Не все завершується смертю

Є у людей одна особливість — вони помирають. А хороші люди помирають частіше. А, може, так здається, коли йде з життя людина, що залишає після себе зяючу порожнечу. Звичайно, цих людей ніхто не замінить. Вони йдуть за грань вічності, звідки немає вороття, але вони залишають по собі вічну пам’ять, слід, образ. Їхні душі залишаються у дітях, внуках, правнуках.

Третього листопада о шостій годині ранку на 90-ому році пішов з життя Олександр Аврамович Деко (не доживши лише півтора місяця до свого ювілею): прозаїк, літературознавець, публіцист, перекладач, громадський діяч, видавець, учасник Другої світової війни, головний редактор журналу «Соборність» (Ізраїль) українською мовою. Із 2004 року жив і працював у Ізраїлі.

Народився він 23 грудня 1926 року у місті Яготин, раніше Полтавської, а на даний час – Київської області.

У перші тижні народження Олександра, батьки переїхали до Чернігова й вдруге зареєстрували новонародженого.

Його біографія дуже багата та різнопланова. Після закінчення школи працював у колгоспі. Потім у 1950 році закінчив факультет історії Чернігівського учительського інституту, а в 1952 році – екстерном – Львівський фінансово-кредитний технікум. Після закінчення навчання працював начальником планового відділу заводу в місті Львові, начальником інспекції Держстраху, нормувальником, економістом, редактором багатотиражної газети. Потім, переїхавши в Чернігів, працював начальником відділу праці та заробітної плати управління та редактором республіканського видавництва «Мистецтво» у м. Києві. Із 1968 року цілком присвятив себе письменницькій роботі.

У 1970 році (після пограбування заступником директора Інституту літератури АН України 2-томової роботи «Повне зібрання творів Леоніда Глібова», на яку пішло десять років життя) був заборонений друкуватися. За клопотанням київського чиновника Чернігівський обкому компартії в кінці 1960-х на початку 1970-х років фальсифікував матеріали для суду над Олександром Деко за антирадянську агітацію та пропаганду. Перший секретар СПУ Олесь Гончар та голова КО СПУ Юрій Збанацький приїжджали до Чернігівського обкому компартії, щоб з’ясувати що відбувається навколо Деко. Наступного дня зателефонував з Києва референт СПУ Станіслав Тельнюк і попросив Олександра Деко терміново прийти до Юрія Збанацького. Під час цієї зустрічі Ю. Збанацький пояснив, що готуються матеріали до арешту та суду, і що Деко має один шанс уникнути цього всього – це терміново переїхати до Києва й затихнути, поки все уляжеться. Олександр виконав пораду. Таким чином Олесь Гончар та Юрій Збанацький врятували письменника від ГУЛАГу. Згодом той же заступник директора Інституту літератури відправив за грати письменника Василя Стуса. Олександр Деко повернувся в літературу 1977 року перекладами з німецької мови. На Установчому з’їзді товариства «Меморіал» у Києві, Олександр Деко був обраний головою і першим очолив товариство, яке прокладало шлях до незалежності України. Через деякий час його було обрано головою Української Спілки письменників Німеччини, але все –таки довелося виїхати у 2004 році із України в Ізраїль. У 2004 році заснував і став головним редактором часопису «Соборність» (Ізраїль), з 2005 року журнал друкується українською мовою. До 2016 року був головою Спілки українських письменників Держави Ізраїль.

Автор видань:

  • «Майстри чарівних звуків» – публіцистика – (1968, 1984),
  • «Леонід Глібов» – літературознавство (під одною обкладинкою з член-кореспондентом АН М.Є. Сиваченком (1969),
  • «Журливий заспів» – проза – (1970, 1997, 2006),
  • «Поліська прелюдія» – проза – (1980, 1997).
  • Еріх Льост «Я був доктором Леєм – переклади – (розділи 2-3), 1977 рік;
  • у книзі «Відкриття» – переклади, Франц Фюман «Мій останній політ»; 1978 року;
  • у книзі «Маски» – переклади, Міхаель Хатрі «Незакінчене розслідування»; 1979 року
  • у книзі «Діти фортеці» – переклади, 1982 року;
  • у книзі «Над білими снігами»,«Твої каштани зацвіли» – проза, 1984 року;
  • «Мамо, вибачте мені» – проза, 1985 року;
  • «Малюнок на снігу» – переклади, 1986 року;
  • «Білоруські народні казки» – переклади – 1987 року,
  • «Сніг на червоних маках» – проза – (1983 р., 2008 р. укр., 2007 р. рос., 2008 р. іврит., 2009 р. словац. мовами;
  • «Солов’ї співають на світанні» роман – (1988 р., 1997 р., 2006 р.),
  • «Кедойшім. Повість-хроніка Шепетівського гетто» (1995 р., 2002 р.),
  • «Не розбудити звіра» (1997р., 2003 р.),
  • автор науково – літературознавчого дослідження про Віктора Забілу, Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Емму Андієвську та статті «Літературне пограбування віку – як це було»;
  • автор «Шевченківського календаря» (січень, лютий, березень) 2012 р.;
  • автор та упорядник 4-томового видання «Юні герої»: «Діти фортеці» (1989р.), «Поворотний круг» (1989 р.), «Провідник у безодню» (1991р.), «Автограф на Рейхстазі» (1991р.);
  • автор, упорядник і редактор 3-томового видання: «Календар Чернігівського земляцтва» (1997 р.), «Історичний календар Чернігівщини» (1997 р.). «Календар Чернігівщини» (1998 р.);
  • Літературна обробка книги М. Л. Гулько «Бій в імлі», 1986 р.;
  • Упорядник книги Дмитра Павличка «Єврейські мелодії» (на івриті), 2011 р.

