«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.»
Олександр Довженко
Як відомо, до окупації Криму військами Російської Федерації на півострові проживало більше 17 тисяч вихідців з Чернігівщини. Частина з них переїхала на материкову Україну, в тому числі й до області, в якій народилися.
З багатьма довелося спілкуватися. Адже ще до 2009 року, майже до самого створення Асоціації земляцьких організацій «Рада земляцтв областей та регіонів України», серед кримчан-чернігівців були не поодинокі бажаючі щодо створення Кримського відділення Всеукраїнської чи Міжнародної громадської організації «Чернігівське земляцтво», як те передбачалося на одній із земляцьких конференцій. Але була створена Асоціація, до якої, навіть, не увійшла ГО «Кримське земляцтво у Києві». Свого земляцтва у Криму земляки-чернігівці також не створили, бо вже на часі був 2010-й рік, який не ніс нічого доброго всім громадянам України, в тому числі й АР Крим.
Багато хто з кримських земляків-чернігівців піддався обробці російської пропаганди, а деякі роблять вигляд, що все добре. Щоб не образилися земляки-чернігівці, таке ж саме можна говорити й про вихідців з інших областей України, але нехай про них скажуть своє слово інші.
Особисто мені набридло слухати і читати одне й те саме: «Кримнаш», «відновлення історичної правди», «споконвічно російська земля» та інше, інше… Кричать про це, використовуючи гасла замість фактів, по їх зарозумілості розумні й освічені люди. Факти їх, як правило, не цікавлять. І не чують вони нікого, крім Путіна, Кисельова та Жириновського. Головне – виправдати легітимність приєднання Криму, до речі, вже не перша спроба приєднання, і всякий раз невдала. Багато людей, особливо в РФ і в Криму, не хочуть думати над тим, що в їх голові не вкладається і що їм не подобається. Цьому пороку – не думати – вельми схильні ті, хто ратує за «російський світ» (при цьому дати пояснення тому, що це за світ, навіть примітивно, вони не можуть).
Крим ніколи російським не був. Не вдаючись в глибоку історію, поглянувши не далі останніх півтори тисячі років, хочеться сказати, що Крим належав Візантії 650 років, татарам 230 років, туркам – 340, Російської імперії – 135, РРФСР – 32, Україні – 60 останніх років. До середини 13-го століття Крим був завойований монголами під проводом хана Бату та включений до складу заснованого ними держави – Золотої Орди. В ординський період в Криму з’явилися представники родів Ширін, Аргин, Барин і ін., Що склали потім кістяк кримсько-татарської степової аристократії. До цього ж часу відноситься поширення в Криму етноніма «татари» – цим загальним ім’ям називали тюрко-мовне населення створеної монголами держави. Внутрішня смута та політична нестабільність в Орді привели до того, що в середині XV століття Крим відпав від ординських правителів, утворивши незалежне Кримське ханство – Держава кримських татар, яке існувало з 1441 по 1783 рік. Протягом більшої частини своєї історії Кримське ханство перебувало в залежності від Османської імперії і, як наслідок, було її союзником. Правлячою династією в Криму був рід Гераїв (Гіреїв). У 1571 року 40-тисячне кримське військо під командуванням хана Девлета I Герая, пройшовши московські укріплення, дійшло до Москви і в помсту за взяття Казані, запалило її передмістя, після чого все місто, за винятком лише Кремля, згорів дотла.
До 1700 Московія як васал платила данину Кримському ханству. Петро І платив данину Криму протягом 18-ти років з 42 років (1682-1725) свого правління. І після цього «Крим завжди був російським»? У тому, що Москва перестала платити данину Криму, величезна, якщо не вирішальна, роль Гетьманської України, на чолі з Іваном Мазепою, і Запорізьких козаків. Утиски російської адміністрації і експропріації землі у кримськотатарських селян викликали масову еміграцію кримських татар до Османської імперії. Дві головні хвилі еміграції припали на 1790-і та 1850-і роки. За даними дослідників кінця 19-го століття Ф. Лашкова і К. Германа населення півострівної частини Кримського ханства до 1770-х років становило приблизно 500 тис. осіб, 92% з яких були кримські татари. Перший російський перепис 1793 зафіксував у Криму 127,8 тис. чоловік населення, в тому числі 87,8% кримських татар. Таким чином, з Криму емігрувала велика частина татар, за різними даними складала до половини населення (з турецьких джерел відомо про 250 тис. Кримських татар, що оселилися в кінці 18-го століття в Туреччині, в основному в Румелії). Після закінчення Кримської війни (1850-60-ті роки) з Криму емігрувало ще близько 200 тисяч кримських татар. Саме їх нащадки зараз становлять кримсько-татарську діаспору в Туреччині, Болгарії та Румунії. Це призвело до занепаду сільського господарства і майже повного запустіння степової частини Криму.
