Каральна акція 1-2 та 9 березня 1943 року у місті Корюківка Чернігівської області за масштабами трагедії не мала рівних впродовж Другої світової війни.
І хоч у матеріалах до Нюрнберзького процесу Корюківську трагедію визначено як найбільше масове знищення місцевого мирного населення на окупованих Німеччиною територіях Європи за весь період Другої світової війни, але ця кривава подія – величезна рідкість у працях про війну, а згадок про це не знайти в підручниках про історію.
Багато згадок у підручниках з історії про чеське Лідице, білоруську Хатинь, французьку Орадур-сюр-Глан.
Лі́дице – шахтарське селище в Чехії, за 20 кілометрів на захід від Праги та на південний схід від міста Кладно, 10 червня 1942 року знищене підрозділом дивізії СС «Принц Євген».
Безпосереднім приводом для розправи стало вбивство 27 травня 1942 в Празі протектора Богемії та Моравії Райнхарда Гейдріха. За наказом начальника СС і поліції Праги групенфюрера СС Карла Германа Франка жителі селища були звинувачені в приховуванні чехословацьких патріотів, які вчинили замах.
10 червня есесівці оточили Лідице. Все чоловіче населення старше 16 років (172 особи) було розстріляно. Лідицькі жінки (172 особи) були відправлені в концентраційний табір Равенсбрюк (з них 60 загинули в таборі). З дітей (105 осіб) залишені були діти віком до одного року та діти, придатні для онімечення. Решта (82 особи) були знищені в таборі смерті поблизу Хелмно, ще 6 дітей померли. Усі будівлі селища були спалені та зрівняні з землею . До ранку 11 червня селище Лідице являло собою лише голе попелище. Кількома днями пізніше було зруйновано село Лежаки поблизу Лідице. Всі чоловіки цього села також були вбиті.
У 1945 році на місці Лідице був побудований музей. Поруч із ним – нове селище (збудоване в 1945–1949 роках). Нині в Лідице проводяться виставки мистецтва, присвячені пам’яті жертв нацизму.
Орадур-сюр-Глан – село в департаменті Верхня В’єнна в регіоні Нова Аквітонія Франції, яке 10 червня 1944 року зруйнував загін військ СС і винищив 642 жителя села, в тому числі 247 жінок і 205 дітей.
Командир першого батальйону 4-го панцергренадерського полку 2-ї танкової дивізії СС «Дас Рейх» штурмбанфюрер СС Адольф Дикман, який виконував наказ командира полку, заявив, що ця різанина стала відповіддю за дії партизан в прилеглому Тюлі і викрадення штурмбанфюрера СС Гельмута Кемпфа.
Після війни президент Франції генерал де Голль вирішив, що село ніколи не слід відновлювати, воно повинно залишитися пам’ятником жорстокості нацистської окупації.
Нове село Орадур-сюр-Глан на північний захід від місця різанини було побудоване після війни. Руїни первісного села залишаються пам’ятником загиблим. У 1999 році президент Франції Жак Ширак відкрив меморіальний музей «Центр пам’яті Орадура» поблизу в’їзду в Село мучеників.
6 червня 2004 року на церемонії пам’яті висадки в Нормандії в місті Кан німецький канцлер Герхард Шредер поклявся, що Німеччина не забуде жорстокості нацистів і особливо згадав Орадур-сюр-Глан. 4 вересня 2013 року німецький президент Йоахім Гаук і президент Франції Франсуа Олланд відвідали мертве село Орадур-сюр-Глан, після чого відбулася спільна прес-конференція двох лідерів. У перший раз президент Німеччини відвідав місце одного з найкривавіших масових убивств Другої світової війни у Франції.
Хатинь – колишнє село у складі Логойського району Мінської області Білорусі, яке 22 березня 1943 року, після вбивства партизанами декількох німецьких солдатів, було знищено німецькими каральними підрозділами. Під час спалення села було вбито 149 місцевих мешканців, в тому числі 75 дітей. 5 липня 1969 року на місці, де розташовувалось село, був відкритий Меморіальний комплекс «Хатинь», а сама назва Хатинь у СРСР стала одним із символів знищення цивільного населення під час Другої світової війни.
Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 – чеське Лідице, у 12 – французький Орадур-сюр-Глан.
