60 років від дня смерті Олександра Довженка

Недільного вечора 25 листопада 1956 року, біля 23-ї години, у московській квартирі перестало битися серце Олександра Петровича Довженка –найвідомішого українського кінорежисера 20-го століття. Втім, його пам‘ять в Україні досі гідно не вшанована. Можливо й через те, що у день смерті на ощадній книжці Олександра Довженка було тільки 32 рублі. Костюм пристойний лишень один, в ньому його й поклали в труну, над якою співав друг митця, великий співак Іван Семенович Козловський: «Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні…».  

od251120161_660x438

Олександру Петровичу, однак, було не байдуже де жити, а вмирав він повільно останні 13 років свого життя. Звідтоді, як опісля жорстокої критики самим Йосипом Сталіним кіноповісті «Україна в огні» – над ним нависла смертельна загроза. Адже Лаврентій Берія, прочитавши кіноповість, одразу запропонував розстріляти Олександра Довженка.

Наприклад, у «Щоденникових записах» Олександра Петровича читаємо:

16.12.1943. «Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, пережив усі свої радощі і виплакав усі сльози.

Те, що я робив, приїлося мені, і я хожу порожній, немов ангели покинули мою душу. Сьогодні поет Л. розповів мені, що в журналі «Славяне» одмовились видрукувати статтю-рецензію на фільм «Битва за Радянську Україну» лише тому, що уряду не подобається сценарій «Україна в огні» і що моє ім’я не повинно взагалі зараз фігурувати (…)».

21.12.1943. «(…) Мене засуджено до смертної кари через отруєння чашою цикути (цикута-ядовита трав’яниста рослина сімейства зонтичних, а чашу цикути мав випити засуджений до смерті древньогрецький філософ Сократ– прим. автора) націоналізму. Ні. Мене повісять. Я почуваю уже ось місяць на шиї своїй петлю націоналізму, і я, мов святий Джовані у Франса, познаю і приємлю істину присуду, поскільки присуд винесено од імені високих осіб, що є виразниками волі народу, отже, і од мого імені, поскільки я є частиною народу. Мало того, я мушу бути вдоволений цим тяжким вироком. Справді – довольство цілого обнімаю і довольство всіх його частин, а раз я є частина, хоч і мізерна, цілого, сей вирок, задовольняючи ціле, мусить задовольнити і мене (…)».

31.01.1945. «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано  на шмаття, і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу та поталу по всім зборищам. Все, що було злого, недоброго, мстительного, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягару неправди і зла. Я родився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз в момент їхньої малості».

29.07.1945. «(…) Пролетів думками по Вкраїні од рідного дитинячого мого Сейма, од Десни до Дунаю, і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене. (…) Шевченку було легшее на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема? Невже любов моя до людства, до Вкраїни, і вся моя робота умерла теж і всіма забута (…)».

23.08.1945. «Я почуваю себе на грані катастрофи. Мене або вб’є скоро грудна жаба, або я сам себе якось уб’ю, так мені нестерпно важко на душі. Позбавлений громадської роботи, ізольований од народу, од життя, я дійшов уже до краю. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я лежу мертвий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, заступ за наступом. Навіть надгробні прокляття і нахтема на мою голову, яку виголосили мої вбивці – Хрущов, Бажан, Рильський і інші, навіть я їх уже не чую.  Я не знаю навіть, чому я на чужині. Не пускають мене туди мої кати українські, чи звідси мене не пускають в їхні руки? … Мене одцуралися всі, вся Україна. Я в повному острахізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі братовбивці! Ви замучили, навіщо ви замучили мене?»

5.11.1945. «Сьогодні ходив по місту і ледве дійшов додому. Немає сил ходити. Болить у мене все. Болять руки, ноги, болить голова і болить серце.  Воно вже не перестає боліти ні вдень, ні вночі. Я думаю, що скоро я помру. Мені жаль умирати. Я родивсь, я був створений років на дев’яносто. Я помру скоро, тому що в мене вийшла вся сила. Вона пішла не тільки на роботу. Ні. Не робота подолала мене, не пияцтво, не жіноцтво. Прибила мене недоля народу. А знищила мене ненависть людська і жорстокість. Убила мою радість. Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу великого Сталіна, аби перед тим. Як спалити мене в крематорії. З грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь над Дніпром, на горі. Пішли, доле, щастя людям на поруйнованій скривавленій землі. Зникни, ненавість. Щезни убожество».

І так до самої смерті – усе видавалося, що смерть поруч, що осьдечки ж вона, стоїть, лагідно посміхаючись, зі своєю правічною косою.

Шановні земляки, увечері, біля 23-ї, поставте на підвіконня запалену свічку. І до вас прилетить душа Олександра Довженка. Обов’язково прилетить. Озветься вона. Воскресне. І, можливо, прийде в Україну все те, що завжди бажав їй Олександр Петрович.

od251120162_660x372

Олексій ОРЄХОВИЧ

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до 60 років від дня смерті Олександра Довженка

  1. Ганна Дудка коментує:

    Дякую за чудову статтю. Справді, Олександра Довженка варто вшановувати значно більше. Він того вартий. Таких геніів можна перелічити на пальцях…Світла пам’ять митцеві!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *