15 травня для воїнів-афганців – день особливий. Адже цього дня 1988 року розпочався вивід радянських військ з Афганістану.
Зраділо зболене серце матерів, чиї сини воювали на далекійафганській землі. Зраділи і ті жінки, котрі виряджали дітей до армії, а в душі молили: «Аби оминуло, аби не на війну». Багато сьогодні чути думок з приводу тієї безглуздої війни, коли наші хлопці гинули на чужій землі за чиїсь інтереси. Одне зрозуміло – нам та афганська війна була не потрібною. Війна чужа, і ми в ній чужі. А життя – воно одне. І віддати його у розквіті сил за не за свою Батьківщину, не за свою родину – це вдвічі болючіше та страшніше. Наші хлопці просто стали пішаками у чиїхось політичних партіях. Але вони йшли виконувати свій інтернаціональний обов’язок, бо накази не обговорюються. Багато з них повернулися на батьківщину в цинковій труні, багато хто живий, але із скаліченою душею. Адже дивитися смерті в очі у вісімнадцять – не приведи Боже. Ось тому і збираються щороку цього дня бойові побратими, щоб згадати свою пропахлу порохом юність, поминути друзів-афганців, обговорити сьогоднішнє життя-буття.
Цього року зустріч відбулася в Понорниці, що на Коропщині. А приводом цьому послужила подія – відкриття пам’ятного знака воїнам- афганцям. У центрі селища, поряд з меморіалом загиблим у роки війни 1941-1945 років тепер є і кам’яна глиба з відповідним надписом, яка нагадуватиме прийдешнім поколінням про далеку афганську війну і про тих хлопців, чиє життя обірвалося на зорі. Збудований пам’ятний знак з ініціативи воїнів-афганців. А сприяли в спорудженні депутат обласної ради Михайло Півень, народний депутат України Ігор Рибаков, голова об’єднання ветеранів столичного Чернігівського земляцтва Сергій Кудін, Понорницька селищна рада. Не залишилися осторонь встановлення пам’ятного знака і самі афганці.
Зібралися на відкриття пам’ятного знака учні, громадськість селища. Приїхали воїни–інтернаціоналісти не тільки з Коропщини та Чернігова, а з сусідніх районів: Менського, Сосницького, Бахмацького. Були на відкритті і представники влади. Все було урочисто та зворушливо до сліз. До присутніх звернулися заступник голови Коропського відділення Української спілки воїнів-афганців Володимир Пилипенко, голова Чернігівської обласної спілки ветеранів Афганістану Станіслав Віхров, депутат обласної ради Михайло Півень, голова Коропського відділення ветеранів Афганістану Іван Сиченко, Коропський районний військовий комісар Олександр Кальченко, заступник голови Менського відділення Української спілки воїнів-афганців Леонід Титаренко, голова Коропської районної ради Михайло Мазуренко.
У їхніх словах – і вдячність, і глибока пошана, і вічна пам’ять тим, хто не повернувся. Живим – здоров’я і наснаги, а загиблим – вічна пам’ять. І головне, щоб більше так безглуздо не гинули наші хлопці за чиїсь незрозумілі інтереси. Хоча сьогодні в Україні – страшна ситуація та для багатьох незрозуміла. Йде хоч і не оголошена, але війна. Росія проти України. І знову гинуть наші чоловіки. І знову кров. І знову горе. Тоді Росія направляла українців до Афганістану, щоб там гинули, а зараз прийшла на Україну, щоб нищити їх на рідній землі.
Сергій Кудін, який теж пройшов бойовими дорогами Афганістану, вручив відзнаки Чернігівського земляцтва тим, хто доклав своїх зусиль до того, аби цей пам’ятний знак, як символ пам’яті про тих, хто не повернувся з далекої афганської війни, з’явився в Понорниці.
Учні школи, які прийшли з весняними букетами, вручили квіти воїнам-афганцям і всім присутнім. А потім ці квіти лягли до пам’ятного знаку. Пам’ять вічна. І поки ми пам’ятатимемо, доти і житимуть наші герої. Адже герої не вмирають. Гірлянду слави також поклали до пам’ятника ще зовсім юні хлопці. Дай Боже, не пережити нашому підростаючому поколінню подібну війну. Дай Боже, щоб на нашій землі відродився мир.
Цього дня воїни-афганці, представники влади, побували на могилі колишнього районного військового комісара Віктора Михайловича Тітова в селі Іванькові, який пережив афганську війну, але не дожив до сьогоднішнього дня. Пом’янули і його та всіх бойових побратимів, хто навіки залишився в пам’яті.
Людмила КОВАЛЬЧУК