120 років без Пантелеймона Куліша

Мені треба жити довго… щоб підготувати продовжувачів моїх справ.

Пантелеймон Куліш

Плануючи роботу краєзнавчого гуртка, намагаюсь приділяти значну увагу календарю визначних та пам’ятних дат. Час швидкоплинний. Стрімкий його біг поступово стирає в людській пам’ті історичні баталії, події, імена – і вони, як згасла зоря, відходять у вічність. Тому потрібно згадувати, вшановувати, пам’ятати. І вже ж ніяк не могла оминути 120-річчя від дня смерті письменника, поета, фольклориста, етнографа, мовознавця, літературного критика, історика, громадського діяча, видавця, перекладача з багатьох європейських мов, нашого земляка, який останні свої роки провів у «Ганниній Пустині»», де і покоїться поряд з дружиною Ганною Барвінок – Пантелеймона Олександровича Куліша.

… Не треба на подзвінне.

Гроші – Ганні.

Хай шапку та ще костур покладуть.

Спочину трохи та й рушу на світанні,

По Україні степом – в дальню путь.

А чень, свій біль розвію десь, як хмару,

В благословеннім світі кину тінь…

Чому ж мене так палить жаром –

Сніги заносять «Пустинь» – наш курінь?!.

А! Палять. Знову… Наче пана-дуку,

Все палять – книги, і садибу, й хліб.

І чорний попіл в очі б’є на муку…

О гречкосії, хто ж із вас осліп –

Я, ситий болем, а чи ви – голодні?

Печаль моя! Та бачу я нараз –

З вогню повстанцям, страченим у Кодні,

Братерську руку подає Тарас.

А вже степи, весь світ жере вогонь той

(Вкраїно ясна, роси на зорі…) –

Його ж Богдан розпалював і Гонта,

І братчики із Лаври – друкарі.

А я шукав у книгах слово віще,

А я – на сполох бив новому дню…

А може, розгрібав я попелище,

Шукаючи в нім вічного вогню –

Землі своїй розбратаній, слов’янам,

Козацький спис змінивши на перо.

А тут – нащадкам Гонти – був лиш паном?!.

«Благотвори ж – і матимеш добро…»

Це – заповіт і суть моя.

В пожежі,

Мабуть, і ці розвіялись рядки…

Піду у світ великий навпрошки.

Піду до упосліджених…

Братове,

Та ж буду рятувати я для вас

Скарбівню Духу – мову, наше Слово,

Аби прозрів орач і волопас…

Презирство? Слава? – що то чоловіку,

Дружинонько, де вік наш – лише мить…

Як світ зчорнів!

Не забивайте віко,

Моя зоря не впала – ще летить!

(Ольга Пилипчук, «Останній монолог Куліша»)

Різноманітна й багатогранна культурно-літературна діяльність Пантелеймона Куліша тривала від 30-х до кінця 90-х років. Ціле шістдесятиліття. Було в ній чимало суперечливого. І, як відмічає Микола Олійник, «Пантелеймон Куліш– постать неймовірно складна. І як людина, і як митець. В історії літератури навряд чи знайдеться подібний йому. Не за силою таланту, хоч він у нього був неабиякий, – за мінливістю поглядів, хисткістю і розбіжністю настроїв». Іван Якович Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» сказав про нього так: «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей…»

Довгий час – у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім’я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури Пантелеймон Куліш, його творчий доробок оцінюється об’єктивно і займає належне йому вагоме місце. Життєвий шлях письменника пов’язаний із громадським життям, з розвитком суспільно-політичної думки та естетичних поглядів в Україні в ХІХ столітті.

Як зазначає Лариса Яхно, він із ранніх літ ставив перед собою високу мету. «У 16 років розробив програму своїх дій на все життя. Головним у цій програмі було: стати першим письменником в Україні, написати історичний роман, поетичну історію України,впорядкувати український правопис, стати критиком, на наукову основу перевести роботу над фольклором, видати 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії, заснувати друкарню, журнал, здійснити переклад Біблії українською мовою, створити драматичні твори. Стосовно першого пункту, то на якомусь етапі Шевченко й Куліш йшли на одному рівні. Іван Франко пізніше з цього приводу напише: «У Куліша є все, що у Шевченка, бракує лише генія». Історичним романом, першим в Україні, стала Кулішева «Чорна рада», а поетичною історією – написана гекзаметром у стилі героїчних античних творів поема «Україна». Науковець розробив новий правопис – «кулішівку», став першим професійним українським критиком, чудовим перекладачем Біблії та творів західноєвропейських літератур, заснував друкарню, видавав журнали, хоч на цьому шляху його чекало багато труднощів, написав «Драмовану трилогію», куди увійшли п’єси «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай». Свій інтелект, знання, силу волі й духу митець приніс на вівтар України».

