Шевченкове Різдво

175 літ тому, Різдво, у Поета двостороннє запалення легенів. Дивлячись в очі смерті Тарас Шевченко пише свій «Заповіт».

Так, це сталося на Різдво, яке тоді святкували 24-25 грудня. 1845 рік, 31-річний Тарас, від жовтня, гостює у свого приятеля, лікаря Андрія Козачковського у Переяславі – аж до початку 1846-го. Це той фантастичний період, коли було написано справді великі твори великого національного пророка.

«Уранці,- згадував Козачковський, – він звичайно писав, зовсім не прагнучи залишатися наодинці. Він писав ніби граючись. Я саме мав тоді справу з євреями, і вони часом заповнювали мою вітальню, в якій Шевченко найчастіше працював, але цей гамірний кагал не тільки не заважав йому (хоча він міг би піти до кабінету), а навпаки, продовжуючи писати, він прислухався до розмов євреїв, втручався в них і, розсмішивши чимось кагал, сам реготав, продовжуючи швидко і безупинно свою справу, без будь-яких виправлень. Вечір минав у розмові, що тривала майже завжди години до другої. Обмірковуючи його досить недавній вихід із стану простого наймита, я дивувався його розвитку і різноманітності його знань, які давали щовечора новий привід для розмови. Іноді він читав біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки; на жаль, ця біблія під час пожежі згоріла. З тодішніх задумів його пам’ятаю два, які не здійснилися: перший — велика картина «Видіння Ієзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками» і другий — подорож по Дніпру (з оглядом берегів його) в товаристві кількох осіб, до участі в якій він запрошував і мене, з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах.

У зв’язку з ремонтом мого будинку він переїхав у с. В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова, де прожив близько місяця…». У В’юнищах написано «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Минають дні, минають ночі…» (фінал: «Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої злої!»), «Три літа».

А потому Шевченко захворів – і серйозно: двостороннє запалення легенів. Це й сьогодні важке захворювання (особливо нині), а тоді воно ставило хворого на межу життя і смерті. Шевченка швидко перевезли до Переяслава, до Козачковського, якому вдалося врятувати поета… Тоді, у різдвяну ніч на 25 грудня і було написано «Заповіт».

За легендою, під час переїзду з В’юнищ до Переяслава Шевченко отямився (бо ж час від часу втрачав свідомість) і побачив козацькі могили (великі насипи, як відомо, кургани). Отоді й народився той рядок: «поховайте мене на могилі» (до речі, Олександр Довженко, який у своїх автобіографіях незмінно підкреслював свою причетність до козацького стану, заповідав поховати себе так само – На могилі, на узвишші; бо козак живе і діє на степовій рівнині, для нього важливо час від часу мати можливість побачити увесь часо-простір з вертикально випруженої точки зору).

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Це аж ніяк не поодинокий випадок пов’язаності поезії Шевченка з Різдвом. Скажімо, 24 грудня 1948 року, на Кос-Аралі, в неволі він пише вірш «На Різдво», який присвячує своєму другові Лазаревському. Де є такі рядки:

На-дворі, бач,

Наступає свято…

Тяжко ёго, друже-брате,

Самому стрічати

У пустині!…

Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні, завтра рано

До церкви молитись

Пійдуть люде…

Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний,

І занесе піском-снігом

Курінь, мою хату.

От-так мені доведеться

Свято зострічати!…

А 25 грудня 1859, у своє передостаннє Різдво, Шевченко напише вірш «Осія. Глава ХІУ», який починається розпачливим:

Погибнеш, згинеш Україно,

Не стане знаку на землі,

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе Господь кара,

Карає тяжко?

А далі, пророчо: звернення до самої матері-України, аби сказала «своїм лукавим чадам»

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста…

Це ніби сьогодні писано: те саме «криводушіє огнем».

Тарас Шевченко – Україні-матері у день, коли інша Матір народила Ісуса Христа:

І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі.

— Ви, — скажи, — зробили

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш Бог, і цар надія,

І нагодує і огріє

Вдову і сирот.

— Ні, не те,

Скажи їм ось що:

— Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхе[є], не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…

Сергій ТРИМБАЧ

На фото:

Тарас Шевченко. Автопортрет, серпень 1845 р.