Формування історичної правди-основа державотворення

«Формувати історичну пам’ять і культуру повинна держава, але допомагати державі у цій справі може кожен свідомий громадянин України. Формування історичної правди – основа державотворення», – так вважають брати Ковтуни – Віктор і Сергій – активісти Коропського відділення нашого земляцтва.

Міркуючи саме таким чином, вони взялися за відповідальну справу – донести історичну правду про вагомий вклад українців у ті здобутки та перемоги, що отримав Радянський Союз на Далекому Сході на завершальному етапі Другої світової війни, а також при наданні допомоги Китаю у різні роки.

У ході своїх попередніх відвідин Китаю – найбільш прадавньої цивілізації – вони ще раз переконалися в тому, що ця тема мало вивчена та впродовж багатьох років свідомо замовчувалася. Крім того, після спілкувань з громадянами різних держав, їх вразило й те, що сучасні українські політики, а також історики ще мало звертають увагу на вивчення діяльності та походження історичних постатей тих часів, коли українці були в одній імперії – спочатку Російській, а потім Радянському Союзі. І це при тому, що українцям є ким і чим пишатися. Іноземці, зокрема й китайці, висловлювали здивування з приводу того, що Україна поточного року буде відзначати 24-річчя своєї незалежності, але чисельні професійні історики, історичні факультети та кафедри так і не підготовили для посольств України за кордоном короткої історичної довідки або стислої інформації про українців, які залишили помітний слід у різних галузях тієї чи іншої держави. В першу чергу це стосується українців, що в силу різноманітних обставин протягом останніх 100 – 150 років опинилися на теренах інших держав, проживали, працювали, творили, досягали великих успіхів і при цьому завжди залишалися українцями. Народи цих країн пам’ятають і шанують, але сприймають їх як громадян Росії або Радянського Союзу. Адже над таким сприйняттям дуже плідно попрацювала пропаганда СРСР та сучасної Росії.

А тому останні відвідини Китаю брати Ковтуни присвятили перемовинам, щодо проведення персональної виставки народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, члена Чернігівського земляцтва в місті Києві Віктора Ковтуна з нагоди 70-річчя закінчення Другої світової війни.

Під час зустрічей у Харбіні з керівництвом міста та Провінції вони домовилися про проведення такої виставки, відкриття якої заплановане на 3 вересня 2015 року.

Тема виставки: «Участь українців у лавах Збройних сил СРСР під час визволення Китаю від окупації Японією».

Мета виставки – показати вагомий вклад українців у ті здобутки та перемоги, що отримав Радянський Союз на Далекому Сході на завершальному етапі Другої світової війни, а також при наданні допомоги Китаю у різні роки.

Без сумнівів, що підготовка такого заходу потребує багато зусиль і часу. Але на глибоке переконання братів Ковтунів це необхідно робити якнайкраще. Тим більше, що Надзвичайний і Повноважний Посол України в Китаї Олег Олексійович Дьомін підтримав їх ініціативу.

  

Крім виставки, також досягнута домовленість про проведення низки культурних заходів не тільки в Харбіні, у а й у Порт-Артурі.

За час, що минув від перемовин, Віктор Ковтун уже створив чимало авторських робіт для цієї події, фотокопії яких пропонуються відвідувачам нашого сайту для ознайомлення.

Роман Кондратенко

Роман Сидорович Кондратенко (30 вересня (12 жовтня) 1857 – 2 (15) грудня 1904) – генерал-лейтенант (посмертно), військовий інженер, герой оборони Порт-Артура.

Народився в сім’ї відставного майора українського походження, що жив у Тифлісі, Сидора Денисовича Кондратенка. Сидір Кондратенко походив з бідних землевласників Катеринославської губернії Російської імперії (нині – Дніпропетровська область, Україна), колишніх козаків перетворених на державних селян. За проявлені бойові якості та особисту хоробрість отримав офіцерське звання та дворянський титул. Після виходу у відставку одружився у Тифлісі на москвичці Марії Пилипівні Соколовій, став батьком 10-х дітей.

