Світлана Коробова (Прилуки) – педагог, авторка 15-ти книжок поезії, з них 5 – для дітей. Петро Антоненко (Чернігів) – журналіст, засновник і редактор обласних газети «Світ-інфо» і «Струна», видав 4 книги прози і поезії.
У грудні 2023 року в Чернігівському видавництві «Десна» вийшла перша спільна книжка «Інтим осінньої весни», поезії, написані у листопаді 2023 року: поезій кожного з авторів, спільні вірші.
В січні в цьому ж видавництві вийшла друга спільна книжка авторів – «Магія зимової весни», написана в грудні. Тут вірші Світлани Коробової і коротка проза Петра Антоненка, в жанрі «Майже новели».
Світлана КОРОБОВА
Я – кохання
Я – кохання. Я – твоє останнє.
А тобі не віриться. Дарма!
Може, я й сніжинка, та реальна,
Лиш не дуй – розтану і сама,
Якщо схочеш. А якщо не схочеш,
Я в твої уляжуся сніги,
Упаду зорею тобі в очі,
Стану всім, що бачиш навкруги.
Буду ближнім, а захочеш – дальнім,
Тільки ти у даль оту дивись.
Я – кохання. Я – твоє останнє,
Вимріяна, вистраждана вись.
07. 12. 2023
Вiднайденi щастям
Все у світі трапляється вчасно –
Не раніш – не пізніш того дня,
Що написаний нам… Як прекрасно:
Ти знайшов! Ти мене обійняв!
А цього б могло просто не бути,
Якби Хтось не означив стежки.
Ми тепер не загублені люди –
Ми віднайдені щастям таки,
Бо одна і та сама дорога
Нас з тобою удаль проводжа.
Все у світі планується Богом,
То нехай, може, Він і ріша
Де, коли… І давай, куди вкаже,
Будем разом з тобою іти
І триматись за руки, щоб наше,
Світле, чисте, удвох донести.
07. 12. 2023
Про любов
«Задощило на півнеба, і бреду в дощах до тебе…»
Петро Антоненко
Він бродив у дощах, а тепер – у снігах,
Він шукав мене десь у буремному світі.
Залишались сліди на чужинських стежках,
Залишались холодні, ніким не зігріті.
Я знайшла його слід і приміряла: мій!
Як дитина, зраділа: так схожі!
І відразу кохання піднявсь буревій –
Й ми удвох потонули у білій пороші
Поцілунків і слів, невимовно п’янких –
Як цей сніг засипав мене зрання!
Я проспала так міцно, так довго: роки,
Лиш для того, щоб дотиком ніжним кохання
Розбудило мене… Він нарешті дійшов!
Із дощів,із снігів, із морозів
Вийшов, щоб розказати мені про любов,
На яку я чекала ще й досі…
08. 12. 2023
Найважливiше
Тобі погано? Я тебе утішу.
А радісно – у себе увіллю.
Біда? Я поряд. Зроду не залишу,
Бо я люблю. Я так тебе люблю!
Здуваю і пилиночки з кохання,
Обожнюю, коли воно блищить.
У мене є одне палке бажання:
Продовжити на віки вічні мить,
Оцю омріяну, осяйну, дивовижну.
Про це я небеса святі молю.
Але із молитов найважливіша
Звучить в мені: «Я так тебе люблю…»
08. 12. 2023
Хочу
Ти чи любові ніколи не бачив?
Аж розгубився, дивлюсь.
Думаєш, слово нічого не значить?
Що ж, розумію. Не злюсь.
Тільки чомусь із сумлінь вже віночок
Грудень прийдешній плете,
Там, за вікном, сніг щось ліпить пророче –
Тож я мітлою за те
Так вигрібаю його з свого двору…
Холод. А я все лечу
Далі і далі, все вище – угору
Й всім, хто зневіривсь, кричу:
«Є на землі райський сад, той куточок,
Де ще кохання цвіте!»
Як же я хочу! Як же я хочу
Жити, де сніг не впаде…
08. 12. 2023
Читати кохання
Кидає небо згори біле пір’я
І пишуть мені ним листи недовір’я.
А я ж дуже тонко оте відчуваю,
Та думаю: мабуть, не так я читаю
Написане. Погляд – униз, потім – вгору,
Зліва – направо, з сьогодні – в учора.
Ну, начебто так і не так водночасно.
Закину листи я назад, щоб прекрасне
Оцим ригуванням не зруйнувати…
Навчіть мене, люди, кохання читати!
08. 12. 2023
Ти не заводь…
Ти не заводь мене в кудись,
Бо чула, вовк там заблудивсь.
У нього зуби цокотять –
Йому лиш дай що пожувать.
Мене ж ти вовку не даси?
Я знаю, краще сам з’їси.
Поміж поганок я одна
У цьому лісі їстівна.
Та ще й підморгую тобі!
Не бачу інших вже грибів.
А як і бачу – не такі!
Моховики, боровики
На мене зиркають – дивись!
Пішли в оте твоє кудись!
Пливе вечiрнiй снiг…
День розпочавсь великим снігом-
Всі поховалися стежки.
А ти узяв і з гірки з’їхав
В моє життя й привіз … книжки!
В них наші сповіді, зізнання
І жарти, що писались вдвох, –
Усе обрамлене коханням
Від літер, слів й до крапочок.
Любов уже гуртує хвильки
То в вал високий, то в потік…
Маленька книжечка, а стільки
В ній нас… Пливе вечірній сніг.
15. 12. 2023
Сонце
Ти стояв у вагоні – припав до віконця
І вдивлявся в мій обрис, ледь видний,здаля.
