как же мы жить-то будем без барина?”. От і голосують весь час за популістів, який “барин” більше наобіцяє. Штампи радянських часів в’їлися настільки, що передаються і молодшим поколінням. Ці штампи мають місце і нашому часопису “Отчий поріг”. На сайті земляцтва штампів немає. Бо мабуть Олексій Орєхович має генетичне щеплення від своїх предків. В 30-ті роки трударів (куркулів) практично винищили. Вижили і дали потомства ті, хто не надбав ні коня, ні вівці: ледарі, халявщики та п’янички. Колективізація і голодомори зробили свою справу, погіршили генетичний код української нації. Спадкоємці халявщиків нині очолюють всіляки списки та рейтинги. Тривати це буде доти, доки буде що ділити і відбирати. Але це вже інша тема…
Шановний пане Володимире! Та серйозна громадсько-політична тема, яку Ви підняли в своєму коментарі, повинна хвилювати не тільки нас, а й редакцію часопису «Отчий поріг». А то штампи радянських часів – це перше, що ми бачимо в газеті. В уже згаданому мною раніше №1 (181) газети «Отчий поріг» (січень 2017 року) у редакційній статті «Час сподівань» були такі рядки: «Особливо значними акціями відзначилися Прилуцьке, Борзнянське, Варвинське, Менське, Ріпкинське відділення, ветеранське об’єднання. Їх очолюють СПРАВЖНІ ЛІДЕРИ, за якими тягнуться і ветерани, і молодь». І підпис: «Рада столичного Чернігівського земляцтва». Олексій ОРЄХОВИЧ тоді відгукнувся на цю статтю глибоким аналізом роботи земляцтва за рік, з’явилось багато критичних коментарів.
Та ось зовсім недавно, в №12 (204) газети «Отчий поріг» (грудень 2018 року) в редакційній статті «Час вирішальних пошуків» знову читаємо: «Районні відділення – передусім це Прилуцьке, Ічнянське, Козелецьке, Бобровицьке, Новгород-Сіверське – працювали особливо плідно, бо ними керують СПРАВДІ ВИСОКОДОСТОЙНІ ЛІДЕРИ. Хотілося б, щоб і інші низові об’єднання не поступалися лідерам». І знову підпис: «Рада земляцтва». Та вже жодної реакції на цю статтю, жодного коментаря. Таке враження, що її взагалі ніхто не читав, як ті «передовиці» в радянських газетах. Мабуть, і керівники відділень не читали!
Проте відсутність інформації в газеті про обстріли та піратське захоплення в Чорному морі українських кораблів і моряків, яке обурило весь світ, про отримання Православною Церквою України Томоса на «штампи радянських часів» не спишеш… Але ж проста констатація фактів нічого не дає, потрібно якось боротись з цим ганебним явищем.