Про голодомор в дитинстві часто чула від своїх батьків, родичів, сусідів, знайомих. Ця тема була дуже близькою та болючою для тих, хто пережив той жах. Їх спогади закарбувалися в моїй дитячій пам’яті. Я уявляла всі ті жахливі картини, про які розповідали очевидці і серце завмирало від страху та жалю. Трохи пізніше, вже в студентські роки, написала вірш:
1933 рік. Монолог Ворона
Я – проклятий, осуджений, обкарканий,
Клюю болючі струпи на землі.
Хоч маячила смерть не раз в імлі –
Я все живу. Чадять роки огарками.
Щоночі чую, як кора земна
Розтріскується, рушиться, мов крига.
І, оболонку розітнувши криком,
Забуті виринають імена.
Всі ті, кому «за упокій» читав,
Давно на мене не тримають злості –
Це ж я складав хрестом їх білі кості,
Бо як же їм, сердешним, без хреста?
Признаюсь, я бенкетував тоді,
Хоч сите «кар» тремтіло в горлі клятім,
Вони вмовкали, голодом розп’яті,
Та чим я міг зарадить їх біді?
Ковтнула вічність стогонів мільйон…
Так плуг ковтає бур’яни зотлілі,
Так задува піском струмки змілілі –
Нема і все. Немов і не було.
Я проклятий, осуджений, обкарканий,
Викочую сьозу із надр земних.
Олександра САМАРЦЕВА