У бутність Прем’єр-міністром Російської Федерації Володимир Путін ще в 2010 році під час спілкування з росіянами в прямому ефірі заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу.
Тоді «українські тези» промови Володимира Путіна викликали в Україні цілий спектр емоцій.
Наприклад, політолог Олександр Палій обурився та нагадав офіційну статистику: українці становили в Радянській армії другу за чисельністю національну групу: «Що стосується можливої, нібито, перемоги Росії у війні проти фашистської Німеччини без України, то я хотів би звернути увагу на те, що у Другій світовій війні на боці СРСР брало участь близько 7 мільйонів українців. Тому я впевнений, що без участі у війні України німці, швидше за все, дійшли б до Уралу. Для мене це абсолютно очевидно, оскільки якби забрати ці 7 мільйонів українців з Радянської армії, вона протрималася б значно менший час.»
А ми тим часом з школярами – членами літературно-краєзнавчого гуртка згадали вірш «Нам нелегко далась Перемога»:
Поріділи ряди.
Небагато лишилося
Тих, хто землю від бід
Захищали грудьми,
Хто проніс крізь бої
Свою юність окрилу.
А тепер сивочолими
Стали людьми.
Не клекочуть фронти,
Не димляться руїни,
Не тривожять гармати
Дітей наших сни.
Тільки рани болять
І ми в спогадах линем
До минулих атак,
В саме пекло війни.
Не забуть нам доріг,
І розлук не забути.
Що судилося нам,
Довели до кінця.
Нашу волю і міць
Не зламав ворог лютий,
Бо не згасла любов
До Вітчизни в серцях.
Не потрібно війни,
Але дивимось строго
У майбутнє своє
Ми крізь марево літ.
У двобої світів
Нам нелегко далась Перемога.
Мир для щастя людей
Збережем на землі!
Цей вірш належить перу поета-земляка, сільського фельдшера, сількора, учасника Великої Вітчизняної війни з села Долинське Григорію Іваницькому.
Нариси, статті, замітки, вірші – такий творчий доробок Григорія Миколайовича. Протягом багатьох років він був сількором районної газети «Радянський патріот» (нині «Вісті Сосниччини»), самобутнім поетом, віршами якого рясніли сторінки цієї газети.
Його перу належить більше 450 творів: близько 150 нарисів, решта – поезії.
Крім районки – друкувався в «Гарті», «Деснянській правді», «Сільських вістях», у Бахмацькій районці, республіканському журналі «Хлібороб України». Велика кількість поезій охоплює найрізноманітніші теми.
Він дуже любив рідну Україну та присвятив їй вірш: «Україно моя»:
Україно моя, як мені за тебе не радіти .
Випадають дощі чи кружляє над нивами сніг –
Я люблю твою землю, і кров’ю, і потом политу,
Синє плетиво рік, загадкові розбіжжя доріг.
Краю мій, сторона незабутньої гордої слави,
Вже погасли пожежі й криваві бої відгули.
Небо палять лиш домн червінькові, як сонце, заграви,
Де на круків заброд вилітали безстрашні орли.
В синь Десни задивлюються травами встелені кручі.
Потопає в садах чарівне Придесення моє.
В кучерявім гаю соловейко щебече співучий
І над полем у росах замріяне сонце встає.
Над долинами нив гул моторів тривожить світанки.
За обідом під час трактористи здають про те,
Як водили в атаки на ворога ковані танки,
Там, де стиглі тугі колоски закосичують степ.
Дозрівають хліба і ромашка вигойдує бджілку.
Хмар кошлатих букети на неба блакитному тлі.
В холодку ярини кличе діток своїх перепілка
До гнізда на вечерю, бо в неї вони ще малі.
Твої дочки й сини у сім’ю возз’єднались навічно,
Їм до щастя зоря п’ятикутна освітлює шлях.
До далеких планет доліта на ракетах космічних
Твоя міць, Україно, і правда нетлінна твоя.
Світлочола моя, незабудка з родючої ниви,
У братерства вінку – веселковий нев’янучий цвіт ,
Піднялись ти з руїн і стоїш як омріяне диво,
І на правім суді твоє слово тверде, як граніт.
Дзвінкоплинні пісні над розквіття щасливої долі.
Котить хвилі Дніпро, і синіє замріяний Збруч.
І жнивують Тарасові внуки на вільному полі
Від Карпатських узвиш до улюблених Канівських круч.
Одного разу на засіданні літературно-краєзнавчого гуртка, присвяченого творчості цієї талановитої людини, його правнук, а наш учень, Максим Іваницький з гордістю вигукнув: «Та мій прадідусь майже ровесник Олександра Довженка та Олекси Десняка і так, як вони, з перших же днів Великої Вітчизняної війни пішов на фронт і забезпечував Перемогу».
Максима дуже зацікавила історія життя рідної людини. Багато чого він дізнався з розповідей прабабусі Надії Миронівни Іваницької. Так з’явилася його пошуково-дослідницька робота до 70-річчя перемоги у війні 1941-1945 років на тему: «І словом, і зброєю – на двох фронтах правдивої долі».
