Чотири спасіння Москви українцями

За свою довгу історію Москва пережила багато народних лих. Деякі з них були відвернені завдячуючи українцям. На сьогодні відомі чотири таких спасінь Москви українцями.

Перше спасіння

Епідемія чуми 1770-1772 років, що супроводжувалася «чумних бунтом», загрожувала Москві повним вимиранням.

Син Сосницького сотника Чернігівського полку Опанас Филимонович Шафонський, який на той час був старшим медиком і генеральним штаб–лікарем Москви 17 грудня 1770 року діагностував моровицю та запропонував розроблену методику боротьби з нею. Із запізненням, але його методика була застосована, що дозволило подолати чуму в Москві. Він став всесвітньо визнаним лікарем-епідеміологом. (Більш детально про це викладено на нашому сайті в матеріалі «Рятувальник Москви із Сосниці» від 16.03.2014 року.)

Друге спасіння

Живе неймовірна легенда про те, що рука козацького ватажка, кошового отамана Запорізької Січі й усього Війська Запорізького Низового, героя багатьох українських пісень і казок Івана Дмитровича Сірка допомогла перемогти французів у Вітчизняній війні 1812 року. Коли російська армія стояла під Бородіно, козак Михайло Неліпа розповів фельдмаршалу Михайлу Кутузову про звитяжну праву руку отамана Сірка.

Іван Сірко, надзвичайно талановитий воїн і видатний політичний діяч свого часу, здійснив кілька десятків військових походів, і не зазнав жодної поразки.

Про Сірка говорили і зовсім неймовірні речі. Наприклад, що його не брали ні куля, ні меч. Що Сірко – перевертень, який може перетворюватися на вовка! І що був він «великим характерником». Так у Запорізькій Січі називали людей, яких сьогодні назвали б магами або екстрасенсами. Вони насправді володіли надприродними здібностями.

Бурхливим виявилося не тільки земне життя Івана Сірка, а й посмертне. Великий воїн-характерник навіть після смерті продовжував перемагати ворогів! Він заповідав козакам після його смерті відрізати його праву руку і ходити з нею в походи.

Козаки виконали заповіт отамана і, зустрічаючись з ворогом, виставляли вперед його руку зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!» Козаки вірили: де рука – там і удача. Тому запорожців ще довго боялися і турки, і ляхи. Руку кошового поховали тільки після зруйнування Запорізької Січі …

По смерті Івана Сірка сім’я Неліпи з покоління в покоління доглядала за останками отамана. І, поміркувавши над пропозицією Михайла Неліпи, Михайло Кутузов відправив козаків за рукою Сірка.

Але дід Михайла Неліпи, старий хранитель останків запорізького отамана, ні за що не погоджувався віддати руку! Довго просили його козаки і, нарешті, таки вмовили. Старий Неліпа видав руку тільки під особисті гарантії фельдмаршала Михайла Кутузова.

Руку три рази обнесли навколо зайнятої французами Москви, і … французи пішли з російської столиці. Доля війни була вирішена. Так Іван Сірко допоміг російської армії перемогти французів. Ця історія здавалася б неймовірною, але після війни, в 1813 році, Михайло Кутузов клопотав про поховання останків Івана Сірка. З чого б йому було турбуватися про якогось давно померлого запорізького козака? Однак клопотання було задоволено, і останки Сірка поховали на околиці села Капулівка Нікопольського району.

Третє спасіння

В 1919 році в степах під Уманню сталася блискуча, хоча й замовчувана істориками сусідніх країн, перемога української зброї, яка змінила хід світової історії. Її видобули в суворому бою погано озброєні українські селянські хлопці Запоріжжя та Херсонщини на чолі з керівником селянського повстанського руху 19181921 років українського козацького походження, анархістом, політв’язнем – знаменитим Нестором Івановичем Махно (Міхненко), який увійшов в історію як державний, військовий і політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.

Після цієї перемоги батька Махно пройшовся по тилах розбитих їм білих частин. У результаті генерал Антон Денікін, керівник Білого руху, збройні сили якого в той час наступали на Москву, щоб задавити більшовицьку революцію та відновити Російську імперію, змушений був направити в українські степи частину своїх кращих сил – козацьку кінноту. Їх-то і не вистачило для того, щоб вибити червоних з Москви, що й зумовило результат громадянської війни.

Таким чином, Москва та радянська влада були врятовані руками махновців.

За військові дії проти Денікіна Нестор Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Четверте спасіння

22 червня 1941 року розпочався радянсько-німецький конфлікт у рамках Другої світової війни, який за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року шляхом додавання приставки «Велика» отримав термін – Велика Вітчизняна війна.

