Китай і Росія як ніколи раніше демонструють геополітичну єдність. Альянс зручності має термін дії / China und Russland demonstrieren geopolitische Einigkeit wie kaum je. Dabei hat das Zweckbündnis ein Ablaufdatum
Американський посол у Китаї Ніколас Бернс нещодавно назвав підтримку Москви Пекіном «дуже тривожною», а мовчання Китаю щодо екзистенціального суверенітету та незалежності України – «оглушливим». Це пояснення не є несподіванкою. Офіційні особи в Пекіні та Москві вже кілька років говорять про «безмежну дружбу» між двома країнами. Міністр закордонних справ Китаю Ван І навіть говорив про «міцні відносини» з часів російської загарбницької війни.
Західні коментатори тепер також бачать, що їхня думка зміцнилася, що цей «згубний альянс» прийняв незворотний напрямок і, у гіршому випадку, може спровокувати третю світову війну. Вже давно ведуться розмови про «ревізіоністські держави» (до яких також належать Іран і Північна Корея), які віддані «постзахідному» світовому порядку, з найважливішою метою зламати американське «прагнення до гегемонії».
Насправді про такий аналіз ризиків можна сказати багато. Обидві держави, Китай і Росія, є авторитарними та диктаторськими. Вони засуджують нібито американську політику втручання у внутрішні справи інших держав і виступають за «багатополярний і справедливий» світовий порядок відповідно до їхніх стандартів. Вони відкидають демократичні структури та вживають жорстких заходів проти дисидентів у власній країні.
Місія виживання
Сі Цзіньпін відправляє небажаних опонентів у в’язницю під приводом корупції, тоді як Володимир Путін не цурається отруєння чи вбивства політичних ворогів. Двох правителів об’єднує переконання, що вони мають виконати місію для власного політичного виживання: Путін максимально романтизує царську імперію з абсурдним спотворенням історії, а Сі постійно говорить про «велике оновлення китайської нації». Обидва бояться виявити політичну слабкість; тому що така річ може перевернути систему у їхній країні.
З приходом Сі до влади в 2012 році відносини між Китаєм і Росією стають дедалі тіснішими. Однак незабаром з’ясувалося, що Китай економічно важливіший для Росії, ніж навпаки. У той час як зараз бізнес з Росією становить лише три відсотки торгового балансу Китаю, Пекін тепер став найважливішим торговельним партнером Москви. Особливо після нападу на Україну та санкцій Заходу Москва сильно залежить від китайської техніки, транспортних засобів та електронних товарів.
Натомість Росія задовольняє ненаситний енергетичний голод Китаю та постачає нафту, газ і вугілля – тепер уже на вигідних умовах. «Китай добре заробляє на війні в Україні», — пише New York Times. Заради власної вигоди Пекін свідомо погодився зі зростаючою втратою іміджу в Європі та США.
Виникає питання, що може піти не так між Пекіном і Москвою. Можливість розриву чи навіть розриву альянсу могла виходити ззовні суто політичного – через розбіжності в ментальності чи через тіні минулого. Беручи до уваги ці «м’які фактори», колись буде сварка.
У всьому світі є політики з авторитарно-диктаторськими рисами. Захід певною мірою (ще) може дозволити собі таких людей завдяки діючим системам стримувань і противаг у демократичній системі. Ми знаємо, що тих, хто при владі, в якийсь момент знову проголосують. У Росії та Китаї це неможливо.
Великі переломні моменти ХХ століття – 1917 рік у Москві, 1949 рік у Пекіні – унеможливили такий розвиток подій. Внаслідок майже нескінченних насильницьких революційних потрясінь там виникли «суспільства зі шрамами», які дозволяють людям без сором’язливості назавжди утвердитися на верхівці держави. Путін керував цим через спецслужби, Сі через всемогутню комуністичну партію. Як апаратники обидва чоловіки є продуктами правлячої системи. Вони знають, кому що і чому винні.