А я думала: так от з’являється сонце,
Точно так світить, гріє, безмежно сія,
Ну, а потім, під вечір, тихенько сідає,
Щоб зійти знову завтра – піднятись в блакить…
Потяг рушив. Та це не любов від’їжджає –
Це за обрій сідає одна її мить.
15. 12. 2023
До себе
Я не люблю ці штучки – сльози…
Та не зневоднилась душа,
Не охолола від морозів –
Взяла і випустила жаль
У крапельках таких солоних,
Що вниз стікають по щоках,
Й відразу човники долоней
Збирають їх, щоб по річках
Думок пустити. Тихий жаль
Проснувсь чомусь до себе. Туга
Стягла, як шаль, ту сиву даль
Й мене – під бік: кажи, хай слуха,
Нехай прокручує життя…
Не кольорове – чорно-біле…
Які нестерпні відчуття!
Хоча б слізьми як-небудь змило
Минулого противний смак.
Терпкий та ще й гіркий нестерпно.
Усе в моїм житті не так….
Іду в сльозах. Іду до себе…
15. 12. 2023
Мовчу
Мовчу тобі, мовчу собі про тебе…
Заручницею стала тишини.
Мені слова, мабуть, уже не треба,
Бо ними винувата без вини,
Бо ними я роздягнута, роззута,
Затягнена на шиї мотузком.
Ти бачиш, я у сказане закута
Та ще й прибита словом-молотком…
15. 12. 2023
Не відпускай…
Не відпускай мене, не відпускай.
Прошу, не говори услід: так треба,
Бо я уже тримаюся за край
Й от-от впаду, зневірена, із неба
Кохання нашого. Утримає, чи ні? –
Укотре на сніжинці я гадаю
І мрію: нехай випаде мені
Те щастя, що ніяк не випадає
Як можу, так тримаюся за край
Любові, та знесилюються руки…
Не відпускай мене, не відпускай…
Сніжинка від кохання – до розлуки.
Всього одна…
16. 12. 2023
На щастя
Відпустила себе і за тебе тримаюсь.
От дурепочка! Знаю ж: впаду.
Розбиваюсь ущент, та ніяк не розкаюсь
На свою, вже набридлу, біду…
І мене зупинити нікому не вдасться,
Бо так манять дерева в квіту.
Я по них лізу вгору, щоб впасти … на щастя.
А якщо не на нього впаду?
16. 12. 2023
Обманусь
Помилитись – всміхнутись і знову
Все залишити й далі піти
І вже більше не вірити слову,
Що уміє серця обплести
З неймовірною легкістю? Можу!
Та не хочу – нехай обманусь
Й поживу хоч недовго хорошим.
Так, водички живої нап’юсь,
Щоб протриматись тут, в цьому світі.
Може, прийде омріяний час
Й будуть очі, серця говорити
Щось таке надважливе за нас.
Може прийде… Надія дитяча
Десь тепліє, занурена в щем…
Сліз немає, та я таки плачу,
Обійнявшись навіки з дощем.
16. 12. 2023
Я вийшла з казки…
Я хочу вийти з казки сновидінь,
Бо в ній блукаю вже занадто довго,
Назустріч знов за тінню пада тінь,
Суцільний морок вичорнив дорогу.
Нема, здається, шансів на любов,
Бо пройдено вже більше половини,
Та я іду і вірю в неї, бо
Вона є вищим проявом людини.
Є цінністю життя, є сенсом наших літ,
Шляхом єдиним правильним до Бога,
А я – Його опалий з неба плід,
Якому вже не треба тут нічого,
Окрім любові. Я її знайду,
Які б до мене тіні не тулились.
І отоді навколішки впаду
Й скажу відверто: все життя молилась
За неї, за оцю непоказну,
За цю, яка з’явилась надто пізно,
І вивела мене із казки сну,
Де стало вже так холодно і тісно.
Я вийшла з казки…
16. 12. 2023
Не така
Все не таке чомусь. І ця зима
Ну зовсім не така стоїть, як завше:
Насипле снігу – й з’їсть його сама,
А як нема, знов віялом покаже
Сюди. А я стою біля вікна.
Хоч знаю, чари ці не безкінечні.
Сюди-туди – і буду я одна
Збирать по крихті крихту з порожнечі.
Я знаю, та нічого не кажу,
Не зізнаюсь собі – в обмани граю
Й щасливу долю, хоч на жаль, чужу
На себе, наче сукню, приміряю ..
Та не така вона… Та не така…
16. 12. 2023
* * *
У мене всі емоції – назовні,
А ти це носиш глибоко в собі,
Але твій подих, голос – красномовні.
Тож ти такий кумедний в боротьбі
З своїми почуттями. Повсякденно
Ховаєш їх подалі, в тайничок.
Щось, думаю, там дуже сокровенне…
Так хочеться зірвати той замок…
Але не можу я цього зробити,
Біля душі розгублено стою.
Невже не впустиш й доведеться жити
Отут з своїм безрадісним «люблю»?
16. 12. 2023
Клубочок
Я просто живу і не бачу, що далі.
Усе, на що здібна: дивитись, писати.
Здається, я вся – це клубочок печалі,
Який не можливо комусь розмотати.
Й сама я не можу, та знаю, що треба.
І руки ж бо хочуть, але не беруться,
Тому я звертаюся прямо до неба:
Самі хай собою нитки ці порвуться.
Щоб якось потроху отак, неквапливо,
Їх всі повизбирувать до однієї…
Як тільки розплутаю – буду щаслива.
Я навіть забула, як бути своєю.
