І пам’яті свіча не згасне

Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво – чорним кольором. Однією з таких сторінок був Голодомор 1932-1933 років.  Не було ні війни, ні посухи, а була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки безневинних людей зійшло у могилу – старих і молодих, дітей, і ще ненароджених.

Щорічно національний День пам’яті жертв Голодоморів в Україні відзначають у четверту суботу листопада.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом  було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти українців як нації, і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок цього зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-середняків, а й цілі покоління хліборобського населення. Свідки того часу стверджували, що наші земляки у 1932 році виростили хороший урожай зернових, овочів та фруктів, високим було і поголів’я худоби, але все те примусово відібрали у селян.

У 2016 році побачила світ моя нова книга «Де Удаю спокійний переплин», частиною якої стали опрацьовані спогади моєї мами Уляни Нестерівни Фесенко, колишньої вчительки з села Антонівка Варвинського району Чернігівщини. Уже в 90-річному віці вона описала кілька десятиліть свого плідного та стражденного життя, сповненого гіркими сторінками насильства в часи колективізації, голодомору, Другої світової війни, повоєння.

-Мій брат Василь, – писала мама, – в 1932 році мав чотири гектари землі, коня, корову, поросят, курей, різне збіжжя. Завдання по хлібозаготівлі виконав, але йому призначили ще стільки ж здати. Не повіз. Приїхали уповноважені, забрали весь посівний матеріал і зерно, призначене для харчування сім’ї. Не вистачило. Тоді описали все майно і оголосили про його продаж. Забрали все, навіть одяг. Були клуня, комора для хліба, конюшня, хлів для корови, поросят – нічого не залишилося. Хату також продали, і весь сільськогосподарський реманент. А Василь втік до Росії і влаштувався працювати на завод в місті Тула. Перебував там до літа голодного 1933 року, а як вийшла постанова про повернення майна неправильно розкуркуленим, то приїхав додому. От тільки повертати йому уже не було чого…

Страшно було дивитись, як старенькі дідусі і бабусі ходили від хати до хати, простягаючи руки, щоб хтось дав шматок хліба, та ніхто не давав, бо самі не мали. Підлітки залазили через вікна в селянські будинки, коли нікого не було вдома, забирали продукти, на які натрапляли, навіть з печі горнятка виймали. Коли господарі їх ловили – нещадно розправлялися, могли і вбити.  Говорили, що в Пирятині на базарі продавали людське м’ясо. В Антонівці жінка з’їла своїх дітей і збожеволіла. Весною1933 року у нас на кутку померло 48 людей. Бувало, вимирали цілі сім’Ї і по кілька днів мерці лежали вдома, аж поки по наряду від сільської ради померлих не завантажували на підводу та не відвозили на цвинтар, де їх скидали у велику яму і засипали землею…

Пік Голодомору прийшовся на весну 1933 року. В  Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, 25 тисяч щодня. Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору:  п’ять, сім, десять мільйонів. Але в будь-якому випадку мова йде про мільйони безневинних жертв.

Місяць тому сім’я Андрія Петровича Глоби зробила для Требухівської бібліотеки  на Броварщині  неоціненний подарунок в рамках акції «Подаруй бібліотеці книгу», – кілька десятків чудових книг поповнили наші фонди та враз стали дуже популярними у постійних читачів. Ми, бібліотекарі, разом з користувачами книгозбірні дуже вдячні за передані нам цінні видання, а особливо за десятитомник «Велика сучасна енциклопедія»,  Харків, «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013 р.

У третьому томі «Великої сучасної енциклопедії» написано: «Голодомор 1932-1933 років – масовий організований голод (пік припав на першу половину 1933 року), що призвів до мільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР, більшість населення якої становили  українці. Спричинений цілеспрямованими заходами вищого керівництва УРСР і Радянського Союзу, розрахованими на просування колективізації сільського господарства, придушення української національної свідомості, вирішення питань внутрішньо-партійної боротьби тощо.

Темі вшанування жертв Голодоморів в Требухівській сільській бібліотеці ми щорічно приурочуємо книжково-ілюстративні виставки, інформаційні години, ознайомлення зі свідченнями очевидців Голодомору 1932-1933 років, запалюємо свічу пам’яті. У цьому році користувачів книгозбірні ми знайомили з книжковою виставкою «Україна у пеклі Голодоморів», а на інформаційній годині «Свічку пам’яті ти запали. Безкровна війна» дорослі та діти мали змогу  пом’янути всіх жертв Голодоморів в Україні зі свічечками в руках. А ввечері, коли вже стемніло, на вікні у бібліотеці яскраво запалав-замерехтів вогник – символ того, що ми не забули, не викреслили з нашої пам’яті, з нашої совісті, з нашої історії ті страшні події 1932-1933,- років штучного Голодомору та винищення українців. Давайте не гасити її, святу свічу пам’яті про стражденників тих поколінь, які знищив сталінський репресивний режим. Нехай ті свічі, що запалювали ми цього вечора і в своїх домівках, ніколи не згасають у наших душах, у душах наших дітей, онуків, правнуків.

Надія КОЛЬЦОВА

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до І пам’яті свіча не згасне

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    І знову, як рік тому: http://chz.org.ua/zabuty-ne-mozhna/ ,
    пані авторка описала всі жахіття Голодомору, (згадавши навіть «сталінську політичну систему»), проте жодним словом не прохопилась про справжнього організатора та винуватця трагедії – правлячу комуністичну партію СССР!
    Невже так міцно тримає комуністичне минуле?

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.