Кременчук, місто, де в дитинстві бувала так часто, що навіть не відчувала кордонів між Кіровоградщиною та Полтавщиною. На вулиці Халаменюка й досі стоїть будинок, де по дерев’яній підлозі чотирикімнатної квартири маминих родичів гупотіли мої босі п’яти. Де зозуля з годинника на стіні кувала щопівгодини, навіть уночі, дедалі голосніше й голосніше. Де ми ночували на підлозі покотом й розповідали один одному страшилки про «чорний, чорний ліс». І ділилися секретами про перше кохання…
А друга квартира була на Чапаєва, там у комуналці жили наші троюрідні брати й тьотя Тамара. І ми трощили баби Наташині пиріжки з вишнею, а потім доганялися кілограмом цукерок «Мальчиш Кібальчиш», і нам за це нічого не було…
А сьогодні читаю новини про тебе, мій Кременчук, і плачу. Не знаю, як сприймає новини про бомбування росіянами той хлопчик, із яким ми грали в піжмурки в 70-х. Бо у лютому 2022-го він писав мені з Пітера на месенджер і намагався пояснити, що вбивства мирного населення – це не військовий злочин росіян, а всього лиш інсценування «бандерівців». Але зараз він мовчить. «Чуєш, брате мій?..».
У години розпуки беру в руки пензля й малюю. І цього разу намалювала МІЙ КРЕМЕНЧУК таким, яким його запам’ятала, і яким, вірю, він неодмінно залишиться. Ця петриківська мальовка – втілення моєї мрії про перемогу України над мордором і відродження зруйнованих міст. Ця пташка співає для вас, мої дорогі кременчужани!
Людмила МАКЕЙ