Етнічна, психологічна та мовна сосницька стихія у «Зачарованій Десні» Олександра Довженка

Досліджувати, як формується особистість, – це дуже цікаве заняття, в процесі якого ти стаєш уважнішим до людини і водночас збагачуєш себе самого. А надто цікаво досліджувати, як твориться митець. При цьому ти немов проникаєш не лише в людську, але і в Божу сферу, і митець постає перед тобою і як Боже диво, і як земна людина, вже чимось тобі близька та рідна, бо ти її в тій чи іншій мірі розгадав, і створюється ілюзія, немов і ти в певній мірі причетний до її творення.

Я ніколи не зустрічався з Олександром Довженком, не чув його голосу. Але якось я дістав платівку із записом виступу митця. Я вслухався в інтонації його голосу, в манеру говорити, в своєрідну вимову деяких слів. І з усього того пізнав у ньому таки сосничанина. Я перш за все звернув увагу на манеру говорити –  так ніби він, говорячи, сердився на когось. Отакі немов трохи лайливі інтонації притаманні багатьом чоловікам-сосничанам, а, окрім того, їх виокремлює щось таке, що не піддається аналізові, а сприймається інтуїтивно. Тоді я став уважніше вчитуватися в твори Олександра Петровича, зокрема в його кіноповість «Зачарована Десна», намагаючись відшукати там сосницькі мовні, етнографічні, психологічні елементи.

Звичайно ж, життєва основа кіноповісті – сосницька. Але суть не лише в життєвій основі, хоча при аналізі твору вона має стояти на першому місці, бо на тій основі виріс сам митець, на ній в значній мірі сформувалася  особистість кіномитця та письменника.

Якось так склалося, що я лише на початку 80-х років потрапив на луки за селом Мале Устя, які описав Олександр Довженко в «Зачарованій Десні». Ясна річ, ті луки більш ніж за піввіку зазнали значних змін. І річка Десна, на березі якої формувався Олександр Довженко як майбутній митець, дуже змінилася. Але все ж щось залишилося від того дива, що зачарувало малого Сашка. Особливо мене вразило озеро біля тих луків, десь в напрямку того місця, де Сейм впадає в Десну. Те озеро з шелестливою осокою побіля берегів, із старими-престарими покарлюченими вербами, які, видно з усього, вже виростали в пору Довженкового дитинства, здалося мені таким же зачарованим, як і Десна. Та і все навкіл немов оповите чарами, таке якесь дивовижно-загадкове, романтичне – і луки, і переліски, і дорога через луки, що переходить у стежину, яка тягнеться туди, де Сейм обійнявся з Десною. І я подумав: «Якби на цій місцевості вже нині з’явився хлопчина, подібний своїм внутрішнім світом до малого Сашка, то отой внутрішній світ обов’язково б розвинувся б в непересічну талановитість, яка б досягла рівня Довженкової талановитості. І я уловив щось спільне між природою, що оточувала Довженка в дитинстві, і душею Довженка – митця. Не дарма ж Олександр Петрович в «Автобіографії» вказував на вирішальну роль природи в формуванні митця. Природа розвивала філософську поетичну напругу Довженкової душі.

Таким же формотворчим фактором митецької душі були люди, що оточували його з дитинства. І характерною рисою тих людей було почуття гумору, потяг до дотепності. І оте прагнення притаманне не лише дорослим, а й дітям, може, десь від трирічного віку (а може, слід сказати, що почуття гумору найбільш притаманне дітям).

Звичайно, не кожному сосничанину в однаковій мірі  притаманне почуття гумору, але майже кожен прагне відшукати в житті щось смішне і в міру можливостей якось його обнародувати.

Олександр Довженко, напевне, найповніше втілив у собі оту характерну властивість сосничан (за його визнанням, почуття гумору було особливо притаманне Довженковій родині). Він довів ту рису до філігранної витонченості. Може, це й спонукало його вдаватися до комедійності, хоча те прагнення гальмувалося тогочасними життєвими (передусім політичними) реаліями. І все ж майже у всіх творах Олександра Довженка) особливо в «Зачарованій Десні») отой філігранний гумор водограїть на кожному кроці.

Серед якого ж мовного оточення виростав Олександр Довженко?

Напевно ж, у дитячі і в ранні юнацькі роки він користувався, так би мовити, сосницьким варіантом української мови. Бо ж і в початковій школі, і у вищепочатковому училищі українська літературна мова не вивчалася. Не вивчали її і в Глухівському учительському інституті, бо ж, як зазначає Олександр Довженко в «Автобіографії, в інституті готували обрусителів краю.

Отож, певна річ, розмовна мова Сашка мало чим відрізнялася від мови його ровесників і людей старшого покоління.

Звичайно ж, нинішні діти через школу, через радіомовлення та телебачення мають змогу засвоїти літературну норму української мови. У роки ж дитинства Олександра Довженка такої можливості не було. Тож, певна річ, юний Довженко пішов у світ, користуючись тією мовою, яку він засвоїв від батьків та односельців, і, звичайно ж, із засвоєною в школі російською мовою. Які ж характерні ознаки мови, якою користувався Олександр Довженко в дитинстві та ранній юності?