Валентина МОВЧАН, керівник літературно-краєзнавчого гуртка Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенівСосницького району Чернігівської області
І словом, і зброєю – на двох фронтах правдивої долі
Я люблю придеснянські поля –
Юних літ незабутні причали:
Звідсіля починався мій шлях,
У життя тут путівку вручали …
Григорій Іваницький
Саме на Україні, у поліському краї, на берегах двох повноводних рік Сейму та Деcни, в мальовничому селі з романтичною назвою Марієнталь (нині Долинське) четвертого листопада на церковне свято Казанської ікони Божої Матері 4 листопада 1918 року в багатодітній родині пасічника Миколи Михайловича Іваницького та Агнії Оліфірівни народився син, якого нарекли ім’ям Григорій, що у перекладі з давньогрецького означає «не сплю», «пильную», що й відобразилося на всьому житті – не «проспав» марно всі свої роки, а спостерігав, занотував і творив пером і серцем, крокував у ногу з часом.
Мені дуже подобається романтична легенда нашого села: «Було це давно. Одного разу їхала каретою німкеня Марія в королівство свого брата на свято. Вона проїжджала мимо мальовничої долини, яка їй дуже сподобалась. Марія зупинилась і почала милуватись краєвидами. Місцевий ландшафт мов зачарував німкеню, і вона захотіла збудувати своє село. Коли будівельні роботи були закінчені, село заселили люди. Вони вирішили назвати своє поселення Марієнталь, що в перекладі з німецької означає «Маріїна долина». З такою назвою село існувало дуже довго, але в ХХ столітті люди вирішили назвати його по-іншому. Відтоді воно стало називатися Долинське. Так моє село називається і до сьогоднішніх днів».
Окрасою нашого села є ялинка, а біля неї «… на високому постаменті, де зображений воїн з автоматом у руці, що кличе до Перемоги, височить багатометровий обеліск. На ньому в обрамленні вінка з колоссям випромінює яскраве сяйво п’ятикутна зірка. Внизу, ніби на сторінках розкритої книги героїчного літопису, великими літерами викарбувані імена полеглих односельці: воїнів і жертв фашизму села Долинське…
Серед цих імен ім’я батька Григорія Миколайовича, мого прапрадідуся – Миколи Михайловича Іваницького.
«Любий батьку! З-поміж багатьох імен навічно вписане і твоє. Обійшла тебе доля на високому святі перемоги, не діждав до сьогодення, та спомин про твій подвиг лишиться в пам’яті назавжди.
Стою в задумі і бачу тебе, убіленого сивиною, задивленого в далину. Окіл вуликів у холодку орішини. Сонце встає за лісом над пасікою, заметушаться бджоли, і ти радів у душі: буде вагомий медозбір. Земля щедра цього літа. Усе спадає на врожай.
І вродило: і жито, і пшениця. Та все те колоскове диво лягло під гусениці танків, спопеліло в огні війни.
Ворожі зайди прийшли у твій дім, украли твоє щастя і радість, та не вкрали надії на кращі дні. І вони настали з приходом солдата-визволителя. У сорок третьому. І ти пішов з ним на гарматні гуки, щоб ніколи не повернутися», – так писав Григорій Миколайович у нарисі «Обеліск». А в « Баладі про батька і сина»:
Рік сорок третій став на наш поріг,
Ти теж пішов дорогою солдат…
Та на великім
Святі Перемоги
Тебе, мій батьку,
Доля обійшла.
Загинув ти…
Батько мого прадідуся загинув, але лишив по собі прекрасний пагін вічно квітучого дерева – це його син – Григорій Миколайович.
З дитинства ріс допитливим, дуже любив рибалити, природу.
Середню освіту він здобув у Великоустівській загальноосвітній школі. Потім навчався в Сосницькій школі медсестер, але не закінчив її, тому що дирекція Глухівської фельдшерсько-акушерської школи запропонувала скласти іспити до їхнього навчального закладу. І ті, хто успішно це зробить, буде зразу ж зарахований. Закінчив її в 1939 році. У цій же «Баладі…» про цю подію він пише так:
« Не забуду рік 39.
Медшколу закінчив,
Я – фахівець».
Рік працює у селі Змітнів Сосницького району фельдшером, а потім їде на навчання в Томське піхотне училище і в 1941р. лейтенантом потрапляє на війну.
Та чорні хмари
Затягли небо
На нас точили
Зброю вороги…
Палало небо
І гарматні гуки,
Немов громи,
Лунали зокола
І на фронти
Через літа розлуки
Мене дорога
Дальня повела.
(«Балада про батька і сина»)
Ким тільки не був: і командиром взводу, і кулеметником, і санінструктором. Воював на Північному, 4-му Українському фронтах, проходив Польщу, дійшов аж до Берліна.
Довелося побувати Григорію Іваницькому і в полоні. У 1941 році тяжко поранений потрапив у полон до фінів. Коли трішки підлікувався, розділили полонених за їх професіями. Щоб перевірити, чи дійсно мій прадідусь лікар, запропонували йому скласти якийсь лікарський рецепт. Викликали свого лікаря і той підтвердив правильність рецепта. Життя полоненого трішки покращилось із-за того, що він лікував фінів, а вони його за це годували.
У 1946 році повернувся додому. Інвалід війни ІІ групи, ветеран війни з чисельними військовими нагородами. А найголовніші – ордени Червоної Зірки та Великої Вітчизняної війни І ступеня.
Була пора грозово-грізна,
Кипіла лють в людських серцях,
Вручали ордени Вітчизна
За те, щосили ненависні
Ми розгромили до кінця.
За те, що йшли на смерть заради
Життя і тиші на землі.
Чужинцям не будо пощади:
Трощили танкові армади,
Топили в морі кораблі.