Масове вбивство мирних мешканців Корюківки було каральною операцією у відповідь на дії радянських партизан з’єднання Олексія Федоровича Федорова.
Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанське з’єднання переважало загін карателів за кількістю вояків у кілька разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки. І це не дивно. Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. Крім того, ще 17 грудня 1941 року за підписом Верховного Головнокомандувача Йосипа Сталіна та начальника Генерального штабу РСЧА Бориса Шапошникова з’явився секретний Наказ Ставки Верховного Головнокомандування №0428.
Відомий письменник та історик-дослідник Володимир Батшев, відповідально посилаючись на Центральний архів Міністерства оборони СРСР, у своїй чотиритомній фундаментальній праці «Власов» (Т. 1. Франкфурт-на-Майні: Мости – Літературний європеєць, 2001. С. 214) доводить текст цього наказу:
«…Всі населені пункти на відстані 40-60 на глибину від лінії фронту та на 20-30 км по ліву та праву сторону від доріг, в котрих знаходяться ворожі війська, мусять бути спалені та зруйновані. Для знищення населених пунктів в означенім радіусі використовувати авіацію, артилерію, а також команди розвідників, лижників і партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками із запальною сумішшю.
При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій дільниці відводити з собою радянське населення і обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб противник не міг їх використовувати.
Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені в трофейну форму німецького вермахту та військ СС.
Щоб після кожної «каральної експедиції» залишалися свідки, котрі потім зможуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашистських окупантів, полегшить вербовку партизан в тилу ворога.
… Формування, зайняті у цьому смілому заході повинні складатися із мужніх бійців, котрі мусять бути представлені до урядових нагород».
У березні 2005 року вклонилися пам’яті загиблих жителів Корюківки Надзвичуйний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччина Дітмар Штюдеман з дружиною Карін – графинею фон дер Шуленбург-Штюдеман і радником з питань культури Арно Кірххофом. Посол, стоячи з квітами перед сотнями учасників жалобного мітингу, заявив: «Ми, німці, добре усвідомлюємо скоєне фашистами на вашій землі. Те горе, ті руйнації, які вони принесли, зрештою «накрили» і їх самих. Після загибелі Корюківки загинула й фашистська Німеччина. Пройшли роки. Відродилась і Німеччина, і Корюківка, стала незалежною Україна. Народи обох країн подають одне одному руки над могилами загиблих, хоча провина наша велика. Але людська дружба може зробити багато чого, і це дає надію, що більше не повториться війна, не відродиться фашизм…».
Не планово за програмою, а на класних і виховних годинах продовжують вивчати в українських школах Корюківську трагедію – один із наймасовіших злочинів проти людяності за всю історію Другої світової війни.
Рідко згадуються попелища села Козари Носівського району, в якому було знищено 3908 осіб, трохи частіше – спалене село Піски Бобровицького району, де карателі російського козацького полку в складі німецької адміністрації знищили більше 800 пісківчан. Не згадуються багато інших спалених сіл Чернігівщини зі знищенням їх населення.
Усі каральні акції проти цивільного населення були спровоковані діями радянських партизан, але це не завадило, щоб дорогою з Києва до Чернігова, на в’їзді до області, кожного подорожуючого зустрічав надпис «Чернігівщина – край партизанської слави» (до речі, на в’їзді до Черкаської області подорожуючих зустрічає надпис «Черкащина – Шевченків край», а не «Черкащина – край Корсюнь-Шевченківської битви»). Крім того, за президентським Указом №1020/2001 від 30 жовтня 2001 року, в День партизанської слави вшановують і тих, хто провокував каральні акції проти цивільного населення тимчасово окупованої України.
За часів незалежної України про Корюківську трагедію на державному рівні вперше заговорили у вересні 2011 року після виходу Указу Президента України від 22.09.2011 №925/2011 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії», а в жовтні того ж року була прийнята Постанова Верховної Ради України від 21.10.2011 №3965-VI «Про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни».
Вперше за 70 років на державному рівні вшанували жертви Корюківської трагедії 1 березня 2013 року. У місті Корюківка Чернігівської області відбулися жалобні заходи вшанування жертв знищення міста під час каральної акції нацистів.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 08.02.2018 № 2287-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році» 1 березня визначено Днем пам’яті «75 років з часу Корюківської трагедії (01-02.03.1943)».