«Я вічно шукаю ідеалу в усьому, що бачу й чую. Хіба це примха – не бути нічим задоволеним, що не підходить під ідеал?» – писав Пантелеймон Олександрович.

Живучи в Мотронівці, яку він на честь дружини перейменував у Ганнину Пустинь, Куліш так розподілив час, щоб даром не втрачалось жодної хвилини. «Ніколи жити», – зізнається митець. Тому ще багато потрібно було зробити, і Куліш просив у Бога довгих літ для себе. «Мені треба жити довго…, щоб підготувати продовжувачів моїх справ».

Навіть на восьмому десятку літ у Пантелеймона Олександровича було багато енергії, любові до творчості, працездатності. Письменник мав гарний сад, дуже любив у ньому розкішні липи і не раз підкреслював, що між ними йому буде добре спочивати в могилі. Та в останні місяці життя згорів його хутір,а з ним і повний переклад Біблії. Письменник обладнав під кабінет уцілілу клуню, в кожусі і рукавицях сидів за столом і працював над Біблією заново, але все одно застудився і тяжко захворів. Останньою радістю в житті Куліша стало святкування золотого весілля з Олександрою Білозерською 27 січня 1897 року. Через двадцять днів його не стало.

Старожили казали, що Пантелеймон Куліш майже непритомний підняв руку і, тримаючи перо, відійшов у вічність, немов застиг у Слові… Це було 14 лютого 1897 року. Стоятимуть люті лютневі морози, Мотронівка утопатиме в глибоких снігах; його везтимуть за козацьким звичаєм – двома парами волів, якими ще восени невгамовний Панько орав свою ниву,а нині ледве тягтимуть важкі опленькуваті сани, на яких, накрита червоною китайкою, стоятиме домовина того, хто без краю душі любив цю землю, її людей, робив для них і задля них – сучасних, майбутніх, прийдешніх. Відспівували його у Вознесеньскій церкві села Оленівка, саме там, де п’ятдесят років тому вінчався з юною красунею Лесею Білозерською. На могильній плиті вірна дружина і порадниця попросила написати такі слова:

І буде дух його із віку в вік сіяти,

Серця цілющою водою покропляти

І рани гоїти, і сльози обтирати.

Куліш вірив, що прийде час, коли його багатогранна діяльність буде оцінена об’єктивно, неупереджено. І буде це – у самостійній Україні. Слід Куліша знову вирізнився на магістралях історії. Цього разу, здається, остаточно. «Поки на Вкраїні хоч одне дівча співатиме, поки хоч одна мати по-своєму дитину голубитиме, поки хоч один батько не чужим словом про давні могили говоритиме».

І дійсно, минули роки… Ціле століття… Лише у 2000 році у Мотронівці біля могил Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок та Василя Білозерського зібралися історики, археологи, науковці – делегація на чолі з Головою Верховної Ради України Іваном Плющем і було вирішено, що настав той час, коли треба подивитись крізь призму історії і повною мірою оцінити діяльність Пантелеймона Куліша.

Саме тоді, 18 червня 2000 року Президент України Леонід Данилович Кучма та Голова Верховної Ради Іван Степанович Плющ поставили пам’ятний камінь, на якому було написано: «Тут буде споруджено історико-меморіальний музей-заповідник імені Пантелеймона Куліша «Ганнина Пустинь».

Почалось відродження Мотронівки – Кулішівки …

Ось так і збулись слова українських класиків Коцюбинського, Грінченка, Чернявського, які писали в листі до громади: «… Дедалі все видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має се славне ім’я, могучий майстер української мови, творець українського правопису… і сили інших коштовних праць має право на велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються ті помилки, якій ому траплялося робити, як і кожному, а виступає потреба пошанувати його працю».

І не лише його працю, а й самого багатогранного українця і навдивовижу працелюбного Майстра Слова. Що ми і зробили на заняттях гуртка, на уроках української літератури. Перш за все пройшлися сторінками життєпису та творчості відомого земляка, ознайомились з тематичною виставкою книг та матеріалів, підготовлену шкільним та сільським бібліотекарями (відповідно Валентиною Мовчан та Тамарою Губенок), з старшокласниками переглянули кінофільм, знятий за твором Пантелеймона Куліша «Чорна рада» на кіностудії імені Олександра Довженка. А вже потім на нас чекала цікава зустріч у «Ганниній Пустині» з лауреатом премії імені Пантелеймона Куліша, директором заповідника Юрієм Анатолійовичем Блохою. Разом з ним і кореспондентом районної газети «Вісті Борзнянщини» Надією Леонідівною Дворник ми поклали квіти на могилу митця, пройшлися зимовим обійстям Кулішів (до речі, взимку ми тут вперше, хоча досить часто буваємо в цьому заповіднику в інші пори року), відвідали музей, де запалили свічу пам’яті, послухали розповідь Юрія Блохи, подивилися виставку книг, кімнату, присвячену Івану Плющу. На згадку отримали календарики на 2017 рік із зображенням Пантелеймона Куліша, зробили пам’ятні фото. А ще – запрошення відвідувати цей райський куточок.