За те, що фронтові дороги
Підкорено лягли до ніг,
Що, прориваючи облоги,
Дійшли до щастя Перемоги,
Як сталь, гартовані в огні.
Нема війни. Стежина в’ється
В поля, де колосковий шум…
Я нагороди біля серця,
Омиті кров’ю в лютім герці,
Як пам’ять вдячності ношу.
У небі жайворів октави,
Струмує від моторів дим,
Нев’янучу солдатську славу,
Що йшла крізь бурі і заграви,
Своїм онукам заповім.
(«Нагороди»)
Лікувати людей, повертати їм здоров’я, дарувати щастя та радість життя – стало основним заняттям Григорія Іваницького. До кінця своїх днів він не знімав білого халата.
Усе своє життя мій прадідусь пропрацював фельдшером. Спочатку в Бутівській дільничній лікарні, а потім у Долинському ФАПі.
По його стежці мрію піти і я – стати лікарем, як він.
Здоров’я нашого на варті
Щомиті на стежках крутих,
Людина в білому халаті,
Покликана стоять завжди.
В тяжку годину лиха й горя,
Коли, здається, рветься нить життя,
Негайно стати поряд
На перший поклик поспіша,
Нехай пройма дошкульна стужа –
Все: біль і радість пополам!
Була б завжди людина дужа,
У щасті і добрі жила.
І не для слави й нагороди
У будні кидається вир.
Були б ясними сонцесходи,
В серця вселяв надії мир!
(«Людина в білому халаті»)
Згодом, підсумовуючи пройдений шлях, мій прадідусь напише:
В’януть квіти і трава прим’ята,
Синій простір пахне полином.
Не забути мені рідну хату,
І горіх волоський під вікном.
Тут мене благословила мати
На звитяжні подвиги й діла.
І з доріг вертався до села.
Тут моя колиска, вся родина
І дитинства й юності сліди –
Чарівний куточок України,
Що красою вічно молодий.
Осінь віку. Вічним сном спить мати.
До села я повернувсь давно.
В свою рідну незабуту хату,
Де горіх волоський під вікном.
(«В’януть квіти»)
А ввесь свій вільний час Григорій Миколайович проводив у полі, на фермі, на польовому стані – біля людей: де спостерігав, розмовляв, багато підказував, обмірковував і писав свої прекрасні твори.
Григорій Миколайович підтримував тісний зв’язок із людьми, жив з ними спільними інтересами та турботами. Найбільше він славив людину праці, яка вирощує хліб, виробляє молоко та м’ясо, керує складною технікою.
Я – син землі, яка мене зростила
На подвиги, на трудові дала.
Загонисті дала для злету крила,
В дорогу несходиму повела.
Загартувала в битвах і походах,
Влила у груди творчої снаги,
Щоб я стояв обличчям до народу,
Достойним був звання його слуги.
Я – син землі, до всього маю діло.
Все дороге і все мені зрідні.
І по життю, немов по ниві сміло
Іду, задивлений в прийдешні дні.
Моторів перегук луна по всій окрузі
І все в мені нуртує й ожива.
Коли почнеться косовиця в лузі,
Тужаві колоски покличуть на жнива.
Я – син землі. Земля – моя планета.
Тому всім серцем хочеться мені,
Щоб грізний атом і космічні злети
Служили мирній праці – не війні!
Щоб полум’яніло небо наді мною
Лише у сяйві сонячних заграв,
Що на полях шуміли хлібостої
І йшла руда й вугілля на-гора.
(«Я – син землі»)
Закоханий мій прадідусь був не лише у своїх односельців, а і в село, де жив, в чудову навколишню придеснянську природу. З-під його пера виливались прекрасні ліричні вірші, сповнені щирості і тепла.
Відшуміли веселі гаї,
Опустіли врожайні поля,
Жовте листя, як мрії мої,
У холодному танку кружля.
Відлетіли у даль журавлі,
І від хмар небозвід потемнів.
Скаче вершником осінь в сідлі,
Навпростець на рудому коні.
В’януть квіти і сохне трава,
І помітно коротшають дні,
По-осінньому осінь співа
У гіллі сумовиті пісні.
Завмира у природі життя,
Тільки все забуяє повесні.
Лише в молодість вороття
Вже ніколи не буде мені.
Не спинити часу впертий біг,
Я шкодую на схилі років,
Що так мало лишилось доріг,
Що не все ще на світі зробив.
(«Осінь»)
Значне місце в творчості прадідуся-поета займають вірші, присвячені найдорожчим для нього людям – батькам, дружині, сину, онукам.
Ти для мене наснага і втіха
На нелегкім життєвім шляху.
Крізь тумани розбурханих віхол
Я проніс в своїм серці таку.
І ніщо: ні веселок заграви,
Ні весняного сонця яса –
Так не гріли, як очі ласкаві
І твоя материнська краса.
Під які б не ступав неба шати,
У якій б не йшов стороні,
З усіх слів, котрі знав, слово «мати»
Найдорожче здалося мені.
Знаю, радість ставала нечасто
На твоєї хатинки поріг.
І за те і любов твою й ласку
Назавжди по-синівськи зберіг.
(«Матері»)
А ось ці рядки про всеперемагаюче почуття, яке зігрівало мого дідуся завжди, навіть у грізні роки війни.
З любові і поплакати не сором,
Я не берусь словами передать
Тих почуттів. Але стою бадьорим,
Відчувши серця сліз тих благодать.