16. 12. 2023
Зібрала
Я була вже колись у твоєму житті,
А тепер повернулась у цьому
Мабуть, я… Мабуть, ти дуже-дуже хотів
Там з’явитись, у небі нічному:
Серед зір походити й, нарешті, знайти
Ту одну, щоб її долюбити.
Часто чула твій голос, не знала де ти,
І намріяла з іскор створити.
Назбирала їх стільки – в очах мерехтить,
Засліпили собою все небо.
Я хотіла зібрати це щастя за мить,
А зібрала за вічність до тебе…
17. 12. 2023
З привiтом
А знаєш, мені вже нічого не треба.
Ти спи, де захочеш, а я буду – в небі
Лежати в перинах, підставивши душу
Під промені сонця. Жалкую, що мушу
Спускатися з неба, бо нюхати звідти
Ромашки не можна. А зорі – не квіти.
Вони ж хоч і пахнуть, але небесами.
Вони хоч реальність, та поки над нами.
Я нюхаю зорі. Ти скажеш: «З привітом».
Ага, ненормальна – сюди долетіти.
Так точно, з привітом – лягти в небо спати…
Таких на Землі треба довго шукати.
17. 12. 2023
Програла?
Хоч ні разу не махлювали
Мої руки під цим столом,
Я минуле таки програла
У оманливій грі «Любов».
Підкидалися вгору кості –
Випадало, та все не те,
Хтось приходив до серця в гості
І прощався, бо інша жде.
Хтось вривався в життя, як вихор,
Видирав мої карти з рук.
Відчувала: коханням дихав.
Та зі свистом. Вагон розлук
Загрузила до верху доля
Відчепити б і пішки йти,
Залишивши його десь в полі….
Але ще хтось кричить: «Зажди!»
17. 12. 2023
Зi мною щось…
Мабуть таки зі мною «щось».
Знайшлось? Зійшлося? Відбулось?
В собі копатись – не моє,
А прислухатись…. Щось там є
В мені цікаве. Шелестить,
Двигтить, хрустить та ще й свистить,
Палахкотить і мерехтить …
І що робити? Що робить?
Як доторкнутися кортить!
Як хочеться не упустить,
Бо вистрибне – і полетить.
Мені б це «щось» та пригостить.
Цілунків – з двісті. З триста – ласк.
Багата – все є про запас!
М’якенька, наче шерсть в кота!
«Щось» каже, я ще й золота!
17. 12. 2023
Не наздогнати…
Загублених хвилин набралось на півдня.
Тож я – в сідло. І їду – їх шукаю.
Але, на жаль, нема того коня,
Який назад життя нам повертає.
Галопом мчи, ракетою лети –
Нічим й ніколи час не наздогнати…
Якщо втрачаєм щось, то назавжди.
Усе тут заплановано на втрати…
25. 12. 2023
Як я могла…
Мені давався час, а я його – в ніщо,
Хати, палаци, замки руйнувала,
Життя своє збирала в казна-що.
Усе було, та я його не мала.
А хтось же заздрив, дивлячись услід,
Мовляв, самодостатня і вродлива,
А я ішла не «до» – частіше «від».
Від себе. І про це не говорила.
Бо знала, що не зможе зрозуміть
Мене ніхто. Й сама не тямлю досі,
Як я могла життям своїм не жить
Й стояти в нього тільки на порозі.
25. 12. 2023
А снiг летить…
Зимовий вечір. Мокрий сніг.
На привокзальній площі людно.
Здається, тут одна з доріг
По рейках тягнеться в майбутнє.
Вона минуле відрива
І потихеньку відповзає…
А я дивлюсь, напівжива,
Удаль й поволі замерзаю.
Як швидко відстань вироста,
Час відштовхнувши від перону…
А сніг летить. А сніг сіда.
А сніг обліплює вагони…
26. 12. 2023
* * *
Згубив монету хтось – переступила.
Чужого я ніколи не візьму.
Але любов на всі табу забила.
Нехай належить бозна він кому,
Я заберу, якщо того захоче.
«Ох, безсоромна», – чується здаля.
А може я до чортиків жіночна?
А може зовсім я уже – не я?
Когось кохання в мене посадило
І та в мені крізь шкіру аж мигтить
Ще й каже: «Я до нього не любила
Нікого»… Ну от що мені робить?
26. 12. 2023
Любов
Я до нуля звела свій сором
І скинула із себе все,
Тож одіж закричала хором
З усіх кутків, що не спасе.
А що мене вже рятувати,
Коли завія дах зрива?
Ще трохи – і не буде хати…
Любов – це точно не слова.
26. 12. 2023
Фантазерка
Кожною клітиною емоцій
На рожевій флейті виграю.
Фантазерка, вже на першім кроці
Дня свого наспівую: «Люблю»
Нота поміж звуків десь літає
Та, яку придумала сама.
Слухаю, повторюю й не знаю,
Є вона насправді, чи нема,
Бо межа стирається, здається,
Між отим «намріяла» й «люблю»…
Ніжністю торкаюсь його серця
Й думаю, що разом два зліплю…
27. 12. 2023
Ти давно цього хотiв?
День у день тебе я бачу, як у кадрах кінострічки.
Сильні спалахи кохання з зачарованого сну…
То гуляєм у ромашках, то в обіймах коло річки.
Наче й плавати не вмію, а з тобою так пірну,
Що аж бризками накриє зліва, справа все довкола,
Простір, час одномоментно перетворяться в одне,
Неосяжне, несвідоме, щось таке на грані фолу,
В нім не страшно потонути, бо ти винесеш мене
На руках піднявши вгору аж до сонця, аж до неба,
Зацілованого нами. В безкінечну радість днів!