Великий і молодший брат
Путін і Сі люблять називати себе братами під час державних візитів. У китайській мові термін «брат» диференціюється ієрархічно: Москва була старшим братом («геґе») майже сімдесят років, але Росія вже давно була понижена до меншого брата («діді»). Добре це чи погано, але Путін зараз усвідомив це, настільки, що тепер він покірно залицяється перед Сі.
Лідер Кремля знає, що його країна може запропонувати Китаю небагато більше, ніж природні ресурси, збройові технології та ідеологічну підтримку боротьби Пекіна з США. Отже, одна рука вмиває іншу: подібно до того, як Китай відмовився засудити російські військові дії в Чечні, Грузії, Сирії та, нещодавно, в Україні, Росія повністю підтримала позицію Китаю щодо Тайваню, Гонконгу, Тибету та Сіньцзяну. Навіть у Південно-Китайському морі Москва демонструє мовчазну підтримку позиції Пекіна.
Мао і Сталін уже цілувалися братерськими поцілунками. Але тільки для публіки. Внутрішня ситуація кипіла задовго до китайсько-радянського розриву, який почався як зіткнення ідеологій наприкінці 1950-х і тривав до початку 1990-х. За лаштунками два лідери знущалися один над одним. «Дехто каже, що навіть російські пердуни добре пахнуть. Це теж суб’єктивізм. Навіть самі росіяни визнали б, що вони смердять!» — так коментував Мао Цзедун стиль керівництва Сталіна. У 1958 році, коли Сталін уже п’ять років помер, Мао сказав радянському послу в Пекіні: «Росіяни ніколи не довіряли китайському народу, і Сталін був одним із найгірших».
«Великий керманич», мабуть, мав рацію: під час Боксерського повстання 1900 року, наприклад, тисячі китайських чоловіків, жінок і дітей були вигнані з сіл на північ від Амура, нині прикордонної річки між Китаєм і Росією, і були виселені. Їх атакували російські вояки, а козаки відтіснили в річку. Більшість із них не вміли плавати й потонули, інших забили до смерті й застрелили.
Про переоцінку цієї різанини ніколи нічого не повідомлялося – бо такого не було. У колективній пам’яті китайців залишилося те, що за «нерівноправними договорами» ХІХ століття їхня імперія мала передати Москві територію площею майже мільйон квадратних кілометрів, що приблизно втричі перевищує площу Німеччини.
Такого величезного шматка «китайського пирога» за весь колоніальний період не брала ще жодна західна країна. І саме ці території на північ від Владивостока і північний захід від Хабаровська, за тисячі кілометрів від Москви, зараз майже безлюдні, тоді як на іншому березі річки, на північному сході Китаю, населення мегаполісів постійно зростає, і люди спраглі сільськогосподарські землі.
Ідеальне покерне обличчя Сі
Якщо слідувати логіці Сі Цзіньпіна, згідно з якою Тайвань був частиною Китаю «з давніх часів», те ж саме має стосуватися й цих територій, які були частиною Китаю через багато династій до 1860 року. Китайські націоналісти нещодавно закликали до «повернення Владивостока» та «вкраденої землі» на Weibo, саме після уроку історії Путіна в інтерв’ю з Такером Карлсоном. Ці патріотичні голоси можуть посилатися навіть на Ден Сяопіна, який оголосив перед візитом Горбачова до Пекіна в 1989 році, що найбільшу небезпеку для Китаю становить Росія, а не Захід.
Шість років тому, коли Путін відвідав Китай, Сі наказав росіянам приготувати пельмені на пару. Інструкцію, як їх складати, дав не сам глава держави, а шеф-кухар, який наставляв високого гостя. Путін зробив це більш-менш вміло. Сі стояв поруч і коментував сцену, не намащуючи рук.