У 1897 році, згідно з переписом Російської імперії, на Кримському півострові проживало 1,5 млн. Осіб, з них близько 620 тисяч – українці. Російських проживало всього 27% (405 тисяч), решта – татари, греки, вірмени, болгари та інші (27% населення – це рівно стільки, скільки зараз проживає росіян в сучасній Латвії). Але Латвія – це не Росія.
Путін і багато «кримнашевців» порівнюють події в Криму в березні 2014 з подіями в Косово. Подібності тут немає ніякої. Назву лише деякі принципові відмінності: перш, ніж Косово оголосило про свою самостійність, на її території майже 9 років діяли миротворчі війська ООН. У Криму все відбулося за один місяць і без військ ООН; друге – Косово не увійшло в певну державу – воно утворило самостійну державу. Крим же протягом місяця вийшов з України і увійшов до складу РФ при прямому вторгненні збройних сил Російської Федерації, що вже офіційно визнав і сам Путін; третє – Російська Федерація на чолі з Путіним, посилаючись на приклад Косово, так і не визнали незалежність самого Косово до теперішнього часу. Порівнюючи Крим і Косово, незалежність самого Косово так і не підтримали. Де логіка? Референдум у Косово готувався близько року та проходив у присутності міжнародних спостерігачів. Крім того там є ще безліч історичних, релігійних та етнічних причин, чого в Криму ніколи не було, і ці причини я просто опускаю, хоча вони явно не на користь РФ. Про порушення всіляких міжнародних договорів і законів Російської Федерацією я теж мовчу.
У 1783 році Російська імперія анексувала Крим у Туреччини. Іншими словами: силою зброї приєднала до себе. Найактивнішу участь в російсько-турецьких війнах 18-го сторіччя приймали українці. І без України перемога «російської зброї», як пишуть в Російській Федерації, в цих війнах, та й в інших теж, була б неможливою. Максиміліан Волошин, російський поет і художник, ось що писав після того, як Крим став Російським: «Весь цей Магометов рай знищений дочиста. Взаємини пишних міст з тисячі і однієї ночі росіяни побудували кілька убогих повітових міст за російськими трафаретами і частиною з Потьомкинського романтизму, частиною для катерининської реклами. Назвали їх псевдокласичними іменами: Севастополем, Сімферополем, Євпаторією. Стародавня Готия від Балаклави до Алустана забудовувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів і публічних будинків і готелями в стилі імператорських палаців ».
Цілі покоління виховувалися на тому, що Севастополь – місто Російської слави. Говорячи «Севастополь» в пам’яті спливають прізвища Нахімова і Кошки. Петро Маркович Кошка (Кішка) народився в селі Аметінци під Вінницею. Адмірал Нахімов Павло Степанович – дворянин, рід якого веде свій початок від Мануїла Тимофійовича Нахіменка, сотника Охтирського слобідського козацького полку, чиї предки віками жили в Полтаві і Охтирці. Головною силою Чорноморського флоту в Кримській війні були українці, які становили 70% від чисельності всіх учасників війни з боку Російської імперії. У музеї міста Севастополя, який розташований на території Михайлівської батареї, є фотографія 1904 року, на якій відобразили сорок одного героя Російсько-Кримської війни 1854. Фотографія героїв-ветеранів була зроблена в дні святкування п’ятдесятиріччя Російсько-Кримської війни. Із сорока однієї людини тридцять п’ять носять явно-виражені українські прізвища. Я припускаю, що й інші шість, при уважному вивченні можуть виявитися тісно пов’язаними з Україною. Тому Севастополь – це місто української слави. Навіть назви вулиць в Севастополі носять імена героїв-українців: Матрос Іван Голубець, капітан Петро Буряк, бригадний комісар Микола Степаненко, командир саперної роти Дмитро Загорулько. Почитайте уважно прізвища на обелісках, надгробках могил і на стендах музеїв Севастополя – вони часто-густо українські. Звичайно, там є і російські, і вірменські та представників інших національностей, але більшість – українські. Можна сміливо стверджувати, що головною силою у війнах в Криму та в 18-му, і в 19-му, і в 20-му столітті, включаючи і Велику Вітчизняну війну, були представники українського народу. Територія України географічно і по зручності використання людського матеріалу, а також матеріальних ресурсів була та залишається ближче до Криму, чим Крим до Росії. До речі, Росія Кримську війну цілком і повністю програла. Про це писали і пишуть в підручниках з історії, а скільки на цю тему було написано вченими статей! Досить згадати лише «Севастопольські оповідання» класика російської літератури Л.М. Толстого. І при такому положенні справ Росія примудрилася створити з цього пафос героїзму та сили російської зброї.