Всі прем’єри наших фільмів я крутитиму для тебе.
Ну скажи мені на вушко: ти давно цього хотів?
27. 12. 2023
* * *
Тремтіння в серці.
Я закохалась.
І про «минеться»
Не йдеться зараз.
Про «буде» й «буде»,
Про «більше» й «більше»!
«Що скажуть люди» –
Це їм залишим.
Нехай говорять,
Кому не йметься.
Нас в світі двоє
З єдиним серцем.
27. 12. 2023
Дурман
Спирається тепер моє життя
Не на знання, а на передчуття…
Цей передсмак зимової весни
Вже на губах. Заманює: «Ковтни»
Я знаю, що зроблю один ковток –
І захмелію аж до кісточок.
В клітинах тіла буде мій дурман
Писати непридуманий роман,
Гортати всі сторіночки душі,
Читати вголос сповіді-вірші,
Які були забутими давно…
Спокуса! Це відстояне вино…
27. 12. 2023
Любити
Я, мабуть, все ж по-іншому живу:
Думок не маю зроду меркантильних,
Любов ніколи грою не зову…
Тож запишіть мене у божевільні.
Кохання, знаю точно, – не тіла,
Не форми, до яких, бува, тяжієм.
Це почуття до святості звела
І, знаєте, ніколи не жалію.
Вся видимість, всі образи – це прах,
До оболонок я таки байдужа.
Учуся на свій ризик, на свій страх
Любити в людях справжнє – їхні душі.
26. 12. 2023
Моя жива любов
Я у тобі стократно помирала,
А потім оживала знов і знов.
В тобі до крапки жити обіцяла,
Бо ти – любов. Моя жива любов…
До тебе я тікала з порожнечі,
Гукала, вже зневірена: «Агов!»
І озивалась, розправляла плечі
Моя любов… Моя жива любов…
Тебе несу в собі, як біль у грудях,
Що дихати, буває, не дає,
Але респект життєвій каламуті,
Що навіть в ній любов сьогодні є.
26. 12. 2023
У мiстi Зима
Я у місті Зима. Вийшла з вулиці Снігу
І на площі Морозу спинилась на мить,
Ну для чого? Щоб очі спотворились в кригу?
Скільки брил того льоду в людині лежить!
Як замети – слова, наче ковзанки – долі,
Мов бурульки, звисають з небес наші дні,
Завиває, мете – в душах снігу доволі.
Я спинилась, щоб хтось підсковзнувся в мені.
І не хочу цього, проте ноги примерзли.
Я на площі Морозу стою льодяна,
Але знаю, що в комусь розтану і щезну…
А могла б просто жити … у місті Весна.
28. 12. 2023
Лiйка
Коли лишиться наодинці
Твоя душа із тихим словом,
Яке належить просто жінці,
Ти пригадай оцю розмову:
Я – не поетка! Лійка з неба!
Себе сьогодні виллю, завтра
(Не ображаєшся?) у тебе.
Що можу я, звичайний автор?
Пустити сніг, здійняти бурю,
Прошелестіти падолистом
В тобі… Ніколи не обдурять
Мої слова, бо лійка чиста.
Крізь літер сум почуєш голос
І перехрестишся: здається.
Ні, мною небо розкололось,
Але без тебе не проллється…
29. 12. 2023
Пiду куди-небудь..
.
Піти куди-небудь?
Лишитися вдома?
«І там ти не треба,
І тут», – каже втома.
Куди себе діти?
Укинуть в каструлі?
Вкопати у квіти?
Скажу собі «люлі»
І в небі засну.
Може, щастя насниться.
У хмари пірну –
От халепа! Не спиться!
Цукерки всі з’їлись –
Не стало смачніше.
Думки розлетілись,
А ручка щось пише.
Сама! Я не треба!
Нікому-нікому.
Піду куди-небудь,
Залишившись вдома…
29. 12. 2023
Так буває
Не скучаю за осінню. У зимі
Пересидіти час намагаюсь,
Він мені снігів на сто літ намів.
Тож до білого пригортаюсь:
До безмовних стін, до віконних рам,
Чи до збитої з ніг сніжинки…
Збудувала у хаті зимовий храм
І живу в нім, гаряча жінка.
Що ж, буває так: не зійшлось.
Що поробиш: таки не склалось…
Хтось – в теплі. А мені – мороз,
Сніг та вітер в житті дістались…
29. 12. 2023
Передноворiчне
Ранок. Передноворічний.
Я про нього – лаконічно:
У кутку мига ялинка,
За вікном – ані сніжинки,
На душі – незрозуміле,
В дзеркалі – якась горила,
У кишені – порожнеча,
У майбутньому – ще вечір,
Той же! Передноворічний!
Стіл. Фужер. Плаксива свічка.
Час, що з року в рік все тане.
Все, як завше, все – по плану.
Прийде навіть і «12»!
Цокну чарку збоку пальцем
Й вип’ю знову наодинці.
Що ще треба «сильній» жінці…
31. 12. 2023
Примітка: «горила» – від слів «горе», «горювати».
Я по зорях тебе знайду
Я по зорях тебе знайду,
Як розквітне весняне небо.
Ну а поки що на льоду
Я пишу цей романс для тебе.
Ну а поки в снігах тону,
По сніжинці цей час збираю
У велику любов одну.
Я у зорях тебе шукаю.
Я вже вічність до щастя йду –
По дорогах чужих блукаю…
Я по зорях тебе знайду,
Я у зорях тебе впізнаю.