Любов – як сонце з високості неба,
Вседайним зігріває нас теплом.
Буває так, що й хліба нам не треба,
Лиш би любов торкнулася крилом,
Любов палка й міцна, як сталі злиток,
Будь з нею всюди і завжди на ти,
Любов на подвиг здатна запалити,
З любов’ю йти і жити веселіше,
І легше досягається мета.
Тож бережіть це почуття найвище,
Бо з неї щастя й радість вироста.
Без неї не прожити і хвилини,
І не пізнати велич наших днів.
Любов незрадна – сила Батьківщини,-
Незламна в бурях, не горить в огні!
(«Любов»)
У Григорія Іваницького було 3 онуки: Сергій, В’ячеслав, Тетяна. Іменем свого улюбленого поета Сергія Єсеніна він назвав мого дядька.
Як любив ти простори Росії,
Польову свою рідну Русь!
Я за тебе, Єсенін Сергію,
І березам, і кленам вклонюсь.
В дні потужних моторів і кранів,
В неповторні оновлені дні
Про тебе не забули в Рязані
І в поліській моїй стороні.
Твої вірші не вкриються пилом,
В котрий раз їх сьогодні читав!
І ім’ям твоїм, гордим і жилим,
Я маленького внука назвав.
(«Єсеніну»)
Григорій Миколайович дуже любив свою єдину внучку Таню, яка була випускницею нашої школи. Але вона трагічно загинула, як і її мама, коли дівчинці було лише десять років. Я уявляю, як тяжко залишитися без мами. Мій батько, В’ячеслав Олександрович, один із внуків, помер, коли я був зовсім маленьким. Тому пам’ятаю його дуже мало. Така ж доля і старшого внука Сергія. Всі вони троє трагічно загинули.
Мій прадідусь щиро захоплювався творчістю своїх славетних земляків, цьогорічних ювілярів Олександра Петровича Довженка, якому 10 вересня буде 120 років від дня народження, та Олекси Десняка, якому 17 березня було 105 років від дня народження. Григорій Іваницький присвятив їм декілька своїх віршів.
Деснянські пагорби й долини,
Де пісня лине в синю даль,
З граніту поглядом орлиним
Довженко юний огляда:
І рідне В’юнище, й дорогу,
Яку не вкриє сіра мла,
Вона колись Сашка малого
У світ великий повела.
Серед краси буяння цвіту
І народився він, і зріс.
Красу ту в пісню перелиту,
Через усе життя проніс.
Як він любив і луки, й хвилі,
Що б’ють в Деснянські береги,
Ранкові роси, серцю милі,
Поля безмежні навкруги.
Хвала письменнику-людині,
Творцю чудового – хвала!
Уклін доземний тій хатині,
Що світу велета дала.
(«У вінок Довженкові»)
Піснею, що не старіє,
Подихом весни
Він прийшов у наші мрії,
У дівочі сни.
Його подвиг благородний
Не забуть ніяк.
Живе в пам’яті народній
Олекса Десняк.
Він ішов крізь бурі грізні
В клекоті боїв.
Вірним бути клявсь Вітчизні,
І в бою поліг.
Та він був від смерті дужчий,
Славен у віках,
Як і правда, невмируще
Слово Десняка.
Невмируще, непохитне,
Тверде, як граніт,
І ніколи не одквітне
Того слова цвіт.
Йому жити, полум’яніти
Барвами весни
І дзвеніти понад світом
З берегів Десни.
(«Олексі Десняку»)
Ніби чайка в блакитному небі,
Промайнули літа молоді.
Де б не був, серцем лину до тебе,
Краю мій сподівань і надій.
Краю мій чарівний, неозорий,
Де повиті колоссям поля,
І берізки стрункі, білокорі
На вітрах легкокрилих шумлять.
Чепурні і затишні оселі
У вінку кучерявих садів.
Живуть люди в них добрі й веселі,
Дружні в праці, незламні в біді.
Я пишаюсь, мій краю, тобою,
Люблю села твої і міста.
Про діла твоїх мужніх героїв
Добра слава над світом вита,
Не зів’януть Довженкові мрії
У поемах його і піснях.
Зерно дружби народів посіяв
Незабутній Олекса Десняк.
Поріднилися Сейм із Десною
Серед луків, ланів і гаїв.
Я пишаюся, краю, тобою,
Ти навіки у серці моїм.
(«Ти навіки у серці моїм»)
Григорій Миколайович дуже любив народну пісню та грати на баяні.
Давно не грав я на баяні,
А ти візьми та й попроси.
Торкнувся клавішів слухняних,
Злегка натиснув на баси.
І полились чарівні звуки,
Та так натхненно й гаряче,
Що ти свою тремтливу руку
Мені поклала на плече.
В твоїх очах гойдалось море.
Лягла замрія над човном.
Тому, що ти стояла поряд,
Мені так весело було.
Я грав. Квапливі серця звуки
Бентежно в жилах гнали кров.
І говорили ніжно звуки
Про сонце, квіти і любов.
(«Давно не грав я на баяні»)
На жаль, жодної поетичної збірки мого прадідуся не видано, але він неодноразово декламував свої твори зі сцени, зустрічався з трудовими і учнівськими колективами. Деякі з його поезій покладені на музику місцевим композитором Миколою Прокоповичем Ковальчуком. Ось одна з них.
Полишили літа полум’яні
Славні дати на нашім сліду.