Російська імперія розв’язала цю війну, прикриваючись словами про захист братів по вірі, що безпосередньо відповідає і нинішній ситуації. Прелюдією до Кримської війни 1853-1856 рр. став конфлікт Миколи І з Наполеоном III, який прийшов до влади у Франції 2 грудня 1851. Микола І вважав нового французького імператора нелегітимним. Відчувається почерк і схожість. У російській історіографії підкреслюється бажання Миколи І надати допомогу пригнобленим православним жителям Турецької імперії. Християнське населення Туреччини тоді складало 5,5 млн. чоловік і абсолютно переважало в її європейських володіннях (у Чорногорії, Сербії, Болгарії та інших територіях Османської імперії). Росія себе в той час позиціонувала як Велику Православну Державу. Але 18 березня 1856 був підписаний мирний договір у Парижі, явно не вигідний для Російської імперії. Я скажу тільки про те, що війна призвела до розладу фінансової системи Російської імперії. Рубль знецінився дворазово. Встановити стабільний курс рубля до золота та відновити його міжнародну конвертацію вдалося тільки в 1897 році, в ході грошової реформи Вітте.
Про передачу Криму в 1954 році. Думка про те, що Крим передав Хрущов – не відповідає дійсності. Менш ніж через рік після смерті Йосипа Сталіна, Хрущов ще не був всесильним і не міг одноосібно приймати самостійні рішення. Силу він набрав пізніше, швидше з 1956 року. Досить сказати, що на момент передачі Криму Україні Раду Міністрів СРСР очолював Георгій Маленков. І без його згоди цього статися не могло. І саме він підтримав цю ідею. Можливо, саму ідею озвучив Хрущов, але це була спроба вирішити економічні проблеми Криму. Указ від 5 лютого 1954 був підписаний Климентієм Ворошиловим. Причина, чому Крим передають УРСР, була вказана в самому документі: «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською Радянською Соціалістичною Республікою». Саме тому Москва вирішила передати Крим зі складу РРФСР до складу УРСР. Є ще одна дуже важлива деталь, про яку Путін і Москва замовчують: взамін Криму від України в Російську Федерацію тоді ж, згідно протоколу ЦК КПРС № 49 від 25 січня 1954 передали Таганрог і прикордонні до нього землі, по території рівні площі півострова Крим. До речі, необхідно згадати, що це був час, коли святкували 300-річчя Переяславської Ради. У України забрали родючі і обжиті землі, а передали – депресивні райони, де була посуха, голод і розруха. Ось такий «щедрий подарунок Хрущова від« братнього російського народу» народові України». Хрущова, якого багато хто вважає українцем. Хоча українцем його можна назвати з дуже великою натяжкою: по-українськи він не розмовляв, культуру та історію України не знав, зате брав активну участь у репресіях на Україні.