У 1901 році Роман Кондратенко отримав звання генерал-майора з призначенням окружним черговим генералом штабу Приамурского військового округу із зарахуванням по Генеральному штабу.

8 листопада 1903 року Роман Сидорович був призначений командиром 7-ї Східно-Сибірської стрілецької бригади, розгорнутої в 1904 році в дивізію в Порт-Артурі. На початку російсько-японської війни Роман Кондратенко був призначений начальником оборони сухопутного фронту цієї фортеці та своєю невтомною енергією, організаторськими здібностями, особистою хоробрістю, а також глибокими знаннями в інженерній справі зіграв вирішальну роль під час оборони Порт-Артура. Разом з віце-адміралом Степаном Йосиповичем Макаровим він став основною оборони.

Під керівництвом Романа Кондратенко фактично заново створювалася система інженерних споруд (дві оборонні лінії). В обложеному місті було налагоджено виробництво ручних гранат, круглих мін, які скочувалися з гір на штурмуючі колони противника, були винайдені та застосовувалися міномети, електрифіковані дротяні загородження й інші нові технічні засоби. За його наполяганням під час нічних боїв широко використовувалися прожектори, зняті з суден, а також фугаси, велася мінна війна під землею.

Відмітною властивістю Романа Кондратенка було вміння впливати на дух військ, що позначилося при відбитті декількох штурмів, коли ніхто не сподівався вже на успіх. Він пов’язав сухопутні та морські війська в одне ціле, вміло направляючи їх до дружної, спільної дії.

Загинув 2 грудня (15 грудня) 1904 року в казематі форту № 2 від прямого попадання артилерійського снаряда  великого калібру. Разом з ним загинули ще 8 офіцерів.

З приводу його загибелі серед дослідників існує ряд версій:

– обстріл японцями форту № 2 снарядами великого калібру під час перебування там Романа Кондратенка не випадковий і був викликаний свідомою зрадою когось із прихильників здачі фортеці;

– смерть Романа Кондратенка вирішила наперед долю фортеці і 5 січня Порт-Артур був зданий генерал-лейтенантом Анатолієм Михайловичем Стесселем (1848-1915), незважаючи на можливість подальшої оборони.

20 грудня 1904 (2 січня 1905) Анатолій Стессель заявив про свій намір вступити в переговори про здачу. 23 грудня 1904 (5 січня 1905) була укладена капітуляція, згідно з якою гарнізон у складі 23 000 чоловік, з яких боєздатних було близько 10-11 тисяч чоловік, інші хворі та поранені, здавався військовополоненими з усіма запасами бойового спорядження. Офіцери могли повернутися на батьківщину, давши чесне слово, що не братимуть участь у військових діях.

Звільнений у 1906 році зі служби Анатолій Стессель наступного року постав перед військовим трибуналом, який 7 лютого 1908 засудив його до смертної кари (розстрілу) за здачу Порт-Артура. Обвинувачення стверджувало, що протягом усього періоду оборони Анатолій Стессель не керував діями гарнізону щодо захисту фортеці, а, навпаки, свідомо готував її до здачі. Однак, його розстріл було замінено на 10-річне ув’язнення у фортеці. Відбувши трохи більше року в ув’язненні, (6 травня 1909) він був звільнений за наказом Миколи II.

Роман Кондратенко посмертно був проведений в генерал-лейтенанти. Його поховали біля батареї Плоского мису. Після закінчення російсько-японської війни тіло Романа Сидоровича було урочисто перепоховане 8 жовтня 1905 року в Петербурзі, на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Дмитро Хорват

Дмитро Леонідович Хорват (13 (25) липня 1858 – 16 травня 1937) –  військовий і державний діяч, генерал-лейтенант, інженер-шляховик за освітою, в різні роки керував різними ділянками залізниць Російської імперії, один з лідерів білого руху на Далекому Сході.