01. 01. 2024
В задзеркаллi часу
Стрілка підштовхує час –
Ми просуваємось далі.
Знаю, що кожен із нас
Ходить в його задзеркаллі.
Із відображень своє
Пальцем легенько торкає
Й каже: «Як добре, що є.
Будеш ти завтра – не знаю».
Скільки поділось кудись
Тих віддзеркалень знайомих…
Час в них уважно вдививсь
Й витер люстерка потому…
Кожного з нас він зітре,
Виключень тут не буває.
В смертних усе відбере,
Прав лиш на душі не має…
01. 01. 2024
Мiнус снiг
На скроні падає зима –
Ти ліпиш сніжки
І відбиваєшся. Дарма!
Вона сильніша.
Але є те, що розтопить
Цю сніжність може:
Узяти слово «полюбить»
Й на два помножить.
Узяти слово «цілувать»
Й у сто раз збільшить –
Навкруг почне все розтавать,
Зима облишить.
Вона нітрохи не страшна,
Коли умієш
Час повертать назад. Весна!
Ти зеленієш.
Кохання змінює цей біг,
Невпинний, часу.
Коли приходить – мінус сніг
Й сто літ відразу.
02. 01. 2024
Кажи
Я буду мовчки слухати – кажи,
Повторюй, скільки зможеш: «Я кохаю»
У кожну мене літеру впиши –
Я кращого письменника не знаю.
Малюй мене яскравим олівцем
Душі своєї. В кольорі розмаю!
Нехай життя подивиться на це.
Я кращого художника не знаю.
Ліпи мене, мій скульпторе, ліпи!
Хай методом лиття чи карбування
Їз нас обох єдине щось зроби
У техніці великого кохання…
03. 01. 2024
Нічний саксофон
Присвячую йому
Як догорить зимовий день в каміні
Й слова усе докажуть до кінця,
Коли по стінах виберуться тіні,
Щоб зверху прочитати папірця,
Який заснув зі мною на подушці,
(Ледь-ледь вірша устиг занотувать),
Відразу хтось усядеться на вушко
Мені! І почина медитувать
В мовчанні, зосереджено, повільно.
Ніч грає щось приємне (Саксофон!)
Шепоче: «Ти розслаблена, спокійна,
Минулого немає – тільки сон…»
03. 01. 2024
Н і ч н і м о л и т в и
Ми ще…
Ми ще не вміємо грішити…
Ми ще невинні в цьому світі,
Тож двері в рай для нас відкриті –
Дай руку – й будемо любити.
Блаженство, щастя, насолода…
Дай серце – й будемо радіти.
Краса довкола і свобода…
Ми ще не вміємо грішити…
Не знати нам, що далі буде,
У таїні небесні плани…
Дай душу – сонце увімкнути.
– Коханий мій… – Моя кохана…
Дихати
Були ми і нотами тихими,
Й з підвищенням на півтону,
Але ще з тобою не дихали
До крику, до щастя, до скону.
То, може, іще нам залишитись,
Затримавши час у польоті,
Не перерватись, не стишитись
На цій, надвисокій, ноті?
Звучати під сонцем й під кригою,
Лунати з тобою довіку,
Вдихати і дихати. Дихати
До щастя, до скону, до крику…
Дурепа
Вибач. Я нічого не прошу.
Вибач. Я нічого не бажаю.
Просто перейшла твою межу
І себе ніяк не позбираю.
Просто я розсипалась, як мак,
А була ж вся зібрана у зорі.
Щось не так зі мною. Щось не так.
Я для всіх обуза апріорі.
Я – тягар. Я – зайве. Я – смішне.
Зависаю в хмарах, непотрібна,
Й думаю, що дощ колись мине.
Вибач. Я дурепа несусвітна.
Моя любов
Я знову засинаю у сльозах
І думаю: навіщо це, навіщо…
Але мій плач у сон стікає віщий,
Де проти мене все. Одне лиш «за» –
Моя любов. Ніхто не відбере,
Ніхто не розіпне, ніхто не згубить.
Їй байдуже, що хтось мене не любить.
Вона моя. Зі мною і помре.
Для чого…
Для чого любов людині,
Яка не уміє любити…
Бачити в насінині
Розквітлі, чудові квіти –
Не кожен, звичайно, може.
Але не складна наука:
У зародку бачить хороше,
Не пророкуючи муки.
Чому ти малюєш чорним,
Коли в тебе пензлик білий?
Не треба ставати чортом,
Як ангели вже пригріли.
Учися з нуля тут жити,
Хоч це важкувато, звісно,
Життя – щоб когось любити.
Кохати ніколи не пізно.
Голка
Сама собі, сама в собі,
Завжди з собою наодинці
Я говорю. Кажу тій жінці,
Маленькій голочці в копі
Життям назбираного сіна:
«Тебе нікому не знайти.
Покинь цю мрію вже, наївна –
Ти в цій соломі назавжди.
Ти – невидимка. Інша, значить,
Бо хтось би сіно перерив
І відшукав тебе – побачив,
Й тебе, колючу, полюбив»…
Нiч
Ніч для того, щоб спати,
Та я ще не сплю.
Що іще тут додати?
Хіба що: люблю.
Тіні замкнуті в стінах.
Затемнений час.
Я ж складаю наївно
По зірочці нас.
У мозаїку щастя
Збираю таки!
Та ще й вірю: удасться
Відсунуть роки.
Повернути назад
Нами втрачену мить.
Хто б там що не казав,
Час завжди є – любить.
Ми зустрiлись для чогось
Ми зустрілись з тобою закінчити щось,
Саме те, що забулось, колись не збулось.