Заспівай мені пісню,кохана,
Нагадай про любов молоду.
День осінній розплющує вії,
В забуття скаче вершником час.
Ми з тобою потроху старієм,
Підростають онуки у нас.
По землі походили немало
Ми стежками тривог і надій…
Заспівай, як раніше співала,
Радість юності в серце навій.
(«Заспівай, як раніше співала»)
Прадідусь нагороджений багатьма Почесними грамотами за активну сількорівську роботу. У 1974 році його ім’я занесене до Книги Пошани районної газети «Радянський патріот» (нині «Вісті Сосниччини»).
Він пише не заради слави –
Для благородної мети:
Щоб вирували всюди справи
В ім’я добра і правоти.
На тракторному стані, в полі,
Ще день лиш набира розгін,
Чужі радощі і болі
Завжди навпіл поділить він.
Немов багнетом, гострим словом, –
Народу й партії слуга, –
Одвіять від зерна полову
Сількор завжди допомогла.
В похмуру осінь, в літню пору,
Ніколи він не спочива.
У небайдужого сількора
Вирують творчості жнива.
Хоч у сількора справ багато
Та все одно він час знайде:
Яскраву на газетних шпальтах
З людьми розмову поведе.
(«Сількор»)
У 1983 р. моєму прадідусю було присуджено премію імені Олекси Десняка за серії його нарисів «Добрий початок», «Людина на своєму посту», «Самовідданість», «Ветеран» та інші, в яких змальовано ветеранів війни, людей-трударів, закоханих у рідну землю, в свою справу.
Перейду стежину до останку,
Що судилось долею мені,
Був я на коні і під танком,
Воскресав із мертвих на війні.
У світи вона мене водила
Молодого мрійника з села.
На ній падав і вставав безсило,
Бо коли й тернистою була.
Та куди б не йшов,куди б не линув,
На які б діла не кликав час,
Доброти і гідності людини
Я ніде й ніколи не втрачав.
І тепер, коли вирують сили
Непогоджень у моїм краю
Я тобі, моя вітчизно мила,
Тепло серця й думи віддаю.
(«Особисте»)
Григорій Іваницький помер 2 липня 1996 р. і похований на місцевому кладовищі. Поряд з ним покояться моя прабабуся Надія Миронівна та мій тато. Я часто там буваю і кладу на могили квіти.
Життя дається раз – зумій його прожити
В горінні праці, в клекоті звитяг.
Так, щоб не зів’яло пустоцвітом
І не вселяло в душу каяття.
У спільники візьми – рушійну силу,
Щоб у ході бува не занеміг,
Жар блискавиць, щоб кров кипіла в жилах,
Тоді й виходь на плетиво доріг.
Тоді не скажеш, що не мав нагоди
Комусь в біді підставити плече.
На вогнищі життя горіти для народу –
Велике щастя і не менша честь.
(«Щастя»)
У одному з останніх віршів «Привітай мене, друже»Григорій Миколайович писав:
Як повернуться знову лелеки
В мій поліський замріяний край,
Привітай мене, друже далекий,
Полум’яно мене привітай.
Щоб ішов я не низом – горою,
І бентежили душу діла,
Щоб веселки цвіли наді мною,
І щасливою доля була.
Щоб під небом ясним, неокраїм
Зустрічав в добрім настрої день
Весняним молодим водограєм
Дзвінколетих бадьорих пісень.
Нині, вшановуючи пам’ять Григорія Миколайовича Іваницького – мого прадідуся, у школі організовуються різні свята, уроки літератури рідного краю, поетичні читання, зустрічі (неодноразово проводились з нині покійною моєю прабабусею Надією Миронівною) з його сестрою Параскою Миколаївною Гамалій, з працівниками редакції районної газети «Вісті Сосниччини», з членами сільської й районної ветеранських рад та їх головами Галиною Михайлівною Лалукою та Надією Яківною Кузьменко, з героями його творів, відкриті заняття літературно-краєзнавчого гуртка, робляться дописи до преси. І, звичайно, я беру активну участь у цих заходах.
Хочу розповісти про один з них. До Дня української писемності й мови та з нагоди 70-річчя визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників учителі рідної мови Валентина Миколаївна Мовчан і Тамара Григорівна Требух підготували усний журнал «Словом можна полки за собою повести».
Прискорюючи прихід Перемоги, вірні патріоти своєї Вітчизни використовували різні методи і засоби для знищення ворога. Одні йшли на фронт з гвинтівкою в руках, інші в тилу лопатою копали оборонні рубежі, а ще інші пером і словом втілювали надію в серця свого народу. Тому мова йшла про письменників-земляків, які з перших же днів війни були на фронті та про тих, хто відчув її страхітливі наслідки на своїх дитячих плечах і своїм маленьким сердечком. Зокрема про Олександра Довженка, Олексу Десняка, мого прадідуся Григорія Іваницького, Василя Кос’яненка, Ніну Поду. У програмі звучали авторські твори відповідної тематики, було переглянуто кінофільм Олександра Довженка «Перемога на Правобережній Україні», прослухано його антифашистську промову, прочитано вірші наших юних талантів. Коли ж перегорнули сторінку «Білий колір – колір миру», то саме я розповідав присутнім про свого прадідуся. Разом з тим тут було презентовано біобібліографічний покажчик «Криниця таланту Григорія Іваницького», який випустила Сосницька центральна районна бібліотека з нагоди 95-річчя від дня його народження. До посібника увійшли вірші та нариси поета, що були надруковані на сторінках районної газети «Радянський патріот» («Вісті Сосниччини») за період з 1967 по 1988 рік та статті про життя і творчість Григорія Іваницького. У збірочці також використані матеріали, зібрані гуртківцями. Хоч тираж посібника і невеликий, лише 20 примірників, та це вже ніби ластівка, яка сповістила про прихід весни. Я маю надію, що в недалекому майбутньому побачить світ і перша збірочка поезій мого прадідуся, куди, звичайно,увійдуть твори, об’єднані відповідною тематикою. У цьому зацікавлені і ми з мамою, і члени гуртка разом з його керівником, і наші земляки, і працівники районної бібліотеки, і Олексій Орєхович, заступник голови ради Товариства «Чернігівське земляцтво» в м. Києві, голова Сосницького відділення. Про це з ним вела мову Валентина Мовчан, яка разом з районною делегацією взяла участь у вісімнадцятих щорічних загальних зборах столичного Чернігівського земляцтва 17 січня 2014 року, що пройшли у Міжнародному виставкому центрі на Лівобережній.
Заслуговують уваги цикл віршів поета-земляка Григорія Іваницького, об’єднаних спільною темою – любові до життя, торжества миру, осуду війни.
Коли на нас пішли війною
Броне-полки фашистських орд,
У небо мовою стальною
Піднявся зореносний флот.
Сміливі соколи-пілоти
З вогнем ненависті в серцях
Громили танки і піхоту
До переможного кінця.
Над Волгоградом і Москвою
В тяжких повітряних боях
Були для ворога грозою,
На захід прокладали шлях.
Позаду бойові тривоги,
Давно зенітки відгули,
Пілоти радість Перемоги
На грізних крилах принесли.
Бадьорі, впевнені у силах
Ми вершим небувалий зліт.
Про наші зореносні крила
Лунає слава на весь світ.
Вперед нестримною ходою
Крокує трудівник-народ.
На варті праці і спокою –
Надійний повітряний Флот.
(«Зореносий флот»)
Шептання трав,
Замріяний шум беріз,
Скрип журавля
В дворі перед порогом.
Любов до них
Через війну проніс,
Не розгубив
На фронтових дорогах.
А ще зберіг,
Як спомин давніх літ:
Коли полки йшли
На гарматні гуки,
Мені матуся
Грудочку землі
Дала в дорогу,
Наче долю в руки.
Щоб закипав до зайд
У серці гнів,
Ворожі обминали
Кулі й міни,
Мов ласка ненька
В ті грозові дні,
Солдата зігрівала
В хуртовини.
Лежить вона
Й понині на столі
Нетлінним скарбом
Хліба-солі поряд,
Сльозами вмита,
В хатньому теплі –
Безмовний свідок
Радості і горя.
Шумлять вітри
Над спокоєм долин,
Над нами небо,
Сяють зорі віщі.
О рідна мамо,
Поміж домовин
Насипана й тобі
На кладовищі.
Та материнські
Не забуть жалі
І від скорботи
На висках сивини
І ту маленьку
Грудочку землі,
Що ти дала колись
На щастя сину.
(«Грудочка землі»)
Іду. Берізки білокорі
І верби шлють привіт мені.
Колгоспне поле неозоре
Зійшлося з небом вдалині.
Пташиний спів, моторів гуки
І подих вітру з далини.
І ніби не було розлуки,
І не було страхів війни.
Гуркоче грім, хлюпоче злива,
Сплива на хвилях сонця день.
Юнак обвітрений щасливий
У полі трактора веде.
В горнилі праці він завзято
Гартує молодість свою.
… А поле звуть ім’ям солдата,
Що за його поліг в бою.
(«А поле звуть ім’ям солдата»)
Знов на липах
Липень цвіт розвішав.
На траві роса
Алмазноблиска.
І вслухаються в незвичну
Тишу
Свідки слави –
Зорі-обеліски.
Відгули війни громи
Натужно
Повернулись до орал
Солдати.
Пам’ятні їм,
Посивілим, мужнім,
Вписані в безсмертя
Кров’ю дати.
А сини й онуки,
Ніжні й чулі,
У світанки
Крок карбують поряд.
Їм на обелісках
Про минуле
Імена вшановані
Говорять.
(«Обеліски»)
Тверда хода. І радість повнить груди.
Довкола простір в сонячній ясі.
Сади в цвіту, буя краса повсюди,
Доземно я вклоняюсь тій красі.
Нуртує в серці пісня водограєм
І так приємно й весело мені:
Лежать поля, аж ген до небокраю,
У далеч кличуть обрії ясні.
Доріг асфальти стелються, як стрічки,
По них рухливі мчать кудись авто.
І наша гордість – славні п’ятирічки
Вдягають край в залізо і бетон.
Минулих днів довічно не забути,
Не ті часи, не той тепер розгін!
Та і тоді, коли тяжіла скрута,
Не йшли до закордонів на поклін.
Кували зброю, зводили мартени,
Вугілля піднімали із глибин,
У грізний час ставали під знамена,
Згуртовані і мужні. Як один.
Гудуть поля, ракети линуть в небо,
З піснями дружні в праці ростемо.
Чужих земель і скарбів нам не треба,
Й своїх нікому й крихти не дамо!
(«Нуртує в серці пісня водограєм»)
Піднялись з попелищ
Наші села і міста,
Зір людський
Не печалять руїни.