Народився в місті Кременчук Полтавської губернії (нині – місто Полтавської області, Україна) у сім’ї потомствених дворян Херсонської губернії. Батько – мировий суддя Леонід Миколайович Хорват – був правнуком генерал-поручика російської імператорської армії Івана Самійловича Хорвата, що стояв біля витоків Нової Сербії. Мати – баронеса Марія Карлівна Пілар фон Пільхау – правнучка генерал-фельдмаршала Михайла Ілларіоновича Кутузова.

У листопаді 1902 року Дмитро Хорват отримав пропозицію зайняти пост керуючого Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), що тоді будувалася. З 1903 року він керівник будівництва, потім аж до 27 квітня 1918 року – керуючий КСЗД. Одночасно перебував у розпорядженні Міністра фінансів (як глави відомства, у віданні якого перебувала КСЗД).

Після лютневої революції 1917 року – Дмитро Хорват Комісар Тимчасового уряду на КСЗ. Після жовтневого перевороту 1917 року в смузі відчуження КСЗД, як  і раніше, панував повний порядок, життя кожного було забезпечене, і всі жили в ситості та в спокої. Люди вірили, що, поки там буде Хорват, всі будуть захищені від усяких бід і напастей. Смуга відчуження отримала тоді найменування «щасливої, благословенної Хорватії». Але з’явилася вона самостійною завдяки розпаду в Росії центральної верховної державної влади.

Проте Дмитро Хорват довго не погоджувався на загальні вмовляння прийняти на себе тяжкий тягар несення повноважень верховної влади, але зрештою зважився і 10 липня 1918 року оголосив себе Тимчасовим Правителем надалі до тих пір, поки не буде відновлена російська національна верховна державна влада. У цьому високому званні та на цьому відповідальному посту він залишався до 13 вересня 1918 року, коли після довгих і важких переговорів він визнав Тимчасовий Сибірський уряд під головуванням Петра Васильовича Вологодського, якому передав свої верховні повноваження, склавши з себе звання Тимчасового Правителя та залишившись Верховним Уповноваженим на Далекому Сході, з підпорядкуванням йому всіх військ і військових флотилій Далекого Сходу. На цій посаді він продовжував залишатися і тоді, коли Сибірський Уряд передав, в свою чергу, свої повноваження утвореному в місті Уфі Тимчасовому Всеросійському уряду (неофіційна назва – «Уфімська директорія»), а також і тоді, коли зазначений Уряд впав, і вся повнота державної влади перейшла до Верховного Правителя – адмірала Олександра Васильовича Колчака.

31 серпня 1919 року Дмитро Хорват повернувся зі своєї резиденції, як Верховного Уповноваженого Російського уряду на Далекому Сході у Владивостоці, в Харбін. Там він залишався на чолі управління величезною територією смуги відчуження залізниці до тих пір, поки не з’явилася «нота Карахана» (Лев Михайлович Карахан – радянський дипломат, з березня 1918 заступник народного комісара з іноземних справ РРФСР, з 1922 по 1923 – завідувач Східним відділом НКЗС, у вересні 1923 – серпні 1926 року – в Китаї, підписав радянсько-китайський договір про КСЗД, у квітні 1925 року був обраний старшиною дипломатичного корпусу в Пекіні, у 1926-1934 роках заступник народного комісара закордонних справ СРСР – прим. автора), в якій більшовицька влада відмовлялася безоплатно від будь-яких прав на КСЗД.

Після «ноти Карахана» Дмитро Хорват абсолютно відійшов від справ дороги та переїхав до Пекіну. Займався політичною та громадською діяльністю. З 1921 по 1924 рік – радник товариства КСЗД в Пекіні. З 1924 року – голова відділу Російського загальновійськового союзу (РЗВС) в Китаї. Залишався там до своєї смерті, будучи офіційно визнаним главою російської еміграції на Далекому Сході. Невпинно працюючи над питаннями захисту прав еміграції та з влаштування її благополуччя, Дмитро Хорват, завдяки своєму авторитету та всьому минулому, багато в чому зміг допомогти своїм співвітчизникам.