Може, ми не сказали важливі слова,
Чи знайшли і утратили їх, так бува.
Може, ми випадково порвали струну
І зустрілись згадати ту ноту одну,
Що звучала так чисто і ніжно щораз…
Ми зустрілись з тобою продовжити нас.
Ми зустрілись для чогось – я знаю одне.
Значить будьмо для нас без «але» і без «не».
Просто будьмо для нас… Просто будьмо у нас…
Просто будьмо, а там, що Бог дасть. А Він дасть.
Любити
Когось любити більше, ніж себе –
Людини вищий прояв на планеті,
Понад якою небо голубе
Співає гімн Ромео і Джульєтті.
Як добре, що Бог сонячну зорю
З висот на грішну Землю посилає
Промовити нам сяюче «люблю»,
А хтось цього, на жаль, не відчуває.
А хтось і не здогадується ще
Про те, як можна так когось любити,
Що вся душа то сонцем, то дощем
Стає до сяйва божого відмита.
Перли
Я з неба перли позбираю
І в щось своє перетворю.
Ну що робити! Отака я!
Якщо люблю, то вже люблю.
Люблю так високо, небесно,
Усе витягую з душі.
Умру? То й що! В тобі воскресну,
Бо ти читаєш ці вірші.
І з них мої збираєш перли:
Небесне сяйво на Землі.
Тебе ненависть ще не стерла,
Не подолали сили злі,
Раз серед війн, раз серед згуби
Ти на одній із кращих мов,
На мові тиші, іще любиш
І віриш свято у любов.
03 – 04. 01. 20024
Мете
Моя душа сповза у прохолоду,
Ще не зимову, й плаває у ній.
Але збива любов і непогоду
Й отримує нежданий сніговій.
Мете так сильно, гори насипає!
Хоч би з тобою ми це розгребли!
Невже любов й такою ще буває?
До чого її люди довели!
Сніжить і віє. А мені красиво!
Дощить і сіє. Хай! Щоб проросло!
А світить як! А гріє! Я щаслива!
Ти – дощ мій, сніг… І ти – моє тепло…
04. 01. 2024
Любов i вечiр
Любов спитала: «Я щось не змогла?»
А вечір відповів, що дуже темно,
І він увесь вже вигорів дотла,
Тому вона припленталась даремно.
Любов сказала: «Десь тут у мені,
Куди ти й подивитися не хочеш,
Горять вогні. Такі горять вогні,
Що білими стають звичайні ночі.
А ти ж ЩЕ вечір, ти ж од них ясніш.
Молодший на піввіку і світліший,
Тож тему безпросвітності облиш –
І стане у тобі іще видніше».
05. 01. 2024
Петро АНТОНЕНКО
Майже новели
Пальто
Сьогодні вона випадково на горищі, де не була сто років, знайшла своє старе пальто. Старезне, ношене-переношене. І їй так захотілося знову в те пальто. Туди, коли вона його купувала, коли носила нове, не дуже нове, вже дуже не нове, але чомусь таке затишне. Повернутися хоча б у той день, коли вирішила закинути це пальто на горище. Де потім не була сто років. По цей день…
Сон
Найхимерніші сни йому сняться під ранок. Коли сон, в сенсі сновидіння, а не стану (двозначність слова) – таке дійсно химерне плетиво уяви і реалій.
– Чому ти не можеш розлучитися? Щоб ми були разом.
– Ми й так разом.
– Можна ще «разОміше». То чому?
– Тому.
– Це не відповідь.
– Тому, що у мене вже донька старша від тебе. У мене двоє онуків.
– «Уперше чую», це, сто разів чуте.
– Тому, що тобі нема й 30-ти, а мені за 50.
– Далі.
– Тому, що я старий, як не знаю, що.
– Ти молодший багатьох моїх ровесників-поклонників.
– Тому, що я на два роки старший твоєї мами. А цікава у мене буде теща!
– Дурень.
– Ти ж ревнуватимеш до неї?
– Тупиця.
– Продовжуй. Там ще так багато синонімів. Наша мова багатюща.
– Ще раз запитую: ЧОМУ?
– Тому, що я стомлений життям, яким живу трохи більше, ніж ти на світі.
– Тому, що ти дерев`яний, і не просто, а дубовий. Ти каменюка. У тебе отут лід.
Вона гахнула його, легенько, ніжно, туди, в лід, у груди. Кулачком, з красивими, тонкими наманікюреними пальчиками, на одному з яких зблиснуло колечко, подароване ним, і яке у неї тепер можна було б зняти, відняти хіба що з пальчиком.
…Все раптово обірвалося.
Це все було зараз чи 20 років тому? З ним чи не з ним? Сон чи не сон?
Сигарети у ліфчику
Він любив наїжджати в це чарівне невелике місто. До своїх літературних побратимів, особливо до веселих поетів.
Після поважних літературних вечорів у якійсь аудиторії, вони збиралися у когось, щоб «вечорИ» продовжилися у «ночерИ», «вечЕрі» в «ночЕрі». А найстійкіші витримували і до снідання. Втім, їхній стіл завжди був доволі скромний, на відміну від нічних віршів, жартів, пісеньок. Особливо після такого-то тосту. Правда, і пили вони, попри молодість, значно менше, ніж згодом, коли постаршали-постаріли.
Але посиденьки таки ж затягувалися до ранку. Якось, було, найстійкіші з найстійкіших провели його на першу електричку.
Витримати посиденьки було не так просто. Тому періодично робили «перекури», звісно, умовні – надто не обкурювалися.