Велике значення щодо успіху німців у цій війні мала Київська оборонна операція 1941 року військ Південно-Західного фронту (створений шляхом перетворення Київського особливого військового округу, командуючий – генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос, який народився в с. Вертіївка Ніжинського району на Чернігівщині – прим. автора), яка була проведена в липні –  вересні 1941 року по обороні Києва від німецько-фашистських військ групи армій «Південь».

На підступах до Києва точилися запеклі бої. Близько 200 тисяч киян добровільно вступили в ряди Червоної армії. В Києві було створено народне ополчення, розгорнулися оборонні роботи. Контр – удари військ Червоної армії, стійка оборона Києва не дали змоги ворогові з ходу оволодіти містом.

З середини серпня основні бої розгорнулися північніше та південніше від Києва. 15 вересня танкові армії Вермахту з’єдналися в районі Лохвиці. Війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення. 19 вересня радянські війська залишили Київ і почали відхід на схід. У боях загинули Михайло  Кирпонос, член Військової ради Михайло Бурмистенко, начальник штабу фронту Василь Тупиков. Київська оборонна операція, незважаючи на її невдалий кінець, відіграла значну рольу зриві німецько-фашистських планів «блискавичної війни», в тому числі й щодо захоплення Москви.

Це підтверджує у своїй книзі «Спогади солдата» Гайнц Вільге́льм Гуде́ріан– німецький воєначальник часів Третього Рейху, генерал-полковник німецької армії, військовий теоретик, на час Київської оборонної операції – командувач 2-ю танковою групою:

«… Я відправився до Гітлера і в присутності великого кола осіб: Кейтеля , Йодля, Шмундта та інших, доповів обстановку на фронті перед моєю танковою групою, становище самої групи, а також про характер місцевості; на жаль, при моїй доповіді не було ні Браухича (Вальтер фон Браухич – головнокомандувач сухопутними військами Вермахту, генерал-фельдмаршал – прим. автора) ні Гальдера (Франц Гальдер – начальник штабу Верховного командування сухопутних військ вермахту, генерал-полковник – прим. автора), ні будь-якого іншого представника ОКХ (ОКХ від нім. OKH(нім. Oberkommando des Heeres)  головнокомандування сухопутних сил вермахту з 1936 по1945 рік – прим. автора). Після того як я закінчив свою доповідь, Гітлер поставив мені наступне питання: «Чи вважаєте ви свої війська здатними зробити ще одне велике зусилля при їх справжньою боєздатності?»

Я відповів: «Якщо війська будуть мати перед собою справжню мету, яка буде зрозуміла кожному солдату, то так!» Гітлер: «Ви, звичайно, маєте на увазі Москву!» Я відповів: «Так. Оскільки ви зачепили цю тему, дозвольте мені викласти свої погляди з цього питання».

Гітлер дав свій дозвіл, і я докладно та переконливо виклав йому всі доводи, що говорять за те, щоб продовжувати наступ на Москву, а не на Київ. Я висловив йому свою думку про те, що з військової точки зору зараз справа йде до того, щоб повністю знищити збройні сили противника, які в останніх боях понесли значні втрати. Я змалював йому географічне положення столиці Росії, яка в значній мірі відрізняється від інших столиць, наприклад, Парижа, і є центром шляхів сполучення та зв’язку, політичним і найважливішим промисловим центром країни; захоплення Москви дуже сильно вплине на моральний дух російського народу, а також на весь світ. Я звернув його увагу на те, що війська налаштовані наступати на Москву і, що всі приготування в цьому напрямку зустрічаються з великим захопленням.

Я намагався пояснити Гітлеру, що після досягнення військового успіху на вирішальному напрямі та розгрому головних сил противника буде значно легше опанувати економічно важливими районами України, так як захоплення Москви – вузла найважливіших доріг – надзвичайно ускладнить росіянам перекидати свої війська з півночі на південь. Я нагадав йому також, що війська групи армій «Центр» вже знаходяться в повній бойовій готовності для переходу в наступ на Москву, в той час як передбачуваний наступ на Київ пов’язаний з необхідністю провести перекидання військ на південний захід, на що буде потрібно багато часу; причому в подальшому, при наступі на Москву, танковим військам доведеться пройти ще раз цю ж відстань, тобто від Рославля до Лохвиці, рівно 450 км, що викличе повторний знос матеріальної частини та втому особового складу. На досвіді пересування наших військ в напрямку на Унечу я змалював йому стан доріг в районі, зазначеному мені для перекидання своїх військ, і звернув його увагу на ті труднощі в організації постачання, які неминуче повинні будуть збільшуватися з кожним днем, якщо нас повернуть на Україну.

