Герой Небесної Сотні Андрій Мовчан

Андрій Мовчан – серед тих, хто відійшов у вічність у складі Небесної Сотні. Куля снайпера перекреслила всі його надії та сподівання вранці 20 лютого 2014 року. На той момент Андрію щойно виповнилося 34. Він працював майстром сцени у столичному Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Був членом «Демократичного альянсу», мав купу друзів. На Майдані поруч з ним була рідна сестра Ольга – волонтер-медик.

У Андрія – дві батьківщини

За бажанням рідних Андрій похований у с. Великі Осняки Ріпкинського району на Чернігівщині. Саме там я й зустрілася з його мамою Валентиною Іванівною, яка давно стала киянкою, але після виходу на пенсію все частіше повертається до батьківської хати. Прагну подивитися в очі жінці, яка виростила прекрасного сина, дізнатися, як вона пережила втрату, як зараз почувається. Говорити на цю тему навіть зараз, коли минуло вже майже 8 місяців, їй, вочевидь, важко. Цікавлюся, чому Андрія було вирішено поховати саме тут, на Чернігівщині, адже він жив у столиці.

– Він дуже любив це село, цю хату. Тут дід з бабою жили, мої батьки, і вони з Олею часто приїздили до них. Андрій цікавився історією нашого роду. І у нас з ним були плани: зробити тут таке обійстя, аби можна було приїздити на відпочинок, – розповідає Валентина Іванівна Мовчан. – Тому коли мені зателефонували з театру Франка та спитали, де будемо ховати, я назвала Великі Осняки. Напевно, звідти й пішло, що він родом з Чернігівщини. Я спочатку уточнювала, що ні, він у Києві народився, але потім подумала: яка різниця? Нехай і в Чернігівщини буде свій герой. Так що тепер в Андрія дві батьківщини. У Києві він ходив у садочок, закінчив середню школу №73.

Повар-залізничник, що мріяв про сцену

– Розкажіть, будь ласка, якою ваш син був дитиною, людиною. Де потім навчався, ким мріяв стати?

– Дитиною він був дуже поміркованою, навіть мудрою. Як ходити, бігати –  поміркованості йому бракувало, не міг всидіти на місці. Але жодного слова неправильно він не сказав. Спочатку довго прислухався до нового слова, а потім одразу вимовляв його правильно. За ним навіть не було чого цікавого записати. Незвичайна дитина. У нас був вибір: російськомовна школа чи україномовна, а в Києві на той час майже всі були російські школи. Але ми вирішили так: живемо в Україні, значить, закінчуємо українську школу. Після школи він слухав програми українською на радіо, дивився телепередачі. Я не розуміла, що таке? А він каже: «Вчителька сказала більше слухати, щоб розуміти мову». Одного разу прибіг додому радісний, веселий і каже: «Мамо, наша вчителька теж вміє говорити російською!»

До всього, за що він брався, ставився відповідально. Довго не міг визначитися, куди вступати, ким бути. Я йому кажу: «Андрію, вже треба щось думати». Він спочатку хотів залишитися в школі після 9-го класу, але потім вирішив вступати до кулінарного училища. Я була здивована: дитина ж непогано вчиться! А він каже: «Якщо до інституту не вступлю, мене заберуть до армії, а професії немає. Ким же я там буду? Якщо вступлю, раптом мене виженуть – і знову немає професії». Я так собі подумала: «Дитина мудро розсудила». «Я ж чоловік, зможу вчитися в будь-якому віці», – аргументував він і пішов до кулінарного училища на Дарниці, став поваром. А всі його однокласники вступили до вузів. Потім Андрій закінчив ще й залізничне училище, інститут, але це було не його. А тоді влаштувався в театр Франка.

– Як же це сталося!? Це ж зовсім інша сфера діяльності. Він цікавився театром?

– Вважаю, що це було його, він скоріше гуманітарій. Але, мабуть, раніше не відчував упевненості, що зможе вступити до театрального. Коли вже був у театрі Франка, мріяв про це.

«Андрій багато кому допоміг у житті»

– У нього були друзі в театрі? І взагалі, з якої сфери були його друзі?