Однак на зустрічі через кілька місяців у Владивостоці Путін сам виступив у ролі шеф-кухаря і запросив Сі зробити те саме. Цього разу в меню були млинці з начинкою з ікри. Правитель Кремля недбало помішував сковороду і показував Сі, як це робити. По-братерськи невимушено, як зазвичай росіяни. Більше ста двадцяти років тому, коли вони планували будівництво Східно-Китайської залізниці, китайці вважали росіян «товаришськими імперіалістами», на відміну від американців і англійців.
Сі спостерігав за шеф-кухарем Путіним. Незрозуміло, чи вони нудьгують, чи розважаються від поставленої вистави. Те, що він думав про Путіна, залишається незрозумілим. Сі — талановитий актор із ідеальним покерним обличчям. Можливо, наймогутніша людина Китаю просто чекає, поки Путін зазнає поразки у війні в Україні, розраховуючи на те, що китайські стратегії та хитрощі зрештою будуть успішнішими, ніж хитрощі та маніпуляції з кімнати жахів КДБ.
———-
Als «sehr beunruhigend» bezeichnete jüngst der amerikanische Botschafter in China, Nicholas Burns, Pekings Unterstützung für Moskau und als «ohrenbetäubend» das chinesische Schweigen zur existenziellen Souveränität und Unabhängigkeit der Ukraine. Überraschend kommt diese Erklärung nicht. Seit ein paar Jahren schon wird von offizieller Seite in Peking und Moskau von der «grenzenlosen Freundschaft» zwischen den beiden Ländern gesprochen. Chinas Aussenminister Wang Yi spricht seit dem russischen Angriffskrieg gar von «felsenfesten Beziehungen».
Mittlerweile sehen sich auch westliche Kommentatoren in ihrer Meinung bestärkt, diese «unheilvolle Allianz» habe eine unumkehrbare Richtung eingeschlagen und könnte im schlimmsten Fall einen dritten Weltkrieg auslösen. Seit längerem ist die Rede von «revisionistischen Mächten» (zu denen auch Iran und Nordkorea zählen), die sich für eine «postwestliche» Weltordnung einsetzten, mit dem wichtigsten Ziel, das amerikanische «Hegemoniestreben» zu brechen.
In der Tat spricht vieles für eine solche Gefahrenanalyse. Beide Staaten, China und Russland, sind autoritär-diktatorisch ausgerichtet. Sie verurteilen die angebliche amerikanische Politik der Einmischung in die inneren Angelegenheiten anderer Staaten und plädieren für eine «multipolare und faire» Weltordnung nach ihren Standards. Sie lehnen demokratische Strukturen ab und gehen mit aller Härte gegen Andersdenkende im eigenen Land vor.
Mission Überleben
Xi Jinping lässt unliebsame Gegner unter dem Vorwand der Korruption im Gefängnis verschwinden, während Wladimir Putin nicht davor zurückschreckt, politische Feinde vergiften oder ermorden zu lassen. Was die beiden Machthaber eint, ist die Überzeugung, für das eigene politische Überleben eine Mission erfüllen zu müssen: Putin romantisiert mit abstruser Geschichtsklitterung das Zarenreich in seiner maximalen Ausdehnung, während Xi unentwegt von der «grossen Erneuerung der chinesischen Nation» spricht. Dabei haben beide Angst davor, politische Schwäche zu zeigen; denn eine solche könnte das System in ihrem Land zum Kippen bringen.
Seit dem Machtantritt von Xi 2012 ist das Verhältnis zwischen China und Russland immer enger geworden. Bald wurde jedoch auch klar, dass China für Russland ökonomisch gesehen weit wichtiger ist als umgekehrt. Während das Russlandgeschäft in Chinas Handelsbilanz heute gerade einmal drei Prozent ausmacht, ist Peking für Moskau mittlerweile der wichtigste Handelspartner geworden. Insbesondere nach dem Überfall auf die Ukraine und den Sanktionen des Westens ist Moskau in hohem Masse auf chinesische Maschinen, Fahrzeuge und Elektronikgüter angewiesen.
