Любов, туга і надія

Знайомишся з черговим розкішним, тривким і фундаментальним виданням Катерини Кузьменко-Лісовенко «Затоплена придніпровська цивілізація. Історія. Людські долі» та знову чується її щедрий, душевний материнський голос «…мій рідний край, ти рідна матінко, моя земля!».

В ньому відчувається не тільки біль і тривога за рідну землю та людські долі, а й надія на людську спроможність змінити майбутнє на краще.

Навіть завидки беруть за ту душевну міць, енергетику і терпіння автора, щоб відкопати в часоплині життя потужний пласт історії, зібрати стільки живого матеріалу, якого б вистачило на багатотомне видання про цілі династії славетних поселян у пониззях Придніпров’я, як у її попередньому творі про Житні Гори.

Катерині Василівні лише у 260 сторінок вдалося втиснути чималий відрізок історії, ґрунтовно розкрити уклад, духовність тих, що постраждали під час затоплення Придніпров’я, але й краєчком зачепити зверхність, жорстокість і здирство проводирів та їх посібників у недолугих потугах удосконалити створене Всевишнім  на догоду людині довкілля.

Серед 336 світлин, в тому числі 161 кольорових, окрім Василя Трохимовича, самої авторки та відомого в Україні подвижника за долю своїх земляків Віктора Вікторовича Ткаченка більше нікого не розпізнав, за винятком, хіба-що Ярослава Мудрого, а коли загорнув останню сторінку, відчув, що побував у дитинстві, бачив рідну хату під солом’яною стріхою та зріднився з тими, хто колись топтав ряст найулюбленіших куточків своєї малої батьківщини і тими, хто сьогодні віддає належну дань минувшині.

Також зрозумів чому серед світлин немає жодної, яка б показала нам сам процес переселення та подумав, що Бог їм суддя – людиноненависникам.

Я теж любитель риболовлі ще з тих часів як витирав носа рукавом полотняної сорочки і ще ходив без штанів, бо моє дитинство пройшло на берегах найдивнішої  і найчистішої притоки Десни – річки Сейм. А з руслом Дніпра знайомий «до того» і «опісля» бо спочатку під веслами борознив його водну гладь в тихім мареві хвиль, а затим під мотором покоряв буйство розбурханого моря. Навіть під кригою знаходжу його живильну артерію – корінне русло і відчуваю його непокору насиллю та стогін тих, хто залишив на його берегах любов і розраду, плач і розчарування. Саме тому з вдячністю розділяю біль автора за своїх земляків і невідомих їй, але згорьованих людей.

Читаю спогади свідків бездумного втручання gomosapiens у Закони природи, а бачу перед очима знану вчительку української мови, яка з батьківською турботою перевіряє рукописи свої учнів і дуже їй вдячний за намагання захистити та звеличити  багате, лагідне і мелодійне українське слово, а зіницях героїв її твору на світлинах бачу любов,  тугу і надію на те, що світ стане кращим.

Як еколог стверджую, що у книзі Катерини Василівни
немає зерна неправди щодо проблем і загроз для 35 мільйонів
українців, що мешкають у зоні впливу каскаду гідротехнічних споруд на Дніпрі. Мені, як і автору, відомо також і те, що спуск водосховищ, і особливо Київського, може стати черговою катастрофою для людей і природи.

Проте пам’ятаю і поговірку, що надія вмирає останньою.

Михайло СУШКО, член Конгресу літераторів України

Опубліковано у Присвяти | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.