– Він мав друзів в усіх сферах! Коли біля моргу ми довго чекали, коли віддадуть його тіло, а на перший день Олі його не віддали, довелося мені самій їхати до Києва, там були також і його друзі. Всі сумували, і я почала розповідала їм про Андрія. З одним хлопчиною вони в армії служили, був і ще один хлопчина, якого я не знала. Так оцей Максим сказав, що з ним сталося так, як могло бути з Андрієм після школи. Він вступив до вузу, його вигнали, тоді пішов до армії і під час служби почав займатися з Андрієм англійською. До речі, Андрій англійською володів нормально, на курсах навчався, але не встиг закінчити. А потім цей хлопчина прийшов до Андрія, щоб він допоміг вступити в залізничне училище, син допоміг, той хлопчина отримав якусь робітничу спеціальність і зараз у нього своя справа з ремонту пральних машин. І так багато кому Андрій допоміг… В яких тільки сферах у нього не було друзів! Не всі знали, що він загинув, і, мабуть, ще з місяць до нього на могилу приїздили друзі, які не були на похоронах, і влітку приїздили. А це вже перестали. Дуже багато було людей! Навіть ті, з ким він уже давно не спілкувався.

«Страшно, коли плачуть чоловіки»

– Пригадуєте, як вам повідомили, що сталася ця трагедія?

– Вони з Олею були в цю ніч. Оля була волонтером медичної служби. Вони мені телефонували: «Мамо, не хвилюйся, все добре». А потім Оля повідомила: «Вже їду додому, трошки посплю, Андрій буде пізніше». Він мав мені зателефонувати за дві години, син завжди телефонував, аби заспокоїти. Але за дві години ніхто не зателефонував, і я вже відчувала: щось не так. Наступного дня дивилася новини, виступала Ольга Богомолець, називала прізвище і місце, звідки людина, що загинула. Сказала також, що загинув один киянин. Вона не назвала прізвище, і я їй за це вдячна. На той момент у мене було враження, нібито вона заглянула мені в саме серце. Я відчула: це мій. А тоді вже зателефонували і сказали, що Андрія вже нема, і що завтра мають віддати тіло..

2140323

Прощалися з Андрієм у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, прийшло дуже багато людей! Приїхав майже у повному складі колектив Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької зі Львова. Тоді було прощання на Майдані, а потім – біля будинку, де ми жили. На дверях під’їзду його фотографія висіла десь до 40 днів. Дуже багато квітів там було. Тяжко, тяжко було. І зараз тяжко. Що мене найбільше вразило за цей час: чоловічі сльози. Це дуже страшно, коли плачуть чоловіки…

«Ми самі шукали докази, особисті речі, свідків»

– Валентино Іванівно, а що встановило слідство? Чи велося воно взагалі? Наскільки ретельно? Чи покарані вбивці вашого сина?

– Якісь матеріали були зібрані, але результатів нема. Гадаю, воно їм уже не потрібно, всі вже отримали, кому що треба. Дивлюся, хто зараз прийшов до влади і дивуюся. Невже мій син в чомусь їм поступався? Може, був не так вихований? Переконана, що ні.

– Ви розповідали, що самі з донькою добували якісь речі, докази, шукали свідків, встановлювали всю хронологію подій у той жахливий вечір. Чому вам довелося це робити самотужки?!

– А хто буде їх шукати? Ми самі дивилися відео з Інтернету, переглядали фото-матеріали. Наприклад, є такі фото, де Оля каже, що це Андрій, а я б засумнівалася. Вона ж знає, в чому він був, тому за одягом, за взуттям узнавали. З друзів у той момент не було поряд нікого. Востаннє його бачили живим в дев’ять годин вечора. Я думаю, коли почалася стрілянина, він побіг когось рятувати. Він інакше не міг! Коли з «Жовтневого» виходив «Беркут», якась куля поцілила мого сина. Ми встановили всі події…

На поминки – на 9 днів і на 40 днів – підготували фільм, аби показати друзям, колегам, все, як воно відбувалося. Цей фільм важко дивитися. Всі були вражені. Ще зробили два комплекти фото– один на Київ, другий – на Чернігів, бо поминки були і тут, і там, запрошували хлопців з «Демальянсу», «Самооборони», розвісили фото на стінах у залі, люди їх порозбирали. А це все, що залишилося в мене. Зараз збираємо матеріали докупи і готуємо фільм на роковини. В пам’ять про мого сина.

