Сосниччанин Олександр Кущев віднедавна поділяє своє життя на два етапи– до і після участі у військовому конфлікті на сході країни (чи, як каже мужній оборонець, війни). Йому пощастило повернутися додому живим. Та Олександр зізнається, що тепер він зовсім інша людини: знає ціну кожній миті життя, ціну бойовому братству і гіркоту непоправних втрат.
Про пережите в зоні АТО розповідає скупо і сухо. Там, на передовій, під «мелодію» градів, мов кадри кіно, нерідко пролітали прожиті літа й мирні днини, обличчя найдорожчих людей.
ГРУДЬМИ ЗАХИЩАВ АЕРОПОРТ
Педагог за фахом, філософ за світоглядом, слюсар контрольно-вимірювальних приладів ВАТ «Облтеплокомуненерго» Олександр Кущев опинився на Донбасі у першу хвилю мобілізації. Отож пороху мінометник аеромобільної бригади понюхав вдосталь: Костянтинівка, Піски, Дослідне, Водяне, Авдіївка, Донецький аеропорт…
Страх розвіювали теплі спогади про двох доньок: вони були для тата світлим промінчиком посеред справжнісінького пекла. Тринадцять місяців у кривавому вирі, тринадцять місяців відчайдушного поєдинку з ворогом, щохвилинного ризику й постійної небезпеки. Він за цей час наче прикипів до свого «Василька» (так боєць лагідно називає міномет), зріднився з побратимами, дехто залишився в пам’яті й серці назавжди.
Невеличкі лялечки-мотаночки (дитячий гостинець, переданий волонтерами із Західної України) залишив на автоматі – як оберіг для воїнів, котрі прийшли на зміну.
Листи із благанням «Повертайтесь живими», нехитрі малюночки на передовій були символом миру, спокою і надії. Від них віяло домівкою, невидимим теплом і щирою любов’ю.
ЗАМІСТЬ СТРАХУ – ОБОВ’ЯЗОК
Олександр до мобілізації не раз ходив як доброволець до Сосницького районного військового комісаріату: був переконаний, що кожен чоловік, здатний фізично тримати зброю в руках, зобов’язаний захищати Україну.
– У народного прислів’я «Моя хата скраю» є й друга частина – «Першим ворога стрічаю», – наголошує співрозмовник. – Так ми і воювали з Україною в серці.
Слова ці – не для красномовства чи показухи. Сказані без фальші, скріплені пережитим і лише йому відомими випробуваннями, не призначеними для стороннього ока.
Нерозлучний кіборг і зі срібним хрестиком – подарунком матері. Чи то молитви Лариси Леонідівни, чи прихильність долі, чи милість Божа вберегли захисника від куль і осколків. Сашко повернувся до Сосниці лишень легко контуженим.
Серце його віднині кровоточитиме за полеглими хлопцями. Як і кожен десантник, старший сержант Кущев дотримується ритуалу: якщо доводиться поминати загиблих, то третю чарку бере лівою рукою і випиває мовчки за упокій їхніх душ.
– На війні все по-чесному, по-простому. Ти прикриєш і тебе прикриють, – звіряє потаємне співрозмовник. – Коли витягували своїх із аеропорту, не думали про небезпеку, хоча в кишені бронежилета кожен із нас носив про всяк випадок гранату, щоб не потрапити в полон. Готові були висмикнути в критичну хвилину чеку… Страху не було – був обов’язок.
Тридцятип’ятилітній Олександр Кущев тепер по-новому перечитує «Історію України», має багато запитань до влади, принципово не користується передбаченими для «атошників» пільгами, багато курить і готовий будь-якої хвилини знову боронити Україну.
Ольга ЧЕРНЯКОВА
Треба, щоб і в газеті “Отчий поріг” (а чому не “Батьківський поріг”?) знаходили місце про таких сучасних славетних земляків. Адже і у ветеранському відділенні вони не часті гості, бо не запрошують. Для таких людей, як Олександр, війна зрозуміла. Зрозуміла хто з ким і хто за що. Вони воюють за Україну, а не за Отечество. В газеті часто пишуть, що “не зрозуміла війна”. А ви в таких захисників України запитайте, шановні автори подібних статей в “Отчому порозі”. Вони вам скажуть і про рф, і про братній народ. Можливо тоді щось у ваших головах зрушиться. Хоча скоріше ні. Цим хлопцям вклонитися треба та молотися за тих, хто там стоїть, і за Україну вцілому. Влада приходить і відходить, а Україна залишається. І це зовсім інші речі.