Всюди радість бринить,
Як струна золота.
Квітне в щасті
Моя Україна.
Над тобою вночі
Сяють зорі ясні
І шумлять солов’їні весілля.
Про тебе складають
Поети пісні,
Незабудко моя, Україно.
У світанки рожеві
Швидкі поїзди
Мчать у даль
Через гори й долини,
Зеленіють поля і сади –
То весну зустріча
Україна.
На безмежжі ланів
Дозрівають жита,
А над ними увись
Жайвір лине.
У сузір’ї республік
Міцніє й зроста
Веселкова моя
Україна.
(«Моя Україна»)
Мені наснилось: молодим я
Іду за плугом поволі.
І відлунює сівби мелодія
В залитому сонці полі.
Жайвір щебетом край звеселя,
Торкнувшись крильми блакиті.
На повні груди диха земля
Пахощами весняних квітів.
В руках молодих співає плуг
Своїй борозні і глибинам.
Сонце, що йшло навечірній круг,
До мене всміхнулось ніби.
Давно те було. Пройшов війну.
Вже й вік повертає на осінь,
Та хлібом, що виростив на лану,
Пахнуть долоні й досі.
(«Мені наснилось»)
Цвітуть сади і родить жито.
З нових світань приходять дні.
З піснями жити і творити
Тому так хочеться мені.
Іти із сьогоденням в ногу.
Палку любов в душі нести,
Щоб не кінчалася дорога
І дружби зводились мости.
У праці бути на орбіті,
На небувалій, на своїй,
Щоб мир міцнів в усьому світі,
Мир без ошуканих надій.
(«Щоб не кінчалася дорога»)
Небо блакитне над нами
Хлюпає сонця ясу.
Славлю край свій ділами,
Землю вдягаєм в красу.
Краєм за гонами гони,
Щедрий вирощуєм хліб.
Ні, не в диму сонцесходи
Хочемо бачити ми.
Здружені в праці народи
Чесний виборюють мир.
(«Під мирним небом»)
Там, де снаряди
Рвалися зловіщі
І землю
Переорював метал,
Красуням-яблуням
На попелищах
Зелені коси
Вечір запліта.
Сади в цвіту,
В полях масніють ріллі,
Серця
Палкі єднають почуття.
Минають дні,
Справляють весілля,
Щоб з роду в рід
Продовжилось життя.
(«Безкінечність»)
Останню з бою брали висоту
У сорок п’ятім рано на світанку.
Боєць і командир в однім ряду,
Ламаючи хребти ворожим танкам.
У мирні дні, забувши про біду
І болі втрат, і незажиті рани,
Нам знову довелось на висоту
Бетон і цегли піднімати краном.
І так за висотою висоту
Ходою наших славних п’ятирічок,
Якщо не Братську, хай собі й круту,
Взяли з розгону висоту космічну.
Крізь марево років у світлий день
Нас ще незвідані висоти кличуть.
(«За висотою висота»)
Поїзд мчить в далину неозору,
А за вікнами сяють вогні.
Я дивлюсь в темноту та вже скоро
На зупинці вставати мені.
Ось і Бахмач. Дерев віти сонні
Тихо вітер-пустун колише.
На вируючім людським пероні
Зустрічають онуки мене.
У війну проїздив тут солдатом,
Та у рідне поліське село,
До якого рукою подати
Навіть неможливо було.
Сіре місто лежало в руїнах,
Вже далеко гриміли фронти,
Карооку мою Україну
Не топтали чобітьми кати.
Кілометрів не сто і не двісті
Йшов обпалений битим вогнем,
Щоб в квітучім оновленім місті
Зустрічали онуки мене.
(«У війну проїздив тут солдатом»)
Зелені вітрила весни
Пливуть в далину неозору.
Погасли пожежі війни
Як пам’ять полеглим в боях,
Мов зорі, горять обеліски.
Над ними Чумацький шлях
І мирного неба колиска.
В цвіту яблуневі сади,
Хліба колосяться на нивах.
Вперед не спинити ходи,
Творити нам і жити щасливо.
За землю,
За волю,
За хліб
Вели фронтові нс дороги.
Героям доземний уклін
За радісний день
П Е Р Е М О Г И !
(«Зелені вітрила весни»)
Тяжкі, тернисті фронтові дороги
Ще й досі сняться іноді мені,
Коли ми йшли до щастя-перемоги
Багато довгих і ночей і днів.
Лилася кров, боліли наші рани,
І смерть з життям ставали у двобій…
За смерть дітей і горе матерів
В боях були ми непохитні й грізні…
Перемогли! Цього ознака – пісня…
Щасливий я, що вже тепер не сон це,
А трудовий в піснях вирує день
І світить мирне променисте сонце,
І сонцем сяють посмішки людей.
(«Ще й досі сняться іноді мені»)
Моє життя як на долоні –
Звичайне, трудове, просте.
І хоч посивіли вже скроні,
Та не сумую я проте.
Мені ще так багато треба
Зробити невідкладних справ:
Було б завжди над нами небо
У сяйві сонячних заграв,
Шуміло б на ланах колосся,
Сади вдяглись в пишний цвіт,
Щоб людям хороше жилося
По всій землі багато літ;
Щоб діти – наша радість, втіха –
В космічний линули політ,
Щоб не було ворожих віхол
На нашій сонячній землі.
(«Мені ще так багато треба»)
Горджуся тобою поправу,
Бо руки в тебе золоті.