Als Gegenleistung stillt Russland Chinas unersättlichen Energiehunger und liefert – mittlerweile zu profitablen Bedingungen – Erdöl, Gas und Kohle. «China verdient gut am Krieg in der Ukraine», schreibt die «New York Times». Zwecks Eigenprofit nimmt Peking den zunehmenden Imageverlust in Europa und den USA bis jetzt bewusst in Kauf.
Die Frage stellt sich, was zwischen Peking und Moskau überhaupt noch schiefgehen kann. Die Möglichkeit eines Risses oder gar Bruchs in der Allianz könnte von ausserhalb des rein Politischen kommen – von Mentalitätsunterschieden oder aus den Schatten der Vergangenheit. Unter Berücksichtigung dieser «weichen Faktoren» wird es irgendwann einen Krach geben.
Politiker mit autoritär-diktatorischen Zügen gibt es überall auf der Welt. Der Westen kann sich solche Leute (noch) einigermassen leisten, dank funktionierenden «checks and balances» im demokratischen System. Man weiss, dass die Machtmenschen irgendwann auch wieder abgewählt werden. In Russland und China ist das ein Ding der Unmöglichkeit.
Die grossen Zäsuren des 20. Jahrhunderts – 1917 in Moskau, 1949 in Peking – haben eine solche Entwicklung verunmöglicht. Im Gefolge der gewaltsamen revolutionären Umwälzungen fast ohne Ende sind dort «vernarbte Gesellschaften» entstanden, die es Leuten ohne Skrupel leichtmachen, sich an der Spitze des Staates bleibend festzusetzen. Putin schaffte das über den Geheimdienst, Xi über die allmächtige KP. Beide Männer sind als Apparatschiks Produkte des herrschenden Systems. Sie wissen, wem sie was und warum zu verdanken haben.
Grosser und kleiner Bruder
Als Brüder bezeichnen sich Putin und Xi gerne bei Staatsbesuchen. Im Chinesischen wird der Begriff Bruder hierarchisch unterschieden: Fast siebzig Jahre lang war Moskau der grosse Bruder («gege»), mittlerweile ist Russland längst zum kleinen Bruder («didi») degradiert. Das ist, wohl oder übel, mittlerweile auch Putin klar, so dass er sich bei Xi mittlerweile unterwürfig anbiedert.
Der Kremlchef weiss, dass sein Land China gegenüber nicht viel mehr zu bieten hat als natürliche Ressourcen, Waffentechnologie und ideologische Rückendeckung für Pekings Ringen mit den USA. Folglich wäscht eine Hand die andere: So wie China sich weigerte, russische Militäraktionen in Tschetschenien, Georgien, Syrien und, im jüngsten Fall, in der Ukraine zu verurteilen, unterstützte Russland voll und ganz die chinesischen Positionen in Bezug auf Taiwan, Hongkong, Tibet und Xinjiang. Selbst im Südchinesischen Meer demonstriert Moskau stillschweigende Unterstützung für Pekings Position.
Schon Mao und Stalin herzten sich mit Bruderküssen. Doch nur für die Öffentlichkeit. Im Innern kochte es schon lange vor dem chinesisch-sowjetischen Zerwürfnis, das in den späten fünfziger Jahren als Streit der Ideologien begann und bis Anfang der neunziger Jahre dauerte. Hinter den Kulissen verspotteten sich die beiden Führer. «Manche Leute sagen, dass selbst die Fürze der Russen gut riechen. Auch das ist Subjektivismus. Sogar die Russen selbst würden zugeben, dass sie stinken!», so kommentierte Mao Zedong Stalins Führungsstil. 1958, Stalin war bereits seit fünf Jahren tot, erklärte Mao gegenüber dem sowjetischen Botschafter in Peking: «Die Russen hatten nie Vertrauen in das chinesische Volk, und Stalin gehörte zu den Schlimmsten.»
