Сьогодні моя дочка з приятелькою відвозили гуманітарну допомогу в Бородянку. Попросилася разом з ними.
Не ділитимуся всіма світлинами, бо зробила їх лише кілька, але жодна з них не передає того жахливого, гнітючого, враження, яке проймає тебе наскрізь. Ці світлини повинні закарбуватися в пам’яті і серці. Як світлини з Майдану. У мене за весь Майдан немає жодного фото, з цієї війни – також. То все має бути у кожного з нас всередині та постійно пульсувати спогадами.
Біля кожного спаленого чи вщент розбитого приміщення уявно бачиш напис: «Тут був русскій мір».
З першого дня приходу і пострілів «асвабадітєлєй» у бородянців немає світла, немає зв’язку, не працює жодна крамниця, не нараховується ні зарплата, ні пенсія («так все одно ж нічого ніде придбати не можна», – кажуть люди). Лише після виходу незваних гостей і розмінування території почали привозити допомогу. І розчищати від руйнувань центр міста. Це триватиме довго, бо вщент пошкоджених будинків та інших споруд дуже багато, практично всі.
Всі служби МНС, поліції, ТРО працюють злагоджено. Повага і подяка.
В селі під Бородянкою майже немає вцілілих хат. Вони були знищені з особливою люттю. Часто – до фундамента. І тут проїхав на танках, лишивши слід, «русскій мір».
При дорозі іще досі стоять розчавлені танками чи повністю вигорілі легкові машини, на яких намагалися врятуватися люди.
Ліси вздовж дороги потрощені, сосни зламані, земля осі іще стогне від важкої техніки.
Біля хат, які збереглися на під’їзді до Бородянки, сидять а лавках рядочком і мружаться весняному сонечку місцеві бабусі. Ми не запитували у них зайвого, аби ненароком не зробити боляче. Там наші розмови й залишалися недоговореними. Може колись, пізніше, поспілкуємося більше. А поки що – згусток болю в горлі та грудях не дає довго говорити.
Особливого слова заслуговують наші бійці на блок-постах. Уважні, чемні, доброзичливі, стримані, хоча й не ховають теплих усмішок. Це ж чиїсь сини, чоловіки, батьки. Подяка велика їм за те, що ми з вами живі.
Коли ми переможемо, дуже хочу, щоб наші воїни ЗСУ почували себе найпошанованішими. Бо вони того варті.
Тетяна СОСНОВСЬКА