В коханні ти ніжна й ласкава,
Господарка добра в житті.
Крізь грози і бурі жорстокі
Зі мною ти йдеш до мети.
Любов материнську й неспокій
І пісню поєднуєш ти.
Коли насувались війною
Чужинці, не скніла в журбі,
Ставала сміливо до зброї,
Солдатом ти йшла на двобій.
Щодня віддаєш ти немало
Зусилля у битві за мир.
Ти з космосу землю вітала,
Підносила славу до зір.
Стійка в боротьбі й непохитна,
Хай цвітом весняним розквітнуть
Всі сили твої молоді.
(«Горджуся тобою поправу»)
Я свій у ріднім краї –
Квітучій стороні.
Тут люди і звичаї –
Все дороге мені.
До клаптика знайомі
Гаї, поля, ліси.
Я вдалині від дому
Любов до них носив.
Дуби, що чешуть віти
В надхмарній вишині,
Сади, облиті цвітом
Пахучим навесні –
Близьке і рідне все це
Для мене з давнини,
Це зброєю і серцем
Від лиха боронив.
Мені стежки відомі,
Озер грайлива синь.
Чекають мене вдома
Дружина рідна й син.
А що мені ще треба?
Довкола все моє:
І просторінь, і небо,
І спів, що з серця б’є.
(«У ріднім краї»)
Слава тим, що край наш боронили
І вмирали гордо, як орли,
Багатьом судилася могила,
Щоб з тобою вільно ми жили.
Над ланами, щоб вривався в тишину
Гомінкий комбайнів переспів,
Щоб збирали врожаї рясніші,
Розквітало щастя наших днів.
Щоб в саду під мирним небом мати
Бавила потішне немовля,
Молоділа, щедра і багата,
Славою овіяна земля,
Щоб дівчата гарні, чорноброві
Під веселий дзвінколетий спів,
Зустрічали угаю дубовім
Не з війни – з роботи юнаків.
Слава тим, що край наш боронили
І вмирали гордо, як орли.
Уклонися, друже, їх могилам,
Подвиг їхній гідний похвали.
(«Слава тим, що край наш боронили»)
Позаду битви і тривоги,
Пожеж розтанув чорний дим.
Ти не дожив до перемоги,
Відважний воїн-побратим.
За щастя й долю Батьківщини
Ти, як герой, в бою поліг,
Б’ючи ворожу злу личину
Й дарма, що впав, та переміг.
Про ратний подвиг слава лине,
Як світло дня на сотні гін.
Навіки вдячна Батьківщина
Твоїй могилі шле уклін.
Ти з нами, друже невідомий,
В боях прославлений солдат,
У кожнім серці, в кожнім домі
Живеш, наш син, товариш, брат.
Крокуєш в далі ясночолі,
Скарби розвідуєш в тайзі,
Хліба вирощуєш на полі,
На крилах линеш аж до зір.
Цвітуть омріяні тобою
На чорних згарищах сади,
Що на привалах після бою
У снах коротких бачив ти.
І гідним пам’ятником буде,
Безсмертний воїне, тобі
Життя нове, що творять люди
У мирній праці й боротьбі.
(«Ти не дожив до Перемоги»)
А ось вірш Григорія Іваницького, який увійшов до збірки віршів про Олександра Довженка «Землі і людства полум’яний син», розділ «Здрастуй, Соснице»:
В обличчя вітер колеться,
А я собі іду.
В осінніх барвах Сосниця
У мене на виду.
І кращає, й будується,
Поглянь лише окіл:
І вулиці як вулиці –
Нарядні й гомінкі.
І вам на втіху сад міський
Шумить на всі лади.
Довженкової юності
Лишились тут сліди.
Іду. Назустріч парочки,
Як сяйво зір з імли:
Чорняві сосничаночки
І хлопці як орли.
На повні груди хочеться
Гукнуть до всіх мені:
Чудова рідна Сосниця
В чудові наші дні!
У творчому доробку мого прадідуся чимало ще віршів та прози на споріднену тему, яка актуальна і нині. Не одне покоління вийшло зі стін нашої школи, перечитуючи його твори та виховуючи в собі патріотичні почуття. З упевненістю можна сказати, що творчість поета-земляка вплинула на формування світогляду юних талантів. Активний член літературно-краєзнавчого гуртка, випускник нашої школи, Сергій Звиглянич написав:
Сіверський край – це прадавня земля,
Мене голубить і тішить вона.
Люблю свій край і шаную його,
Народився я тут, як то гарно було.
Річка чимала навколо села,
Сеймом зоветься в народі вона,
В’ється між вербами, швидко тече,
Хвилі у Десну свої несе.
Дві річки великі і я, молодий,
Так манить і вабить чарівний їх спів.
Для юних поетів натхненна земля,
Бо тут народились Довженко й Десняк.
Поетська частина краю цього –
Це є моє рідне й чарівне село,
Поетів побачила моя земля,
Писав Іваницький, пишу тут і я.
(«Літературна Сіверщина»)
Ось і підійшла до кінця моя розповідь.
Любий прадідусю! Я щиро вражений і вдячний Вам за Ваші прекрасні твори. Дорослішаючи, осмислюю сенс життя та розумію, яким непростим воно було у Вас. І що воно є хорошим прикладом для мене, розвитку мого світобачення та моральних переконань.
Максим ІВАНИЦЬКИЙ, учень Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Сосницького району Чернігівської області