Завжди перечитую цей вірш 26-річного Стуса (це був 1964-й) крізь сльози. То був один із кроків покоління Шістдесятників назустріч великому митцеві, покоління, з яким Олександр Довженко тільки почав знайомитись (скажімо, з Ліною Костенко, яка одного разу навіть побувала в гостях у кінорежисера, і написала короткий спомин та вірш, де присутній образ митця).
Довженко, опісля 1944 року, після засудження Сталіним кіноповісті «Україна в огні», був замкнутий в московську клітку і позбавлений можливості робити фільми про Україну і для України. Бо ж «націоналістичне нутро» Довженкове стало надто очевидним для московських правителів.
А його трагедійне відчуття погибельності Другої світової війни для українців помножилось на смерть батька в німецькій окупації. Довженків батько вмирав, думаючи, що Україну знищено у борні двох імперій, і вже її не буде ніколи більше. Та війна зміцнила російську гімперію і стерла в порошок Україну і мільйони українців, які завжди перебували на підозрінні в лихих намірах щодо гімперії.
Кремлядські загонщики підімперського «скота», вважали перемогу у війні перемогою саме імперії і всього імперського комплексу, ідеологічного, політичного іта культурного передусім. Все, після такої перемоги ні про яку Україну неможливо ні думати, ні навіть марити не випадало. Час і простір український зменшились до катастрофічно малих величин – від Космосу Довженкової «Землі» лишились якісь клапті, та й ті «малоросійського» штибу (малорос, в свідомості імперців, це «нєдоразвітой рускій»).
Довженко – раз по раз – виривався у повоєнну Україну. Місця йому там не знаходилось. Україну спрямували у плавбу житейським морем, яке вже готувалось затопити українські землі. У спосіб, який нібито ж імпонував націонал-комуністу Довженку (перетворення природи, її упокорення прогресивним, ніби ж то, намірам). Й водночас Щоденникові записи митця одкривають трагічні передчуття митця: під воду йшла сама Україна, Утопія набувала потопельної сили… України як такої ставало все менше…
І все ж поки вона ще лишалась, Україна, бодай і посічена, фрагментована, Довженкові прагнулось знайти в ній хоча б малесеньку місцинку. Так схоже на подібне ж бажання Шевченкове «поставити хату і кімнату», садок-райочок посадити».
В одному із своїх останніх листів, 10 жовтня 1956-го, кінорежисер, який мусив жити і працювати в Москві (до Києва його, як відомо, не відпускали) звернувся до президії Спілки письменників України:
«Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені».
Ось як Стус інтерпретував те послання:
ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА
Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов’ї,
одзьобились на нашій Україні.
А як не чути їх? Немає сил.
Столичний гамір заважкий мені.
І хочу вже на затишок, і, може,
на спокій хочеться на придеснянський,
і хочеться на мій селянський край.
Пустіть мене до себе. Поможіть
мені востаннє розтроюдить рану,
побачити Дніпро, води востаннє
у пригірш, із криниці зачерпнуть.
Нехай гризуть Днiпровi гострi кручi
моє зболіле серце. Хай гудуть
чернігівські просмолені ліси.
Пустіть мене в просмолене дитинство.
Бо кожну ніч порипують бори,
і ладаном мені живиця пахне,
і дерева, як тіні предковічні,
мене до себе кличуть і зовуть.
Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю. Звіхолили сни
мій день, і ніч мою, й життя прожите.
Пустіть мене до мене. Поможіть
ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть. Пустіть мене —
прозаїки, поети, патріоти.
VI. 1964
Не пустили… Лежить Довженко у московській землі, хоча усе частіше душа його долітає до України, викликаючи не тільки зустрічний рух (у Стуса, у Ліни Костенко, в Івана Дзюба, остання праця якого була присвячена саме Довженкові), а й дуроломно-псевдопатріотичний («геть комуняку Довженка з нашого патріотичного закутка! тут ми ниньки донебесно шапки підкидаємо!»; не дослівно, але ж так).
А Василь Стус озвучив прохання Довженкове – воно й до нас, нині сущих, мало б долетіти-достукатись:
«Пустіть мене до себе»;
«Пустіть мене в просмолене дитинство»;
«Пустіть мене у молодість мою…»;
«Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч крихіткою ока ухопить прогірклу землю».
Ухопить «в голодні очі край полинний і заховать на смерть».
Довженко просив, Стус просив… І я, даруйте нескромність мою, прошу: Пустіть…
Це фрагмент моєї книжки про Олександра Довженка, яку я нині завершую для видавництва «Дух і літера».
Сергій ТРИМБАЧ