Похований в одній зі стін храму Мучеників у Пекінській духовної місії.

Олександр Вертинський

Олександр Миколайович Вертинський (9 (21) березня 1889 – 21 травня 1957)– естрадний артист, кіноактор, композитор, поет і співак, кумир естради в першій половині XX століття. Батько актрис Маріани і Анастасії Вертинських.

Народився 19 березня 1889 року в Києві в сім’ї дрібного чиновника. Його батько, Микола Петрович Вертинський, походив з сім’ї залізничного службовця, був приватним повіреним і помірно займався журналістикою. Мати, Євгенія Степанівна Ськолацька, народилася в дворянській сім’ї. Вона не перебувала в офіційному шлюбі з батьком Олександра Вертинського, оскільки перша дружина Миколи Петровича ні за що не хотіла дати чоловікові розлучення. А тому він був вимушений усиновити своїх дітей, народжених у цивільному шлюбі, – старшу дочку Надію і сина Олександра.

У жовтні 1935 року Олександр Вертинський виїхав до Китаю в надії знайти російського слухача в особі великої емігрантської общини в Шанхаї. Він співав в кабаре «Ренесанс», у літньому саду «Аркадія», в кафе-шантані «Маріроуз».

26 травня 1942 року Олександр Вертинський уклав другий шлюб з Лідією Володимирівною Циргвава, 20-річною дочкою службовця КСЗД.

Творчість Вертинського шанхайського періоду має зовсім інше забарвлення, ніж європейського. Він писав пісні на вірші радянських авторів і сам складав патріотичні тексти. Тому, що його батьківщина наражалася на страшну небезпеку, і це хвилювало всіх, хто поряд з ним. І тому, що ним володіли думки про нове життя на невідомій батьківщині. І тому, що важливо було пояснити всім: тепер він – разом з тією Червоною армією, від якої в 1920 році тікав в еміграцію.

Так народилися пісні «Про нас і про батьківщину», «Наше горе», «В снігах Росії», «Інша пісня», «Кітеж».

Після японської окупації матеріальний стан сім’ї став дуже важким, Олександр Вертинський зневірився отримати дозвіл повернутися на Батьківщину. Проте в 1943 році на лист до глави радянського уряду В’ячеслава Михайловича Молотова несподівано отримав дозвіл.

Олександр Вертинський помер у ленінградському готелі «Асторія» у віці 68-ми років. Поховали його в Москві на Новодівичому кладовищі.

Григорій Кулішенко

У парку «Сишань» району Ваньчжоу міста Чунціна на південному заході Китаю встановлений бронзовий бюст іноземця у військовій формі, що спрямував свій погляд вдалину – у бік своєї Батьківщини. Епітафія на могильному камені свідчить: «Тут спить вічним сном Григорій Якимович Кулішенко – радянський льотчик-доброволець».

Григорій Кулішенко народився в 1903 році в селянській родині села Черепина Черкаського повіту Київської губернії Російської імперії (нині – село Корсунь-Шевченківського району Київської області, Україна). У 1938 році, через рік після початку японської агресії в Китаї, радянський уряд направив до Китаю зведену групу льотчиків добровольців, винищувачі та бомбардувальники для допомоги в боротьбі з японськими загарбниками. Григорій Кулішенко був командиром одного з авіазагонів.

14 жовтня 1939 року Григорій Кулішенко зі своїми китайськими бойовими друзями, командуючи бомбардувальною групою, завдав потужного удару по аеродрому в окупованому Ухані (центрально-китайська провінція Хубей). Повертаючись з вильоту, група була перехоплена винищувачами противника. У повітряному бою Григорій Кулішенко був тяжко поранений, але встигнув посадити на річку Янцзи підпитого літака. Врятуватися вдалося всім членам екіпажу, крім їх командира.