Взагалі громадяни РФ нехай особисто дякують Хрущова за те, що Карело-Фінську Радянську Соціалістичну Республіку (фін. Karjalais-suomalainen sosialistinen neuvostotasavalta), що входила до складу СРСР з 31 березня 1940 року по 16 липня 1956, як шістнадцята республіка, він реорганізував: зробивши її Карельською автономною республікою в складі РРФСР. Крім того з її назви було прибрано слово «фінська». Офіційною підставою для пониження статусу послужили зміни в її національному складі населення (близько 80% жителів склали росіяни, білоруси та українці – хоча зараз виникає питання: а куди поділися фіни, і звідки взялися ці росіяни, білоруси та українці всього лише за шістнадцять років? ) Була також необхідність здешевлення державного апарату, на утримання якого в 1955 році йшло 19,6 млн. рублів. Чи не зроби цього Хрущов тоді, Карелія, швидше за все, стала б самостійною державою в 1991 році, або повернулася б до складу Фінляндії. Мурманськ і Мурманська область втратили б сухопутний кордон з РФ. І ще питання, як би повів себе Мурманськ і Мурманська область разом з Північним флотом Російської Федерації. В такому випадку економічно і географічно цьому регіону виявилися б значно ближче Фінляндія, Норвегія і Швеція.
Потрібно нагадати, що Україна передали Кримську область, а автономію Криму Україна повернула тільки після визнання Незалежності самої України в серпні 1991 року. Це для тих, хто розповідає, як їх затискали «западенці».
Адже тоді не просто Крим передали Україні, а поділили Харківську область і сформували Білгородську область. Спроби були й раніше, коли припускали повернути Україну територію Курської та Воронезької областей. Але заради справедливості треба сказати, що тоді всі знали, про те, що ділять це в рамках єдиної країни, і ніяких проблем не було.
Існує також «конспірологічна» версія про закулісні причинах приєднання, що відбулося. Ще в 1923 році в Москву приїжджав глава американської єврейської організації «Джойнт» (фінансова допомога євреям по всьому світу) Френк Розенблат. Він запропонував радянському уряду проект створення єврейської автономії, яка включала б північ Криму, Одесу, Херсон, Абхазію і Сочі. Цей край повинен був дати притулок євреїв з України та Білорусії. Взамін американець пропонував своє посередництво в переговорах про надання Сполученими Штатами значних кредитів Радянському Союзу. Під час обговорення проекту територія майбутньої автономії звелася до одного півострову. Однак керівництво країни не ризикнуло втілити задумане в життя, побоюючись гострого міжетнічного конфлікту, так як в Криму до того часу вже проживали сотні тисяч татар і десятки тисяч німців, не рахуючи слов’ян, вірмен і греків. Водночас кредити радянському уряду були необхідні, як повітря, і їм доводилося хитрувати. Під час переговорів з єврейськими банкірами в Берліні нарком закордонних справ Георгій Чичерін заявив, що Радянський Союз згоден здійснити «кримський проект», і уряд навіть прийняв відповідну постанову. В свою чергу на Єврейському конгресі Америки в Філадельфії прийняли рішення пролобіювати виділення СРСР кредиту на суму 15 мільйонів доларів.
Отримавши займ, радянське керівництво не поспішало виконувати свої обіцянки. Така ситуація тривала до 1944 року, коли став наближатися термін початку виплат по кредиту. Тоді в переговорах знову спливла ідея створення на півострові єврейської республіки. США продовжували наполягати на вирішенні кримського питання або на поверненні боргів, сума яких разом з відсотками склала на той час 20 мільйонів доларів. У підсумку, щоб закрити питання, Микита Хрущов і вирішив передати Крим УРСР, так як постанова про розселення євреїв у Криму приймалася Центральним Виконавчим Комітетом РРФСР. Для України його рішення формально не мали сили. Більш детально про цю версію можна прочитати в «Независимой газете», № 048 від 20 березня 1998 року, на 8-ій смузі.
Без України Крим знову перетвориться на депресивний район. Документи, що стосуються передачі Криму, вже більше десяти років, як знову стали засекреченими і недоступними. А інформація про їх зміст постійно спотворюється. Мені це нагадує Переяславську угоду 1654 року Богдана Хмельницького з Московією. Підкреслюю: з Московією, а не з Росією або ж Російською імперією. Оригінал договору до сих пір ніхто не може знайти. Росія за тридцять два роки свого правління не дала Криму зовсім нічого. На весь Крим працювало 29 продуктових і 11 промтоварних магазинів з дуже бідним асортиментом товарів. У Криму було проблематично навіть купити будь-які овочі та фрукти. Постійно хліб можна було купити лише в п’яти магазинах на всьому півострові. Крим був безлюдний. Населення Криму зменшилося вдвічі, а після депортації татар Крим взагалі обезлюднів. У 1954 році все населення півострова складало стільки, скільки зараз проживає в місті Сімферополь і в Феодосії. Треба пам’ятати, що разом з кримськими татарами в 1944 році виселили 15 000 вірмен, крім того виселяли болгар, греків і представників інших національностей. Німців виселили ще в 1941 році. Спроба вирішити проблеми Криму за рахунок російських переселенців, успіху не мала. Що таке російські переселенці – в 1979 році я бачив в Калінінградській області. Мені розповідав і показував вже немолодий литовець в присутності цих же переселенців, що тут було до 1945 року і що стало зараз, завдяки «творчої праці і допомоги» великої Росії.