Wahrscheinlich hatte der «grosse Steuermann» recht: Während des Boxeraufstands im Jahre 1900, um nur ein Beispiel zu nennen, wurden Tausende chinesischer Männer, Frauen und Kinder aus Dörfern nördlich des Amurs, des heutigen Grenzflusses zwischen China und Russland, vertrieben und von russischen Soldaten und Kosaken in den Fluss gestossen. Die meisten konnten nicht schwimmen und ertranken, andere wurden erschlagen und erschossen.
Von einer Aufarbeitung dieses Massakers ist nie etwas bekanntgeworden – weil es eine solche nicht gegeben hat. Dafür bleibt im kollektiven Gedächtnis der Chinesen haften, dass ihr Kaiserreich in den «ungleichen Verträgen» des 19. Jahrhunderts ein Territorium von fast einer Million Quadratkilometern an Moskau abgeben musste, ungefähr die dreifache Fläche Deutschlands.
Kein einziges westliches Land hat sich in der gesamten Kolonialzeit jemals ein solch enormes Stück vom «chinesischen Kuchen» einverleibt. Und genau diese Gebiete nördlich von Wladiwostok und nordwestlich von Chabarowsk, Tausende Kilometer von Moskau entfernt, sind heute fast menschenleer, während auf der anderen Seite des Flusses, in Chinas Nordosten, die Bevölkerung in den Millionenstädten beständig zunimmt und Menschen nach landwirtschaftlichen Nutzflächen dürsten.
Xis perfektes Pokerface
Folgt man Xis Logik, dass Taiwan «seit der Antike» ein Teil Chinas sei, müsste dasselbe auch für diese Gebiete gelten, die über viele Dynastien hinweg bis 1860 zu China gehörten. Eine «Rückkehr von Wladiwostok» und von «gestohlenem Land» forderten kürzlich chinesische Nationalisten auf Weibo, und zwar ausgerechnet im Anschluss an die Geschichtslektion Putins im Interview mit Tucker Carlson. Dabei können sich diese patriotisch gesinnten Stimmen gar noch auf Deng Xiaoping berufen, der vor dem Besuch Gorbatschows in Peking 1989 verlauten liess, dass für China Russland, und nicht etwa der Westen, die grösste Gefahr darstelle.
Vor sechs Jahren liess Xi anlässlich eines Besuchs Putins in China den Russen gedämpfte Teigtaschen zubereiten. Nicht der Staatschef selbst gab Anweisungen, wie man sie faltet, sondern ein Koch leitete den hohen Gast dazu an. Putin tat es mehr oder weniger geschickt. Xi stand daneben und kommentierte die Szene, ohne sich die Hände fettig zu machen.
Bei einem Treffen ein paar Monate später in Wladiwostok hingegen trat Putin selbst als Chefkoch auf und hiess Xi, es ihm gleichzutun. Dieses Mal standen Pfannkuchen, gefüllt mit Kaviar, auf dem Menu. Der Kremlherrscher rührte lässig in der Pfanne und zeigte Xi, wie man es macht. Brüderlich locker, wie es Russen zu tun pflegen. Schon vor mehr als einhundertzwanzig Jahren, als sie den Bau der Ostchinesischen Eisenbahn projektierten, galten die Russen den Chinesen im Gegensatz etwa zu Amerikanern und Engländern als «kameradschaftliche Imperialisten».
Xi schaute Putin, dem Chefkoch, zu. Unklar ist, ob gelangweilt oder mit Spass am inszenierten Auftritt. Ebenso rätselhaft bleibt, was er über Putin dachte. Xi ist ein begnadeter Schauspieler mit einem perfekten Pokerface. Vielleicht wartet Chinas mächtigster Mann ja nur, bis Putin im Ukraine-Krieg eine Niederlage erleidet – darauf zählend, dass chinesische Strategien und Listen im Endeffekt erfolgreicher sind als Tricks und Manipulationen aus dem Gruselkabinett des KGB.
Матіас Мессмер / Matthias Messmer, NZZ