Якось, десь в районі третьої години ночі (чи ранку, як там правильно?) одна чарівна поетка запропонувала йому «на перекур». Ну, вийшов, за компанію, в під`їзд. Сказав їй, що зроду не курив. Що колись кинув курити у першому класі, і то точно не пам`ятає, чи було таке, чи курив взагалі?
А вона раптом почала шукати сигарети на собі в таких місцях, що він хутко втік до столу. Бо якось не вірилося, що жінки носять сигарети на грудях чи деінде.
Взагалі-то, згодом дізнався, що вона також не курить…
Фраза
Він був говіркий, вона ні. От і вір баєчці, що жінки, мовляв, балакучіші чоловіків. Насправді на сто його слів припадало одне її.
Ось і зараз він говорить, говорить, вона слухає, слухає.
Врешті, наговорившись, наче аж винувато запитав:
– Тобі хоч цікаво?
– Так.
– Я ж стільки тобі розповідаю різного і всякого.
– Лише одну фразу.
– Як це одну? Стільки всього…
– Одну.
– Жартуєш? Як у тебе телефон?
– Нормально.
– А твій слух?
– Чудовий.
– То яка це одна лише фраза у моїй говірці тобі вчувається?
– «Я тебе люблю».
Міраж
Знову «полетіли» пробки в електролічильнику. Якби вона тоді не розлучилася з чоловіком, він би зараз заліз і все полагодив. З мужчин інколи буває і якась користь.
Навпомацки знайшла запальничку, про яку вже забулася, бо забулася, коли востаннє курила. Чвиркнув вогник, налапала обгорілу свічку, запалила.
Він сидів за кухонним столом і щось звично жував. Її чоловік. Вогник свічки затіпав і згас. Клацнула ще раз. За столом – нікого.
Пішла в зал, налапати ліхтарика, увімкнула.
Він сидів на улюбленому дивані і, схоже, дрімав. Сієста, бачте, у нього. «Іспанець» нещасний. Якось, було, пообідавши, влігся на свою «сієсту» і запропонував їй відганяти газетою мух. «А дрючком не хочеш?» – запитала вона.
Ліхтарик блимнув і згас. Увімкнувся ще раз. У залі було порожньо, як у порожній бочці з-під вина.
Відчула, що треба б у ванну, охолодити своє красиве, не заляпане косметикою обличчя 40-річної пані (чи тепер мадемуазель).
Він стирчав у ванній і чистив зуби, щіткою, яку, наче ж, був забрав, коли тікав у «нове життя», до якоїсь хвойди.
..У спальню вона вже не пішла.
Клацнуло десь у лічильнику. Світло загорілося одразу по всій затишній, порожній квартирі.
Шпилька на спідничці
Колись ця шпилька врятувала цноту Її, 19-річної незайманої.
…Два роки тому вона закінчила школу. Вступила на заочне відділення інституту. Попрацювала там і сям. А кілька місяців тому її взяли на роботу в одну фірму. Невелику, але не бідну, навіть квітнучу. Все завдяки енергії її власниці, директорки. Це була красива пані неозначеного віку, 40 років «плюс-мінус», і коли вона плавно йшла алеєю парку (головбух фірми казав – «Не йде, а пише!»), озиралися мужчини в діапазоні від 20-ти до 80-ти років.
У директорки було чудове прізвище: Грицацуєва. Колеги нишком додавали: «Гаряча жінка, мрія поета». Ніхто толком не знав, чи це її дівоче прізвище, чи шлюбний псевдонім по котромусь чоловіку. Про її сімейне життя взагалі ходили красиві легенди.
Директорка прийняла Її, юну леді, дуже прихильно, опікувалася, як молодшою сестричкою.
Стояло чудове літо. Фірма зробила співробітникам гарний подарунок – корпоративну екскурсію в позасусідню область, у відомий туристичний об`єкт, знаменитий парк.
Виїхали раненько, то ж за кілька годин прибули. Кільканадцять співробітників їхали у мікроавтобусі, директорка – у службовому авто, за кермом якого – персональний водій, хлопак років 25-ти, недавно одружений.
Екскурсія – просто супер! З обідом у кафе і продовженням мандрів величезним парком.
Під вечір рушили назад. Втім, за годинку зупинилися на узліссі на фуршет, вечерю. З легенькою випивкою того, що ще зоставалося. Звісно, не пили й краплі лише водії. Юна леді й собі спробувала трішки гарного сухого вина.
Перед тим, як рушити, мадам Грицацуєва, весело підхмелівши, зробила перестановку. Заявила, що їхатиме «з народом», з веселими колегами, у мікроавтобусі. А Її, юну леді, пересадила у своє авто. Доручивши Їй важливе завдання: їхатимемо поночі, то щоб леді стежила, аби водій не задрімав за кермом, якщо що – штовхай його під бік.
Рушили. Мікроавтобус попереду, авто слідом. Але за годину нова зупинка. Команда від директорки: поночі не поїдемо, передрімаємо на узліссі, ночі короткі, як заясніє, в дорогу. Пані директорка навіть усім дає завтра вихідний.
Але у своє авто мадам Грицацуєва щось не повернулася. І ось Вона, юна леді, зосталася з водієм тет-а-тет.
Спершу він ввічливо зімпровізував Їй щось на зразок ложе на задньому сидінні. Але мирне співіснування тривало недовго. Він пішов в атаку, і почалася суміш вільної боротьби, дзюдо і карате. Завдання спортсмена було – позбавити Її зайвого одягу, тобто всього, що є. Бо й було то в цю гарячу літню пору небагато. Вище талії – тоненька блузочка, нижче – коротенька джинсова спідничка. Під ними – зрозуміло, що.