Тільки за одну п’ятирічку, завдяки Україні, Крим був забезпечений водою і електрикою. Був побудований Північно-Кримський канал, протяжністю 450 км. Отримала розвиток абсолютно нова для Криму галузь сільського господарства – вирощування рису. До речі, після окупації Криму цього року, вирощування рису вже скоротилося в рази. Завдяки Україні за лічені роки в кілька разів збільшилося виробництво вина, продукції тваринництва, вилов риби і так далі. З’явився потужний торговий флот. Почала відроджуватись санаторно-курортна діяльність. Розгорнулося будівництво. Хрущов умовляв українців переїжджати до Криму. Переселенців разом з худобою і домашньою живністю з України везли ешелонами до Криму. Я не буду перераховувати, скільки з якої області було відправлено ешелонів. Хто цікавиться, може легко це знайти. Багато онуків і дітей українських переселенців із зрозумілих лише керівництву СРСР і нинішньої Російської Федерації причин стали росіянами. Ще в розпал Великої Вітчизняної війни, в 1944 році, Хрущов, бувший тоді Першим секретарем ЦК КПУ, велів скласти довідку по Криму. Хрущов шукав в архівах історичні зв’язки між Україною, Росією та Кримом. І … не знайшов їх. Твердження Путіна і «кримнашевцев» про історичну справедливість возз’єднання Криму і РФ не підтверджується жодним історичним фактом. Першим з великих російських політиків про повернення Криму Російській Федерації, заговорив в 1990-х роках віце-президент РФ Олександр Руцькой. Але тоді це так і залишилося на рівні розмов. У РФ завжди не вистачає приводу для звеличення себе, тому для задоволення своїх амбіцій вони вчинили як завжди: взяли і в березня 2014 вкрали Крим. Привласнили собі і чужу історію, і чужу славу, створивши черговий міф про «кримнаш» і заснувавши медаль «За повернення Криму». Прототипом зовнішнього вигляду медалі послужив дослідний зразок радянської медалі «За визволення Криму», проект якої був створений в 1944 році, але так і не був реалізований. На медалі вказана дата: «20.02.2014 – 18.03.2014». 20 і 21 лютого Янукович ще був у Києві. У ці дні розстрілювали людей на Майдані. Янукович поїхав з Міжгір’я в ніч з 21 на 22 лютого. А війну проти України, назвавши її «Повернення Криму», Путін розпочав 20 лютого. Медаль – це незаперечний доказ. Для Путіна були вже не цікаві результати переговорів між Януковичем і опозицією – він уже прийняв рішення. Напевно знав про це і Янукович. Іншими словами, Путін готувався заздалегідь і йому всі ці вибори, референдуми та інші прояви «демократії і законності» були потрібні лише для відводу очей. Це в черговий раз підтверджує, що Кремль бреше і РФ вірити не можна. Початок операції сталося задовго до «волевиявлення народних мас в Криму, нібито обурених переворотом в Києві». Ось такий короткий екскурс в історію для допитливого і думаючої людини.
З дня нинішнього: влада Російської Федерації та Володимир Путін замість того, щоб займатися справами своєї країни, забезпечуючи реальне зростання економіки і розвиток культури, пропонують своєму народу і світовій громадськості історичні вигадки, міфи і легенди. Пропонують війну з вигаданими зовнішніми та внутрішніми ворогами, а також обіцянки, обіцянки, обіцянки. А багато хто, не знаючи і не думаючи, вірять, вірять, вірять …
То ж коли почнете жити своїм розумом, шановні земляки, і не тільки?
Сергій КОВТУН, член Чернігівського земляцтва, мистецтвознавець, полковник запасу