Усім добре відомі слова з популярної авторської пісні: «Не старіють душею ветерани». Мені чомусь здається, що вони якраз про жителя села Велике Устя, ветерана Другої світової війни – Івана Івановича Давиденка. Він у свої неповні 96-ть ще держиться молодцем, читає газети, в тому числі й земляцький «Отчий поріг», цікавиться життям, радо зустрічає гостей – синів і доньку з сім’ями, які мешкають далеченько від батька, а також учнів з місцевої школи, для яких завжди приготовані цукерки й розповідь про ті страшні роки. Та це ще, мабуть, і тому, що проживає він з найменшим сином Володимиром та невісткою Галиною. Відчуває їхнє постійне піклування та підтримку.
А цього дня, 26 листопада, коли на Сосниччині, як і по всій Україні, пройшли заходи з метою гідного вшанування загиблих від геноциду українського народу, вчиненого тоталітарним сталінським режимом, під час якого Голодомор 1932-1933 років забрав мільйони людських життів, нахлинули на сивочолого ветерана спогади.
Народився і жив Іван Іванович у селі Велика Доч на Борзнянщині. 9-річним хлопчаком пас домашню худібку на болоті біля залізничної колії. Любила дитина спостерігати, як пролітають поїзди. А того разу він бачив, як паровоз, який у народі називали «овечкою», ледве-ледве тягнув своїх 5 вагонів. Тому дитина помітила у останньому вагоні двох чоловіків, які билися. Один посилив другого і зіпхнув на землю та й сам слідом стрибнув. А що трапилося далі, не можна було пояснити: той чоловік, який стрибнув з тамбура сам, почав кусати іншого за стегно. Діти полякалися та побігли розповісти батькам. Коли прийшли старші та прогнали того чоловіка, то довідалися, що другий був мертвим.
Іван Іванович згадує також, що начальником залізничної станції Доч тоді працював вусатий з великою бородою Римша. То він розповідав, що у сусідньому селі Шаповалівка було дуже багато мертвих людей, тіла яких уже почали розкладатися.
Саме про це Іван Давиденко розповів мені при зустрічі. «Відкрив газету «Сільські вісті» і враз на очі потрапила замітка Володимира Ковальчука «Син «ворога народу» про ветерана Другої світової війни Володимира Врублевського із Хмельниччини, де мова йшла і про Голодомор. І пригадалося мені тоді босоноге дитинство… Вирішив розповісти про це тобі, моя землячко (я народилася в селі Високе, що майже поряд з селом Велика Доч), тому і зателефонував та запросив зустрітися», – говорить Іван Іванович.
Ось так разом ми згадували, а потім о 16:00 приєдналися до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції «Запали свічку».
Хоче сивочолий ветеран, щоб про це знали і не забували підростаючі покоління.
Валентина МОВЧАН