Службу в збройних силах я розпочав у травні 1991 року, тоді ще в рядах Радянської Армії. У липні прийняв присягу на вірність СРСР. Почалася моя строкова служба в навчальному центрі «Десна» Чернігівської області.
Спочатку з розподільного пункту Чернігова нас привезли в Десну для подальшого відправлення на «Закавказзя», так як я виявив добровільне бажання служити в гарячій точці. Але, чи то «покупець» не приїхав за нами, чи щось інше – залишилися ми в навчальному центрі. Тож я потрапив до розвідувального батальйону в третю розвідувальну десантну роту.
Служба була цікавою, двічі-тричі на тиждень водили на стрільбище, вивчали озброєння армій різних країн (на той час «умовних противників СРСР»), робили марш – виходи, тощо. Хоча були дуже великі фізичні навантаження, але я їх витримував завдяки своїй фізичній підготовці.
Вже восени, коли ми закінчили навчальні курси, склавши відповідні іспити з військової, тактичної, фізичної підготовки, всі курсанти отримали звання молодшого сержанта, і лише двоє з роти 108 чоловік, в тому числі і я, отримали звання сержанта-розвідника 3-го класу.
Мені запропонували залишитися в навчальному центрі, щоб навчати наступних курсантів, але відмовився. Потім приїжджали з Київської «спортроти» – теж відмовився. І в решті решт, вже в грудні, попав служити в Дніпропетровську область, Новомосковський район, смт Черкаське. Це була батарея управління артилерійської розвідки (БУАР), де розпочав службу заступником командира взводу.
Коли влітку 1992 року почалися воєнні дії на території колишньої Союзної Федеративної Республіки Югославії, я знову виявив бажання потрапити туди у складі миротворчого контингенту, до речі, саме на базі нашої дивізії, якою на той час командував генерал-майор Олександр Кузьмук, формувався перший в Україні 240-й ОСБ (окремий спеціальний батальйон) миротворчого контингенту ООН, який відправили до міста Сараєво. Але на жаль комбат тоді не задовольнив мій рапорт і мене не відпустив, мотивуючи тим, що нікому буде працювати на ПУВ (прилад управління вогнем) під час навчань, які планувалися на осінь 1992, та весну 1993 року. У травні 1993 року мене звільнили в запас.
Буквально через рік мені стало відомо, що набирають добровольців до Югославії через військові комісаріати. Я відразу звернувся до Корюківського районного військового комісаріату Чернігівської області та вже влітку 1994 року був у складі 240-го ОСБ ООН в місті Сараєво.
Здавалося, нарешті здійснилася дитяча мрія «потрапити в гарячу точку». Але дитяча романтика розвіялася в перші ж дні перебування. Це була справжня війна, а не та уявна з кінофільмів. До їдальні ходили не так як в армії, строєм, з піснею, нам доводилося по 2-3 чоловіки зі зброєю, в бронежилетах і в касках, короткими перебіжками поміж двох рядів контейнерів, що захищали нас від снайперів, які вели вогонь з вікон розбитих будинків. Далі нас розкидали по чек-поінтам (контрольним точкам).
Наша рота попала в населений пункт Жепа. Тут була демілітаризована зона «анклав Жепа», по периметру якої було 10 чек-поінтів, де знаходилось в середньому по 4-5 бійців. Я був на чек-поінті номер 4, який стояв у живописному місці, селі Слап, де внизу протікає велика гірська річка Дріна.
Гори, ріка, природа – здавалося це справжній куточок Раю на Землі, і тут раптом «БА-БАХ!!!». Неподалік розірвалася мінометна міна. Посипалася земелька, і ти усвідомлюєш, що найбільша відповідальність за збереження свого життя, життя інших людей саме тут, у цьому місці лежить на тобі. І ніхто, окрім самих себе, нам на допоможе.
Нас на контрольній точці було четверо. Саме там ми всі напевне зрозуміли, що таке дружба та людське життя, як важливо довіряти один одному, адже, тільки так ми можемо врятуватися. Доводилося бачити багато чого, загиблих людей, осиротілих дітей, і тоді починаєш усвідомлювати, що війна це не романтика – це горе! Горе, яке калічить людські долі, забирає людські життя, робить дітей сиротами, забирає в батьків синів і дочок. Саме тут зрозумів цінність людського життя. Життя людини – це найдорожчий скарб даний Богом, і ніхто не має права цей скарб забирати. Зрозумів також ще одне: будь-яка війна – це найбільший злочин проти людства.
Тому саме в цей складний період для нашої держави, для нашої рідної, горем виплеканої України, хочу звернутися до всіх небайдужих людей: «Наберіться терпіння, мужності, витримки, об’єднуйтесь громадяни сходу та заходу України, адже тільки разом ми можемо перемогти будь-які виклики долі». Хочу звернутися до «гарячих голів»: «Схаменіться, історія не прощає злочинів проти людства», адже всі ми з вами люди, і життя подароване Богом одне. Подивіться на фотокартки, до чого призводить війна.
Василь ТРОЙНА, голова молодіжного об’єднання земляцтва