Нарешті, я вказав на важкі наслідки, які повинні виникнути в разі, якщо операції на півдні затягнеться, особливо через погану погоду. Тоді вже буде пізно наносити противнику вирішальний удар у напрямку на Москву в цьому році. На закінчення я звернувся до Гітлера з проханням відсунути назад всі інші міркування, підпорядкувавши їх перш за все вирішенню основного завдання – досягнення вирішального військового успіху. Всі інші завдання будуть тим самим вирішені згодом.

Гітлер дав мені можливість висловитися, не перервавши жодного разу. Потім він узяв слово, щоб докладно викласти нам свої міркування щодо того, чому саме він прийшов до іншого рішення . Він підкреслив, що сировинні ресурси та продовольство України є життєво необхідними для продовження війни. У зв’язку з цим він згадав про необхідність оволодіння Кримом, що є «авіаносцем Радянського Союзу в його боротьбі проти румунської нафти». Я вперше почув від нього фразу: «Мої генерали нічого не розуміють у військовій економіці».

Гітлер закінчив свою промову суворим наказом негайно перейти в наступ на Київ, який є його найближчою стратегічною метою. При цьому мені вперше довелося пережити те, з чим згодом доводилося зустрічатися досить часто: після кожної фрази Гітлера всі присутні мовчки кивали головою на знак згоди з ним, а я залишався зі своєю думкою в однині. Очевидно, він вже не раз виголошував такі промови для обгрунтування своїх більш ніж дивних рішень.

Я дуже шкодував, що під час цієї доповіді, від якої залежало дуже багато, може бути навіть результат війни  не були присутні ні фельдмаршал фон Браухича , ні генерал – полковника Гальдера. З огляду на те, що проти мене єдиним фронтом виступало все ОКВ, я вирішив в цей день припинити подальшу боротьбу, бо тоді я все ще вірив, що зможу добитися зустрічі з главою держави віч-на-віч і довести йому правоту своїх поглядів.

Після того як рішення про перехід в наступ на Україну було ще раз підтверджено, мені нічого не залишалося, як найкращим чином його виконати. Тому я звернувся до Гітлера з проханням відмовитися від раніше передбачуваного дроблення моєї танкової групи та наказати направити всю групу для виконання нового завдання з тим, щоб домогтися швидкого успіху ще до настання осені, бо осінні дощі роблять цю бездоріжну країну непрохідною і рух танкових з’єднань буде паралізовано. Мені було обіцяно, що моє прохання буде задоволено. …

… До 26 вересня закінчилися нашою перемогою бої в районі київського котла. Командувач 5 -ю армією потрапив до нас у полон. Я розмовляв з ним і поставив йому кілька запитань:

1. Коли вони помітили у себе в тилу наближення моїх танків?

Відповідь: Приблизно 8 вересня.

2. Чому вони після цього не залишили Київ?

Відповідь: Ми отримали наказ фронту залишити Київ і відійти на схід і вже були готові до відходу, але потім пішов інший наказ, який скасував попередній і що вимагав обороняти Київ до кінця .

Виконання цього контрнаказу і призвело до знищення всієї київської групи російських військ.

У той час ми були надзвичайно здивовані такими діями російського командування. Противник більше не повторював таких помилок. Ми ж , на жаль, змушені були самі пережити сумний досвід такого ж втручання в хід бойових дій (Гайнц Гудеріан має на увазі втручання надзвичайного органу вищого військового управління Збройних сил СРСР – Ставки Верховного Головнокомандування у випадку з Київською оборонною операцією та Верховного головнокомандування вермахту при проведенні операцій німецько-фашистськими військами – прим. автора).

Бої за Київ, безсумнівно, означали собою великий тактичний успіх. Однак питання про те, чи мав цей тактичний успіх також і велике стратегічне значення, залишається під сумнівом. Тепер все залежало від того, чи вдасться німцям домогтися вирішальних результатів ще до настання зими, мабуть, навіть до настання періоду осіннього бездоріжжя. Правда, планований наступ з метою затиснути Ленінград в більш тісне кільце було вже припинено. Головне командування сухопутних військ очікувало, що на півдні противник вже не в змозі буде організувати сильну та стійку оборону проти військ групи армій «Південь»; воно хотіло, щоб група армій «Південь» ще до настання зими опанувала Донбасом і вийшла на рубіж р. Дон.

Проте головний удар мала завдати посилена група армій «Центр» у напрямку на Москву. Чи залишився для цього необхідний час ?…»

За словами Гайнца Гудеріана загальна кількість полонених, захоплених в районі Києва, перевищила 290 000 чоловік.

За даними, опублікованими в 1993 році Генеральним штабом Збройних Сил Російської Федерації, радянські втрати склали понад 700 000 осіб, з них 627 800 безповоротно.

Серед загиблих великий відсоток складають українці. Такою була ціна четвертого спасіння Москви українцями.

Олексій ОРЄХОВИЧ

Опубліковано у Видатні земляки | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.