27 лютого 2018 року в кулуарах ІІІ-го поверху будинку Верховної Ради України відбулася тематична виставка-презентація з нагоди 75-х роковин Корюківської трагедії.
Корюківська міська рада 1 березня на території Корюківської ОТГ оголосила днем жалоби, 2 та 9 березня – днями пам’яті.
1 березня у Корюківці біля Меморіалу на честь героїчного опору жителів міста нацистським загарбникам на мітинг-реквієм зібралися представники органів влади та громадськість. До заходу долучилися заступник голови Чернігівської облдержадміністрації Сергій Сергієнко, радник голови облради Дмитро Никоненко, народні депутати України Анатолій Євлахов та Олег Купрієнко, Корюківський міський голова Ратан Ахмедов, керівники району, інші місцеві посадовці. Також серед присутніх – голова Української спілки в’язнів-жертв нацизму Маркіян Демидов, голова Чернігівського обласного відділення цієї спілки Ніна Зубок, представник Українського інституту національної пам’яті в області Сергій Бутко, делегація столичного Чернігівського земляцтва під керівництвом голови Корюківського відділення Ольги Сирової.
У зверненнях виступаючих йшла мова про необхідність увіковічнення пам’яті загиблих корюківчан і всіх українців від рук нацистів у Другій світовій війні.
До земляків з нагоди 75-х роковин Корюківської трагедії звернувася голова обласної ради Ігор Вдовенко.
Відповідно до Указу Президента України від 22.09.2011 №925/2011 у Корюківці передбачене спорудження Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами. Корюківка має стати одним із символів Другої Світової війни. І хоч будівництво Меморіального комплексу не ведеться через брак фінансування, переконаний, що його збудують. Також висловлюю надію, що Чернігівщину не назвуть «краєм партизанського безслав’я», але й «краєм партизанської слави» не варто надалі називати.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Також читати та дивитися:
Корюківська трагедія 1943 року: анатомія злочину
Корюківська трагедія: Чому московська пропаганда замовчує правду
Корюківська трагедія: історик пояснив, хто винен в «українській Хатині»
Корюківська трагедія: Деталі злочину, який стався 75 років тому
Президенти і пам’ять. Політика пам’яті президентів України (1994-2014)
Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини
проти цивільного населення
Формування історичної пам’яті про Корюківську трагедію
Відбулось покладання квітів до пам’ятників та обелісків з нагоди 75 -х роковин Корюківської трагедії
Свічки пам’яті, хвилина мовчання, жалобні заходи: в Україні вшановують пам’ять жертв Корюківської трагедії
«Ми будем вічно пам’ятати і світові забути не дамо!»
Корюківська трагедія: злочин, про який не написано у підручниках історії
12 cічня 2018 року м. Києві була підписана УГОДА про співпрацю Чернігівської обласної державної адміністрації, Чернігівської обласної ради ради, ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво», де сторони зобов’язалися провести спільні заходи щодо відзначення 75-х роковин Корюківської трагедії. Чому в жодному ЗМІ я не знайшов згадки про участь керівництва та активістів Корюківського відділення Земляцтва у цих заходах! Та й ветеранське відділення, мабуть вирішило, що не має до цього дня ніякого відношення, (як ті партизани в 1943 році)… От святкувати в один день з Росією та Білорусією День Інтернаціоналіста (аналог «23 фєвраля») – інша річ! Хоча 15 лютого раніше відзначався, як День закінчення збройної інтервенції до Афганістану. Це наша гірка історія, як і вторгнення в 1956 році до Будапешту, в 1968 до Праги.. І мабуть настав час змінити назву на історічну – День закінчення збройної інтервенції до Афганістану!
Хто мені скаже, навіщо було за місяць до «звільнення» Корюківки (та й інших сіл) провокувати гітлерівців на знищення населення? По державному, то попереду відбудова країни, кожні робочі руки на вагу золота, потрібно було зберегти наше майбутнє – молодь, дітей! Але одні окупанти змінили інших, і на український народ дивились, як на ворогів!
Скоро День українського добровольця http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1822-19 — свято, що відзначається в Україні 14 березня. В цей день 2014 року відбувся перший відкритий вогневий бій у Харкові на вулиці Римарській російсько-українського протистояння, в ході якого українські сили відбили штурм проросійських бойовиків. Тож не забудемо гідно відзначити цей день.