1. Тверді приголосні, у тому числі й (л) вимовляються більш твердо, ніж, скажімо, на Київщині чи Полтавщині.

2. Ненаголошене (е) вимовляється виразно, без наближення до (і).

3. Вимова багатьох слів різниться від вимови тих слів на Київщині чи Полтавщині та ін.:

Кнь (кінь), вл (віл), нч (ніч), п’їч (піч), платтє, лататтє, люде, осень, жалько, п’їр’є, матиль, такечки та ін.

4. Займенники цей, ця, ці звучать: сей, ся, сі та ін.

Окрім цього, на Сосниччині було багато властивих лише цій місцевості фразеологізмів на зразок: «Матилі корховецькі», «Як Беркові штани навиворот» та ін.

Найцікавіше в цих особливостях те, що ми маємо справу немов із довгими приголосними (як у наведених прикладах у 3-му пункті).

Таке трапляється, наприклад, у чеській мові, коли основа слова може складатися часом із трьох приголосних. А ще у західних слов’ян трапляється вживання йотованого звука замість (і), подібно до сосницького п’їр’є. І це спонукає до роздумів над історичними процесами.

Відомо, що десь у 565 р. н. е. відбулося велике переселення слов’ян. Під тиском аварів наші предки анти трьома потоками подалися до Полонії та Богемії. Частина з того люду, напевно, мешкала на території сучасної Сосниччини. І от те, що, наприклад, у сосницькому варіанті мови залишилося було як рудимент, у мовах західних слов’ян, зокрема в чеській мові, стало нормою.

Як же відбилися особливості сосницької говірки у творчості Олександра Довженка?

Певна річ, оті слова типу кнь, вл, нч не врослися в тканину художніх творів авторів із сосницьким корінням, бо в українській мові нема виражальних засобів, щоб відбити те все. І все ж елементи сосницької говірки, наприклад, у «Зачарованій Десні»  таки відбилися. Наприклад, «в сьому (підкреслення наше) короткому нарисі автобіографічного кіносповідання автор поспішає зробити деякі визнання».

А ще ряд цікавих моментів.

«Що викликає їх (спогади. – М. А.)? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона».

«І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих».

Тут звертають на себе увагу у першій та другій цитатах вживання особового займенника і підмета «вон а» після присудка, що характерне для сосницької говірки; у третій цитаті вживається означення після означуваного слова (замість «дитячих захоплень» – «захоплень дитячих», що теж досить поширене в сосницькій говірці та надає мовленню ліричного звучання.

А ще в «Зачарованій Десні» подибуємо «город» (замість «огород»), «укропу» (замість «кропу»). Там є слово «проізростало», яке, правда, широко не вживається у мовленні сосничан, але ним автор немов підкреслює архаїчність того мовлення.

Отож, як бачимо, по суті на одній сторінці кіноповісті такий розмаїтий мовний сосницький букет. Не менше сосницького духу й ще на одній сторінці:

«Вони (рослини – М. А.) лізли одна на одну, перепліталися, душилися, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. А малини – красної, білої! А вишень, а груш солодких було як наїсися – цілий день живіт як бубон».

Вчитуєшся в оту оповідну спіраль і уявляєш дотепного оповідача-сосничанина, такого собі рудого Панька, місцевого майстра слова, в устах якого оте романтичне піднесення раптом переходить у грубувату буденну деталь («живіт як бубон»), яка теж належить до фразеологічного багатства Сосниці та навколишніх сіл.

До «сосницизмів» належить і ота «красна» малина, яка вказує не лише на колір, але й асоціюється, наприклад, з Красними горами, яких побіля Сосниці аж дві. До того ж місцевого  мовного розмаїття можна віднести і оте «били комарів на жижках» і порівняння – «дід був увесь синій, як квітка крученого панича (і в часи мого дитинства кручений панич був найбільш поширеною домашньою квіткою); і оте: « що робить» замість «що робити»; «утруждати»; «гидив», «скугикали», «ручечки», «ніжечки» (замість «рученьки», «ніженьки»), «щоб ти луснув був маленьким», «бодай тебе пранці з’їли», «ну» замість «але», порівняння хати з печерицею (печериця – найпоширеніший їстівний гриб на Сосниччині), «ужака» (замість «вуж»), «як на пожарі», «не бійся, се я», «плотник», «Масій», «теля, що найшлося вночі», «клене» (замість «кляне»), «дзюбка» (замість «дзьоб»), «дурачок», «плав пливе», «повідь» (замість «повінь»), «Миколай», «парахвія», «мокрогузи», «отакечки»,   «гнилиця» ( болотце), «Сашечко», « жалько», «Тихон» і т. д…

Що ж стосується сосницьких етнічних елементів у «Зачарованій Десні», то варто співставити матеріали із збірника, упорядкованого Віталієм Пригоровським, зокрема з уміщеними в ній щедрівками з елементами народної творчості в розглядуваній кіноповісті – і висновок буде однозначний: народнопісенне джерело, з якого пив цілющу воду Олександр Довженко, знаходилося таки в Сосниці.

Микола АДАМЕНКО,член Національної спілки письменників України

Опубліковано у Видатні земляки | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Етнічна, психологічна та мовна сосницька стихія у «Зачарованій Десні» Олександра Довженка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.