Місцеві жителі знайшли його тіло та поховали на березі річки. У 1958 році адміністрація Ваньчжоу перепоховала прах Героя в парку «Сишань».

У Чунціні пам’ятають Героя, який захищав небо Китаю. Саме китайська сторона ініціювала пошук родичів героїчного льотчика. Його дочка Інна Григорівна знала тільки те, що батько загинув у Китаї, а де саме похований – військова таємниця.

З ініціативи Черепинського навчально-виховного комплексу в залі історичного музею Корсунь-Шевченківського заповідника, де розміщена експозиція про відважного льотчика, 14 жовтня минулого року відбулась естафета пам’яті, приурочена 75-річчю з дня його смерті. На зібранні були присутні поважні гості– Надзвичайний і Повноважний посол Китайської Народної Республіки в Україні Чжан Сіюнь та аташе посольства Ду Хаймун.

Китайський посол Чжан Сіюнь сказав, що «приїхав до Корсуня-Шевченківського, щоб подякувати землі, де народився Герой Китаю – один з трьох тисяч добровольців, які допомагали китайській армії у війні з Японією. Він воював з нами і за нас, тільки півроку жив у Китаї, але говорив, що любить наш народ і своїм життям довів це, говорив посол. У Китаї шанують пам’ять Григорія Кулішенка, люблять Україну і мають велике бажання жити і розвиватися разом».

Родіо́н Малино́вський

Родіо́н Я́кович Малино́вський (11 (23) листопада 1898 – 31 березня 1967) – український радянський полководець Другої світової війни, державний діяч. Міністр оборони СРСР (1957–1967), маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу, Народний Герой Югославії, кавалер ордена «Перемога».

Народився Родіон Малиновський в Одесі.

Після закінчення німецько-радянської війни був переведений на Далекий Схід, де в ході радянсько-японської війни вступив у командування Забайкальським фронтом. Фронт прорвався через пустелю Гобі в центральну частину Маньчжурії , довершивши оточення та розгром японських військ.

Після війни Родіон Малиновський протягом 11 років продовжував залишатися на Далекому Сході. З вересня 1945 року він командував військами Забайкальсько-Амурського військового округу. З 1947 року був Головнокомандувачем військ Далекого Сходу. З 1953 року – командувач військами Далекосхідного військового округу.

У березні 1956 року Родіон Якович став заступником Міністра оборони СРСР – Головнокомандувачем Сухопутними військами СРСР.

26 жовтня 1957 року був призначений Міністром оборони СРСР, залишаючись на цієї посаді до смерті. Вніс великий вклад до посилення бойової потужності СРСР, в стратегічне переозброєння армії. Нерідко його називають найкращим міністром оборони радянського періоду. Був міністром оборони довше, ніж будь-хто в СРСР і Росії після війни; став другим главою радянського військового відомства (після Михайла Фрунзе), померлим на цій посаді.

Помер після тяжкої хвороби, після смерті кремований, прах поміщений в урні в Кремлівській стіні на Червоній площі в Москві.

Андрі́й Кра́вченко

Андрі́й Григо́рович Кра́вченко (18 (30) листопада 1899 – 18 жовтня 1963) – воєначальник, генерал-полковник танкових військ, двічі Герой Радянського Союзу, депутат Верховної Ради СРСР 2-го скликання.

Народився на хуторі Сулимин Переяславського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині – село Сулимівка Яготинського району Київської області, Україна) в сім’ї селянина.

На фронтах радянсько-німецької війни з вересня 1941 року. З 20 січня 1944 року Андрій Кравченко командувач 6-ї танкової армії, яка після розгрому нацистської Німеччини брала участь у серпні-вересні 1945 року в радянсько-японській війні, звільняючи Маньчжурію від японських загарбників. У 1954-1955 роках помічник командувача Далекосхідним військовим округом. З 1955 року – в запасі.

Похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

Іван Кожедуб

Іва́н Мики́тович Кожеду́б (8 червня 1920 – 8 серпня 1991) – український льотчик-ас німецько-радянської війни 1941-145 років, найрезультативніший льотчик-винищувач в авіації союзників за весь час Другої світової війни. Тричі Герой Радянського Союзу, Маршал авіації, депутат Верховної Ради СРСР ІІ-V скликань, народний депутат СРСР.

Народився у селянській родині в селі Ображіївка Глухівського повіту Чернігівської губернії Російської імперії (нині – село Шосткинського району Сумської області, Україна).

За період війни 1941-1945 років Іван Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять 2 американських Р-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за літак нацистів). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий і його вважають найкращим асом авіації союзників.

У 1949 році Іван Микитович закінчив Військово – Повітряну академію і отримав призначення на посаду командира авіадивізії під Баку, але Василь Йосипович Сталін залишив його під Москвою, в Кубинці, заступником, а потім і командиром 326-ї винищувальної авіаційної дивізії. У числі перших ця дивізія була озброєна новими реактивними літаками МіГ-15 та в кінці 1950 року спрямована на Далекий Схід. Там прославленому льотчику довелося взяти участь у ще одній війні – корейській.

З березня 1951 по лютий 1952, відбиваючи нальоти на Північну Корею, дивізія Івана Кожедуба здобула 215 перемог, збила 12 «сверх-фортець», втративши 52 літаки і 10 льотчиків. Це була одна з найяскравіших сторінок бойового застосування реактивної авіації в історії радянських ВПС.

Суворий наказ командування заборонив комдиву вступати в бій особисто, і ніяких офіційних перемог він в цей період не здобув. Однак, за спогадами деяких пілотів, учасників тих подій, «кілька разів неофіційно, Іван Кожедуб все ж піднімався в повітря…».

Під час свого відрядження на Далекий Схід Іван Кожедуб не тільки здійснював оперативне керівництво дивізією, а й брав активну участь в організації, підготовці та переозброєнні ВПС Китайської народної республіки.

Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.

Андрій Ковтун-Станкевич

Андрій Гнатович Ковтун-Станкевич (1900 – 1986) – господарський і військовий діяч, генерал – майор.

Народився в місті Кролевець Чернігівської губернії Російської імперії (нині – місто Сумської області, Україна). За наявною інформацією він з Олександром Довженком і його дружиною Юлією Солнцевою був знайомий ще до Другої світової війни. Андрій Гнатович замолоду працював лісником. Після демобілізації в 1927 році з посади начальника штабу – т. в. о. командира полку завідував риболовецькими господарствами на Азовському морі та Далекому Сході, в 1934-1936 роках був директором Пирятинської МТС на Полтавщині. З початком Другої світової війни вимагав повернути його в кадри Збройних сил СРСР. І в 1940 році він був призваний із запасу.

Під час німецько-радянської війни 1941-1945 років: начальник розвідки 25-ї стрілецької дивізії, потім командир 287-го стрілецького полку цієї ж дивізії. З 28 листопада1943 по 31 січня 1945 року і з 14 березня по 11 травня 1945 року- командир 297-ї стрілецької дивізії (2-е формування). З 20 квітня 1945 року генерал-майор.

Брав участь в обороні Одеси, Севастополя. Брав участь у визволенні Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччині, штурмував Будапешт і Відень, звільняв Північно-Східний Китай від японських загарбників.

У 1945 – 1946 роках – комендант міста Мукдена, в 1946 р – комендант Харбіна.

Кузьма Дерев’янко

Кузьма Миколайович Дерев’янко (1 (14) листопада 1904 – 30 грудня 1954) – військовий діяч, генерал-лейтенант, Герой України.

