Прекрасні вірші пані Світлани, поетеси з Прилук, моєї співавторки по нашому спільному творчому проєкту «Український романс і поезія», де я пишу і виконую романси на її вірші, вона читає свої поезії. З цією програмою ми зробили вже 28 виступів: у Києві, Чернігові, Прилуках, районах області. А це – якийсь поетичний спалах, сплеск, адже ці вірші написані «залпом», учора і позавчора. Такі різні, як і сама авторка.
Петро АНТОНЕНКО
Ч а с
Для когось я – проза,
Хоч в стовпчик пишу,
Одягнена в осінь,
Крізь неї біжу.
Буває, що час
Репетує услід:
«Лечу я до вас,
А виходить, що від».
Дивлюся на диво
Легкого струмка –
Час дуже красиво
Від мене втіка.
Стоять дні – у стовпчик,
В рядочок – роки.
Читаю, як хочу,
Пишу від руки.
Ч у ж и й
А від нього до тебе – сто літ по прямій
І не сказаних слів кілометри…
Нащо кличеш мужчину далекого «мій»?
Як уламок чужої планети
Може бути твоїм? Подивись. Схаменись!
Не тягни вдаль ні руку, ні серце-
Бо проллєшся у смуток сльозою колись,
І сушити роки доведеться
Оті води гіркі. І з тієї ріки
Пити довго, не маючи спраги,
Бо від щастя до тебе, наївна – віки.
Нащо стільки чужому уваги,
Нащо стільки віддачі себе, почуттів?
Ти не бачиш? Це шлях у нікуди…
Як багато чужих і чужого в житті
Намагаються втримати люди…
З о р і є
Далеко від мене, у цю дивну пору,
Ти вийдеш до себе у двір,
Щоб знов задивитися в небо, на зорі,
Або підійнятись до зір.
Я в себе в дворі теж погляну у небо,
У той же, замріяний час,
Який віднесе мене вдалеч, до тебе.
Зоріє… Зоріє для нас…
Ми наче й далеко, а дивимось разом,
Одними очима увись,
Літаєм удвох поміж зір, понад часом…
Як гарно зоріє… Дивись!
Ч е к а н н я т и ш і
У склянці нерозлитої ще тиші
Лежить ота солодка таїна,
Чекаю її в скверику принишклім,
Який потроху звуки поглина.
Ось стихне все і більше вже нікуди
Не схочеться душі моїй піти.
Але крізь тишу плентаються люди –
Ідуть самі не знаючи куди.
І шльопають по ній, і балагурять,
Немає порятунку для душі.
Тому слова не дихають, а курять,
Забившися в куток моїх віршів…
У ж і н ц і п о б а ч и т и в і р ш . . .
Туманом легеньким, пухкою хмариною
Кохання у мене сіда,
І серце стає враз м’якою тканиною –
Хтось гладить його, розгорта,
Отим візерункам примарним дивується,
Але не спішить довірять.
Він просто у руку поклав і милується…
Й не знає, куди краще стать:
Тулитись до ранку чи, може, до вечора –
Де буде це серце видніш?
Куди б він не став, його очі приречені
У жінці побачити вірш.
Світлана КОРОБОВА