Блузка піддалася швидко. Спідничка опиралася довше. Тут уже і Вона застосувала прийом карате, в`їхавши спортсмену босою ногою (черевички давно кудись залетіли) спершу в рило, потім кудись нижче пояса – тут він аж ойкнув.
Однак, не допомогло. Три гудзики на спідничці піддалися один за одним.
І тут останньою перепоною виявилася звичайна шпилька. Ота, що розкривається, якою щось можна застебнути. Мама жартома вранці пристебнула Їй цю шпильку, сказала, що «від пристріту».
В момент останньої атаки, спортсмен ненароком розкрив цю шпильку, і вона боляче впилася йому в палець. Спортсмен завищав, зовсім уже не від еротики. А Їй цієї миті вистачило, щоб таки вихопитися з авто і побігти до рятівного мікроавтобуса.
…Цю шпильку вона потім завела під скло, у рамочку, і повісила у своїй дівочій кімнаті. А після першої шлюбної ночі здала шпильку на металобрухт.
Коля–Оля–Юра–Нюра
– Привіт
– Привіт.
– Впізнала?
– Звісно. Коля.
– І я тебе впізнав. Оля.
– Ти майже не змінився.
– А ти ще помолодшала.
– Скільки ж це ми не бачилися?
– Аж двадцять років. Ну, тобі, як і всім жінкам, більше 30-ти не буває.
– Одружений?
– Ніколи й не був.
– Думаєш нарешті одружитися?
– Думаю. Якби не думав, давно б одружився. А ти, часом, не розлучилася з чоловіком? Якщо що, то я одружуся лише на тобі.
– Ну, це ти мені казав ще у дев`ятому класі. А взагалі я давно розлучена.
– Не зійшлися характерами, як ото кажуть?
– Та нормальні наче ж у обох характери. А от не склалося. Донька у нас є. Уже дівка.
– Мабуть, така ж гарна, як і ти.
– Ну яка я там гарна. Звичайна.
– Так скоро й молодою бабцею станеш. Хоч і самій ще можна народжувати.
– Хіба що від тебе. Ох, Коля, а пам`ятаєш?…
– Ох, Оля, а пам`ятаєш?…
– О, забалакалися. Мені час на електричку. Ну, бувай, Коля.
– Бувай. Оля. Якось десь колись зустрінемося.
* * *
Юра брів майже порожнім парком і міркував. Майже вголос. «Так значить, це не моя колишня дружина Нюра? Чому я в біса назвав її Олею? Хто вона? Що тільки робить з людьми час. Аж двадцять років. Чи якісь лише двадцять років»
Нюра їхала в тролейбусі і майже вголос міркувала. «Так значить, це не мій колишній чоловік Юра? Чому я в біса назвала його Колею? Хто він? Що тільки робить з людьми час. Аж двадцять років. Чи якісь лише двадцять років»
Склероз тілес
Так де це було? Нью-Йорк? Бердичів? Мадрид? Хацапетівка?
Він не міг нічогісінько згадати. Ні де? Ні коли? Ні що? Згадав лише, здається, згадав, – з ким.
«Не доторкайтеся» ¬ – попросила вона. Потім, посміхнувшись, мовила уже м`якше: «Надто сильно не доторкайтеся».
«Я й не збирався торкатися вас», відповів він.
Вони одразу домовилися звертатися одне до одного на «ви». Навіть якщо, раптом, колись опиняться в ліжку. Навіть якщо здуру одружаться.
Він торочив їй, що саме так зверталися колись, навіть у родині, дворяни, шляхта. І ще якось «насвистів» їй, що й сам з того середовища. Підбрехнув, звісно, бо насправді не знав свого родоводу далі прадіда. Правда той був козак. То ж він підфантазовував собі, що цілком можливо його пра-пра-прадіди були українською шляхтою.
І взагалі вчені, психологи, стверджують, що людина бреше в середньому 10 разів на день. Звісно, це в середньому, бо хтось більше, хтось менше. І цікаво, що мужчини – набагато, аж у півтора рази, частіше жінок. хоч і грішать на них щодо цього. Мужчини брешуть в середньому 12 разів на день, жінки «говорять неточності» 8 разів.
Але все таки, якщо не ДЕ, то ЩО ж тоді таки було? Він доторкався до неї чи ні? Ну от зовсім зникла пам`ять рук, тілесна пам’ять? Повний «капець».
* * *
Так де це було? Нью-Йорк? Бердичів? Мадрид? Хацапетівка? Вона ніяк не могла пригадати.
І ще про одне. Він торкався її чи ні? Здається, вона попросила : «Не доторкайтеся». Чи: «Не доторкайтеся надто сильно»?
Він взагалі був якийсь дивак. Торочив щось про своє дворянське чи шляхетське походження, про якихось пра-пра-прадідів.
А то якось заявив: «Я робитиму вам масаж. Але не гепатиму по вашій спині, навіть не гладитиму, а не доторкаючись, дистанційно. Кажуть, у мене сильна енергетика, від долонь іде таке тепло! Ось відчуйте: іде вам тепло?»
Він почав кружляти долонями над її спиною. «Іде», мовила вона, хоч відчула тепло радше в голові, ніж у спині. «Можна ще?». «Скільки завгодно. У мене надлишок енергетики», відповів він.
Чи не він? Чи цього взагалі не було? Ні в Нью-Йорку, ні у Бердичеві, ні в Мадриді, ні у Халапетівці?
Невже це у неї, такої молодої, ефектної, зачатки склерозу? Склерозу тілес…