Народився в селі Косенівка Уманського повіту Київської губернії Російської імперії (нині – село Уманського району Черкаської області, Україна) у багатодітній ( вісім дітей) робочій сім’ї.

У 1922 році він пішов служити в Червону армію. Навчаючись у Харківській школі червоних командирів, захопився вивченням японської мови та до випуску зі школи в 1924 року він вже говорив і писав по-японськи.

У 1933 році, поступаючи на спецфакультет військової розвідки Військової академії імені Михайла Фрунзе, він вибрав для вивчення англійську та німецьку мови .

У 1937-1938 роках капітан Кузьма Дерев’янко, виконуючи урядове завдання, створив перевалочну базу на станції Сари-Озек (Казахстан ) для постачання зброї через гори Тянь – Шань і пустелю Гобі (дорога довжиною більше 2 тисяч кілометрів) китайським військам, які воювали з японцями.

З початку німецько-радянської війни 1941-1945 років він очолює розвідвідділ штабу Північно -Західного фронту. У цій якості він у серпні 1941 року очолив рейд у тил нацистських військ, в ході якого з концтабору під Старою Русою було звільнено близько двох тисяч полонених червоноармійців.

Закінчив німецько-радянську війну Кузьма Миколайович у званні генерал-лейтенанта (присвоєно 19 квітня 1945 ) і якийсь час був представником СРСР в Союзній Раді по Австрії.

У зв’язку з майбутньою війною з Японією Кузьма Дерев’янко був переведений на Далекий Схід на посаду начальника штабу 35-ї армії. Але не встиг він толком вступити на посаду, як йому було наказано прибути в ставку Головкому Радянськими військами на Далекому Сході, де йому була вручена телеграма Йосипа Сталіна і начгенштаба Олексія Антонова про призначення представником Головного командування Радянських військ на Далекому Сході при штабі генерала армії США Дугласа Макартура і про повноваження на підписання Акту про беззастережну капітуляцію Японії від імені Радянського Верховного Головнокомандування.

Тобто, на генерал-лейтенанта Кузьму Миколайовича Дерев’янка було покладено історична місія – прийняти капітуляцію Японії і таким чином закінчити Другу світову війну.

Вибір припав на Кузьму Миколайовича не випадково – він був заслуженим бойовим генералом, кавалером багатьох вищих нагород СРСР, мав деякий дипломатичний досвід і знав іноземні мови. Кращої кандидатури було не знайти.

30 серпня разом з Дугласом Макартуром та представниками країн союзників Кузьма Дерев’янко прибув до Японії, а 2 вересня 1945 року взяв участь у церемонії підписання Акту про капітуляцію .

Церемонія відбувалася в Токійській затоці, але на американській території – на борту авіаносця «Міссурі» – о 10 годині за токійським часом. Радянській делегації, до якої крім Кузьми Дерев’янка входили також інженер-віце-адмірал Іван Якович Стаценко та генерал-майор авіації Микола Васильович Воронов, матроси авіаносця влаштували овацію. Це була данина поваги союзнику по антигітлерівській коаліції.

Однак, на цьому місія Кузьми Дерев’янка не закінчилася. За дорученням керівництва СРСР він кілька разів відвідує міста Хіросіма і Нагасакі, піддані американському атомному бомбардуванню та пише про побачене детальний звіт, який разом з альбомом фотографій передав у Генеральний штаб, а потім особисто Йосипу Сталіну при доповіді 5 жовтня 1945 року.

Надалі Кузьма Дерев’янко був призначений представником СРСР у створеній в грудні 1945 року Союзній Раді по Японії, головою якої був призначений головнокомандувач окупаційними силами союзників Дуглас Макартур. За час існування Ради Кузьма Миколайович підготував 33 заяви та меморандуми, що стосувалися різних дипломатичних і політичних аспектів.

