Довженків сад…

Посаджений замало не сто літ тому, 1932 року. На Київській кіностудії, на Шулявці, а нині імені Олександра Довженка. Під орудою і за ініціативи самого Довженка посадили не тільки яблуні та груші, а й персики, абрикоси, кизил (біля кіностудійного музею росте такий, від 1936-го),абрикоси, грецький горіх…

Учора, після зйомок кількох епізодів документальної стрічки про Довженка (режисер Ігор Іванько), поблукав трохи тим садом. Прикре відчуття повної недоглянутості. Повної! Власне, як і усієї кіностудії, новий гендиректор якої Андрій Дончик докладає величезних зусиль, щоби вивести от сю колись поважну інституцію з катастрофічного піке (самих тільки боргів – неміряно). Тут уже не до саду, де так багато старих і хворих дерев, які треба полікувати, а когось уже й на той світ з пошаною провести… І посадити нові дерева…

Ясна річ, говорити зараз про це на кіностудії – тільки розізлити: де грошей узяти на той сад, коли із зарплатою людям проблеми, з водопостачанням, електрикою, не кажучи вже про руйнацію приміщень і т.п. Та і потрібен тут справжній садівник, професіонал, який міг би – не за гроші, а в ім’я пам’яті Довженка і, власне самого саду, який є, де-факто, пам’ятником культури,- зробити свою висококваліфіковану роботу.

Геніальний митець сам, заледве не щодня, брав лопату і щось там робив у саду. Він бачив майбутнє України і світу як Життя в цвіту, у райському Саду, де всі будуть рівні і щасливі, де гармонія людська возсіяє на віки вічні. Я ходив тим садом учора і розмовляв із Олександром Петровичем: «Ваші мрії виглядають нині, як от сей сад… Життя нині більше на Пекло схоже, аніж на Рай. Ось ночі минулої летіли на Київ із Богом проклятої московщини, де Вас так нещасливо упокоєно (як відомо, Довженко заповідав поховати себе в Києві, на високому крутому березі), летіли Батиєві хмари списів, шахедами називаються, і кожен хотів убити, обернути на пожарище, на прах і попіл. А Ви, Олександре Петровичу, мріяли, щоби уся Земля була засаджена садами. З одним лишень Вашим садом і то не впорались ми, не доглянули…».

Довженко убито мовчав… А я нагадав собі, що в цім саду стояли вулики, куплені режисером, за якими доглядав спеціально запрошений на цю роботу пасічник. Мед качали і розливали по баночках, які презентували працівникам студії. Кому тієї баночки не діставалось, означало, що той потрапив у немилість до Олександра Петровича.

За місяць, у вересні, 130-та річниця від дня народження українського і світового (так, світового, не варто про це забувати) класика. Може й справді знайшлися б люди (із Сільськогосподарської академії, яка зараз іменується НУБіП, скажімо, чи ще звідкись), які розуміються на садівництві і запропонували план реанімації Довженкового саду. І запропонували, і зробили. А ми, громада кінематографічна і кіноманська, допомогли б. Грішми спершу. А ще вийшли б гуртом, з лопатами й іншим приладдям – саме у День народження ювіляра, і заходились будити сад до нового життя.

Вийшли б, і побачили зненацька, попереду постать самого Довженка… А що – він би неодмінно відгукнувся!

Уявив я собі от сю картину – і аж серце зайшлося…

Сергій ТРИМБАЧ