«Інколи від уваги буває незатишно»

– Бачу у вас на столі ескіз пам’ятного знаку, значить, є й такі наміри вшанувати пам’ять Андрія, чия це ініціатива?

– Це ініціатива адміністрації Ріпкинського району, до мене приходив голова сільради, приніс цей проект, щоб я подивилася, погодилася, щоб ми фотографію надали, запропонували напис. Знаєте, інколи буває важко від уваги, незатишно. Тоді за місяць-два, коли біля двору зупинялася машина, я вже знала, що це до мене, і мені було від того погано. Вразив один чоловік. Прийшов до мене, запитує: «Андрій ваш син?» А я не відповідаю, щоб не заплакати. Він кілька разів перепитав, доки я збиралася з силами. «Так, – кажу, – Андрій – мій син». Він висловив мені співчуття і дає гроші. Я відмовляюся, а він каже: «Будь ласка, поставте свічку в церкві!» Я запитала: «Від кого?» А він навіть не сказав, від кого.

– Напевно, вам співчуває дуже багато людей, матерів і батьків. А де цей пам’ятник буде встановлений вже відомо?

– Це на наш розсуд залишили. Я вважаю, що біля дому не потрібно, а там далі по вулиці є колишній будинок культури, поруч майданчик, то там буде доречно. Там навесні висадять алею і назвуть іменем Небесної сотні.

– Пані Валентино, як вважаєте, яка допомога першочергово потрібна родинам загиблих?

– Мені особисто нічого не потрібно! Я вже ніколи не буду жити тим життям, яким жила раніше. Сьогодні погляд зупинився на магнітику на холодильнику «Любій матусі». Це від Андрія. Він завжди таку увагу виявляв, тепло з ним було. Важко пережити таку втрату. А родинам, в яких є дітки, держава та громада мають допомагати, доки вони виростуть. Андрій також мріяв про свою родину, про діток…

– У вас є ще донька Оля, і вона обов’язково подарує вам онуків! Я переконана, що в цій хаті ще звучатиме дитячій сміх. Я вам цього щиро бажаю! Валентино Іванівно, а ви усвідомлюєте, що ваш син – герой?

– Він для мене син. Герої – це для всіх, інші вважають його героєм, і це дійсно так. Коли ми прощалися з Андрієм в Чернігові, жінки поруч плакали і казали мені: «Ваш син – герой». «Знаєте, мені не потрібен герой, я б хотіла, щоб він залишився для мене сином», – відповіла я.

Згідно Указу Президента України Петра Порошенка від 13 листопада 2014 року №872 щорічно в Україні, 21 листопада, відзначатиметься День Гідності та Свободи. Цього дня голова райдержадміністрації Ірина Вовк разом зі своїм заступником Світланою Ткаченко, начальником відділу інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю апарату райдержадміністрації Зінаїдою Пінчук побували в селі Великі Осняки, де здійснили покладання квітів до могили Андрія Мовчана, учасника київського Євромайдану, який загинув 20 лютого 2014 року від вогнепальних поранень. Вони запалили свічки та вшанували його пам’ять молитвою і хвилиною мовчання.

2140326

Андрій Мовчан щиро вболівав за долю України і підтримував учасників мирного протесту з першого дня Майдану. Патріот своєї держави, надія батьків – він став одним із тих, хто увійшов до сумного і безсмертного списку Небесної сотні. Він похований в селі Великі Осняки, де нині живе його мати Валентина Мовчан, а раніше проживали його рідні. Останнім часом він працював в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка освітлювачем сцени, мріяв стати актором.

З метою увічнення пам’яті героя Майдану, загиблого під час Революції гідності, на його честь в селі Великі Осняки планується встановити пам’ятний знак.

Вікторія СИДОРОВА, Чернігів

Фото автора

Опубліковано у Інше. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.