У 1951 році Кузьму Дерев’янка перевели до Москви, де він працював у військовій академії начальником кафедри збройних сил іноземних держав, а потім начальником управління інформації Головного розвідуправління (ГРУ) Генштабу.

Проте внаслідок радіоактивного опромінення, що мав місце під час відвідування Хіросіми та Нагасакі, здоров’я Кузьми Миколайовича погіршилося і, після тривалої та тяжкої хвороби, він помер від раку 30 грудня 1954 року.

Похований Кузьма Миколайович Дерев’янко 3 січня 1955 року на Новодівичому кладовищі в Москві.

За свою не дуже довгу, але яскраве життя, Кузьма Миколайович був удостоєний багатьох нагород.

Однак, головної нагороди – звання Героя – йому за життя присвоєно не було.

Але краще пізно, ніж ніколи. Несправедливість була виправлена 7 травня 2007 року, коли Указом Президента України №387/2007 Кузьмі Миколайовичу Дерев’янку було посмертно присвоєно звання Герой України «за мужність і самовідданість, виявлені у роки Другої світової війни 1939-1945 років, визначні дипломатичні заслуги у повоєнному врегулюванні міждержавних відносин».

Сергій Ковтун у своїх публікаціях на нашому сайті та в інших джерелах масової інформації неодноразово висвітлював історичну правду про Україну та її чисельних синів-патріотів. Переконаний, що й китайський проект тандему братів Ковтунів, істинних патріотів Батьківщини, й цього разу спрацює на користь України.

На майбутній виставці в Харбіні окремий розділ буде присвячений вихідцям з Чернігівщини. Адже серед українців, що внесли вклад при наданні допомоги Китаю є, крім вище згаданих Андрія Ковтуна-Станкевича та Івана Кожедуба, також й інші вихідці з Чернігово-Сіверського краю, зокрема:

– Микола Петрович Ліневич (24 грудня 1838 (5 січня 1839) – 10 (23) квітні 1908)- військовий діяч Російської імперії, генерал від інфантерії (1903), генерал-ад’ютант (1905). Під час російсько-японської війни: жовтень 1904 – березень 1905 – командувач 1-ї маньчжурської армії, березень 1905 – лютий 1906 – головнокомандуючий збройними силами Далекого Сходу.

Микола Ліневич – із шостого покоління в родоводі козацького походження, початок якому покладено сотником Карпом Ліневичем з Волинки (нині – село Сосницького району Чернігівської області, Україна), що 1718 року купив землі в Чорнотичах, заклавши там основу майбутньому маєтку.

Народився Микола Петрович у Чернігові. Його батько, Петро Григорович, працював столоначальником губернського правління. Підвищення в чині до надвірного радника дало право на спадкове дворянство, яке було йому надане 1854 року.

Освіту Микола Ліневич отримав у Чернігівській гімназії. Він відомий не тільки як військовий діяч Російської імперії, а й ще через свій заповіт закарбував себе в історії великим благодійником.

Похований у Санкт-Петербурзі на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври;

– Віталій Маркович Примаков (18(30) грудня 1897 – 11 червня 1937) – воєначальник, комкор, дипломат.

Віталій Примаков народився в селі Семенівка Чернігівської губернії Російської імперії (нині – місто Семенівка Чернігівської області, Україна). В 1925-1926 роках був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ).

Життя Віталія Марковича закінчилося трагічно – в 1936 році його заарештували за звинуваченням в участі у «троцькістській змові». Після року катувань, Віталія Примакова засудили до смертної кари та розстріляли, а в 1957 році реабілітували. Останнім часом у засобах масової інформації з’явилося багато публікацій щодо створення негативного образу Віталія Примакова, автори яких обіцяють у майбутньому підкріпити написане даними з архівів, що колись будуть розсекречені.

Це тільки початок нелегкої роботи. Тож побажаємо братам Ковтунам успіху у такій складній і відповідальній справі!

Олексій ОРЄХОВИЧ

Фото з архіву Віктора КОВТУНА