Всі вони через роки так і залишилися хуторянами. Дарма, що живуть у містах, вивчилися і стали гарними фахівцями, звили гнізда далеко від Точеного – найменшого на сьогодні населеного пункту Срібнянського району, що на Чернігівщині. Обзавелися сім’ями Небрати, Волохи, Галети, Заїки і пустили там своє коріння. Хуторянського цвіту по всьому світу, а дорога до рідних порогів у всіх одна. І спогади переплітаються та оживають – ніби вчора все те було, як всі точенівці жили великою сім’єю: дружні, незлобиві, подільчиві, незаздрісні та щирі. Тепер, коли в першу неділю червня останні п’ять років збираються разом у Точеному – на рідній землі їм сонце світить найясніше, по-особливому пахнуть трави і найяскравіші квіти. І вода найдобріша – цілюща. Колодязь посеред Точеного, на Візирівщині, в останні роки реконструювало товариство «Батьківщина»: поставили зруб дубовий, баранець майстерно виточений – зробили на віки.
Спогади у кожного різні. Галина Бахмач та Таня Заїка були в дитинстві подругами – маленькими все сиділи на гілках розлогого куща калини та щебетали. Соловейками їх називали жартома. Та де ті й літа набрались – не зчулись, як постаріли. Галині 73, а Тетяна на рік старша. Зустрілись і спочатку не впізнали одна одну, хоч і живуть жінки недалеко: одна вийшла заміж у Григорівщину, інша – у Гурбинці.
– Домовився батько, щоб мене взяли свинаркою на ферму. Ото тільки 13 літ сповнилось. Багато тоді людей на хуторі жило і всім роботи вистачало. Зранку сходились на наряд і бригадир казав, що кому робить. Було і чередував – кому вчора не вистачило завдання, то сьогодні точно давав якийсь наряд, треба ж було всім трудоднів заробити, – згадує Галина Іванівна.
На жовтневі, першотравневі свята, на новий рік у колгоспі давали всім працюючим пайки: борошно, олію, цукор, м’ясо чи сало. Всього потроху. Так ото хуторянська молодь, як всі разом ці свята святкували, в складчину, зносили оті пайки і зсипали ночви борошна, бідон олії. Багато молоді жило в Точеному. Всього в 50-х роках було більше 400 жителів. Було в Точеному дві бригади, які звались Візирівською і Хуторянською. Все крутилось, вертілось: була і ферма, і зернотік, жінки ланками поля обробляли. Не тільки бурякові плантації, а й картопляні жінки обробляли вручну і вибирали картоплю теж лопатами, але з поля йшли та співали. Працювала початкова школа, клуб, бібліотека, магазин. Високо в небо куріла із сотню димарів сільських хат, від великих морозів синіли сніги. А щоб вибратись з білого полону на вулицю доводилось пробивати інколи справжні тунелі, та у восьмирічну Горобіївську школу старшенькі школярі все ж добиралися за будь-якої погоди.
Згадували. Минуле тісно перепліталось з сучасним. Жартома називали своє зібрання Точенівською народною республікою, і низько вклонялись справжній берегині цього зеленого царства Вірі Іванівні Євтушенко. Мером її називали, весільною матір’ю. Маленька, зігнута роботою і роками жінка, та її сім’я дуже багато роблять, щоб хутір жив. Вже традиційно збираються мешканці Точеного якраз біля її двору, а вона дуже гостинна господиня. З донькою Танею, зятем Петром чекають з ранньої весни цього дня: причепурюють, заквітчують двір і біля двору, білять, фарбують, засаджують квітами, особливо петуніями. Аякже. Це ж ніби до них гості дорогі злетяться з усіх усюд. Розчищені чагарники навпроти двору – поширшала, посвітлішала вулиця, ряд молоденьких вишеньок посадили, насадили квітів і біля колодязя. Хто знає, як життя поверне далі, може через роки жити ось в такому райському куточку України буде більше охочих, аніж у містах.
Мальовничий плакат на огорожі Віри Іванівни «Здрастуй, рідний хутір!» – вже традиційний атрибут свята, як і акуратно прокошена дорога через Точений, широкі столи на вулиці.
Розквітнула, поширшала від багатолюддя центральна, єдина хоч частково обжита вулиця в Точеному, котра колись іменувалась Ленінською, весела музика, пахощі каші, котру вже готували для гостей Точеного кухарі товариства «Батьківщина». Свято. Україна велика держава, та цього дня віддаль не мала значення. Їхали, щоб побачитись на часинку з Києва і Кременчука¸ Запоріжжя, Черкас, Чернігова, Ніжина, ще з багатьох міст і сіл за сотні кілометрів від Точеного, з сусідніх райцентрів і районів, з навколишніх сіл з внуками та правнуками хуторян.
Виглядали з нетерпінням Дмитра Степановича Волоха. Знаменита людина, професор і доктор фармацевтичних наук, академік – до всього дійшов своїм розумом, великою працелюбністю. Літ чимало життя нанизало, вибілило скроні – а рідна земля ніби той магніт, як благодатне джерело, до якого так хочеться припасти і ніби знову відчути себе молодим та дужим.
Свято вже традиційно відкрила Лідія Зуб – голова організаційного комітету. Щиро привітала хуторян на рідній землі і побажала всім не забувати рідного Точеного. Від усіх подякувала спонсорам свята директору СТОВ «Батьківщина» Миколі Дмитренку та директору СВК «Колос» Михайлу Коваленку, які завжди підтримують цей добрий почин і допомагають чим можуть.
– Треба завжди пам’ятати своє коріння, своїх рідних, близьких, – як це роблять жителі Точеного, – сказав, вітаючи присутніх, – директор СВК «Колос» Михайло Коваленко. Село буде завжди на карті України, допоки пам’ятатимуть його нащадки хуторян
Дмитро Волох, виступаючи перед земляками, згадав своє дитинство, юність. Не зогледівся, як і роки пролетіли. Для нього Точений – це невичерпна криниця людської доброти, це спомин про найкращі роки життя.
До своїх земляків із словами вітань звернулись Володимир Лещенко – народний депутат України 4 та 6 скликань і його сестра Ніна Лещенко – вчителька із Черкас. Вони щиро вклонялися рідній землі – країні дитинства. Ставок, поля, ліси, друзі, незабутні спомини – все було ніби вчора.
Наташа виросла в Запоріжжі, та багато років тому доля звела у рідному місті із Миколою Небратом – хлопцем із маленького села на Чернігівщині. Вони гостювали в хуторі в батьків, а вдруге приїжджають із далекого Запоріжжя ось на такі зустрічі з дорогим серцю хутором. – Рідніших людей, ніж тут, – поділилася жінка враженнями, – для мене ніде немає. Я тут ніколи не була чужою Такий народ, як наш, український, ніхто не переможе…
Всі присутні підспівували і дружно аплодували маленькій Настуні Небрат із Варви, коли вона заспівала пісню про Україну.
Була дружна щира розмова за щедрим столом, сміялись, плакали від споминів, співали українських пісень, танцювали, ходили хутором і згадували, згадували. Ніби на мить відступила війна на сході України, на відгородженій зеленою стіною старезних дерев хуторянській вулиці вирувало свято.
Валентина ПЕТРЕНКО
Фото автора