22 червня – День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань, перед нами напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне – чому за права, благополуччя та прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?
22 червня 1941 року, 4:00 ранку, мить …, і шквал крові, болю та смерті звалився на нашу землю. Він тривав кілька довгих років, одних із самих довгих років у житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на планеті Земля. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ще є ті, що забули про це?
Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював довгоочікувану перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені та зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і можливо, навіть, онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді …
Пам’ять – хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову наступає дата подібна 22-му червня 1941-го року.
Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!
Так ми говоримо своїм дітям. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях.
В Україні встановлена ця дата Указом Президента України від 17 листопада 2000 року № 1245/2000 «Про День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні».
Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства та насильства по відношенню до нас і наших дітей, якщо Росія вже третій рік підтримує вогнище війни на українському Донбасі, окупувала Крим і звідти брякає зброєю?
Надія є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати та не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому і зараз, повільно, але йдемо до перемоги з ворогом, який ударив у спину в самий незручний для України час.
І не дай нам Бог забути про все це!
Слава загиблим у Другій світовій війні та в ході проведення АТО на українському Донбасі, вічна і світла пам’ять!
Рада Чернігівського земляцтва