Вдома на нас чекала ще одна зустріч, правда, на цей раз заочна, з лауреатом премії імені Пантелеймона Куліша, поетесою з Мотронівки, яка на даний час проживає в місті Кременчук Ольгою Андріївною Пилипчук.

Особисто я з цією талановитою жінкою познайомилася по телефону вже років із три тому і за цей час отримала від неї декілька поетичних збірок, зокрема, «Я – народу свого бранка»(2003), «Хуторянка» (2004), «Синьооке Полісся» (2013),»Дорога на Крути» (2011), «Доріженька до мами» (2013), «Копищанська трагедія» (2013), «На гостину до Куліша»(2014), «Євромайдан» (2015), «Малахітові вруна» (2015), «Відлуння зорі Полин» (2016), «Над моєю долею» (2016) в дарунок. Вони зайняли почесне місце в куточку літератури рідного краю і використовую їх саме на таких уроках .

Народилася миткиня на хуторі Мотронівка і була десятою дитиною в сім’ї. В 1958 році закінчила Ніжинське медичне училище, за фахом – фельдшер. Працювала на Житомирщині. А в 1973 році переїхала до Кременчука. Вона автор 38 художніх книг. Член Національної спілки журналістів України, громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр», член Спілки літераторів «Славутич» (Кременчук), Полтавської спілки літераторів, член Борзнянського відділення столичного Чернігівського земляцтва, почесний громадянин міста Олевська на Житомирщині. Ольга Андріївна Пилипчук – лауреат Міжнародної літературної премії імені Пантелеймона Куліша, літературних конкурсів «Золота осінь» та «Українська мова – мова єднання», лауреат Всеукраїнської премії Василя Юхимовича за книгу «Синьооке Полісся». Відзначена авторка і літературно-мистецькою премією ім. «Володимира Малика в номінації «Література та публіцистика» – за книжку «На гостину до Куліша».

Для неї «ясною зорею промінить той куточок землі, який зветься малою батьківщиною – це її рідний сіверський хутір Мотронівка – Кулішівка». Ось тому Ользі Андріївні дороге серцю все, що пов’язане з Ганниною Пустинню. Через все життя вона пронесла пам’ять про рідних, про Пантелеймона Куліша, Ганну Барвінок. Присвятила їм багато своїх творів.

Це ж вона запрошує:

«Завітайте, вкраїнці, до того коша,

Де, мов золото, житечко родить.

Відсвяткуймо гуртом святий день Куліша –

Із минулих століть він виходить».

А на тому місці, де колись стояла її рідна хата, тепер росте кущ калини (я зробила фото біля нього), який навесні зачаровує сніжно-білим цвітом, а восени – зоріє рубіновими гронами:

Я до тебе не хвильку прилину

І вклонюся доземно, калино.

Ти квітуєш під небом блакитним,

Умиваєшся дощиком літнім.

І щоночі до ранку зорієш,

Хуторян всіх по осені грієш.

Обіймаю… Цілую калину –

Найріднішу в цім краї родину!

«Мабуть, Всевишній мені допоміг запалити маленьку свічечку від величного смолоскипа Пантелеймона Куліша. Ця свічечка все життя зігріває серце і пломеніє на сторінках моїх книг», – так говорить про свій Божий дар Ольга Пилипчук.

Сивіє вечір… Затяжна знемога…

А я молюся і прошу у Бога,

Щоби наповнилося Слово світлом

І лебедем злетіло понад світом.

Надія щоб жила у Слові вічнім

Й міцне коріння дідове правічне

Не загубилося у грішнім світі,

А забуяло у вишневім цвіті.

Щоб лебедине Слово люд зігріло

І в кожну хату гостем залетіло.

І хоч доля закинула Ольгу Андріївну далеко від її рідних місць та і здоров’я вже не те, та вона постійно співпрацює з музеєм «Ганнина Пустинь», надає всіляку допомогу та проводить визначну роботу з популяризації творчості класика української літератури Пантелеймона Куліша.

Ось цей вірш, написаний зовсім недавно (а мені продиктований по телефону перед річницею смерті поета), ніби своєрідна відповідь на прочитану книгу Івана Корсака «Перстень Ганни Барвінок».

Читаймо Куліша, панове!

Читаймо Куліша!

Його поезія тернова

В дорогу вируша

По світу ходить і по нині

Поетова душа.

І линуть трелі солов’їні

Із рідного коша.

Зміліло хутірське озерце –

Нічого не втіша…

Печаль гірка лягла на серце –

Нескорена душа.