Був нагороджений:

  • орденом «Вітчизняна війна»
  • медалями за Другу світову війну,
  • орденом України «За заслуги» ІІІ ст.,
  • Почесною Відзнакою НСПУ,
  • Георгіївською медаллю «Честь. Слава. Труд» ІІІ ст. Міжнародного Академічного рейтингу популярності «Золота Фортуна»;

Лауреат премій:

  • «Література проти геноциду народів»; імені М. Коцюбинського;
  • Міжнародних «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди;
  • «Тріумф»; імені Володимира Булаєнка;
  • імені Марка Вовчка;
  • на честь 60-річчя Держави Ізраїль – за кращий літературний твір проти нацизму, яким визнано повість «Кедойшім»;
  • імені Валер’яна Підмогильного.

Багато років життя присвятив художньому осмисленню творчої спадщини та наукових матеріалів з життя Тараса Шевченка, Віктора Забіли, Леоніда Глібова, Марка Вовчка.

Публікувався у сучасній українській періодиці, зокрема в «Голосі України», Українській літературній газеті». Автор передмови «Поезія тішить», до книги поезій Тетяни Череп-Пероганич «Ліки для душі» (2013 року). Був головою Спілки українських письменників Держави Ізраїль, членом міжнародного ПЕН-клубу, засновником Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця та Літературної премії імені Леоніда Глібова.

Не всім на цій землі дано залишити після себе світлу пам’ять. Це притаманне лише добрим і щедрим людям. Хоч би що робив Олександр Аврамович, він робив це просто, надійно і, головне, чесно. Свого часу відомий радянський культуролог і літературознавець Ю.М. Лотман написав: «Світ, в якому ми живемо, дедалі більше воліє отримати найважливіші цінності за найдешевшою ціною. Це нагадує не вельми сумлінних школярів, котрі підглядають відповіді до задач замість розв’язувати їх самотужки. Ми хочемо отримати істину якнайшвидше, як готові черевики, зшиті на «нікого». А істина дається тільки ціною найдорожчого. Власне, здобути істину можна тільки ціною власного життя. Істина не буває «для всіх і ні для кого». Повною мірою це можна сказати і про Олександра Аврамовича. Саме так він ставився до світу, саме так навколишній соціальний простір вписувався в його власну онтологію.

На жаль, останніми місяцями, Олександр Аврамович Деко відчував певні негаразди зі станом здоров’я, але продовжував інтенсивно працювати над втіленням в життя своїх ідей. Виконуючи великий обсяг роботи, він працював інтенсивно, оскільки прагнув реалізувати всі задумані ним плани. Мені довелося зустрітися із Олександром Деко у 2015 році, коли він приїздив у місто Переяслав-Хмельницький. До цього часу я тісно співпрацювала з ним  – друкувала свої статті у Міжнародному журналі «Соборність». Під час зустрічі він тримався скромно — ніколи не скажеш, що він Почесний доктор наук, людина енциклопедичного розуму.

Вічна пам’ять людині, яка звеличила себе невтомною працею на ниві літературної діяльності, була моральним взірцем і сповідувала принципи людяності та доброти.

Все минає – і будні, і свята,
І хвилини щасливі й сумні,
Тільки спогадів в серці багато –
Мов картин на музейній стіні.

Все минає – і радість, і горе,
І ненависть, і навіть любов.
Все поляже у пам’яті моря,
Щоб колись відродитися знов.

Час проходить і зцілює рани,
Нам від болю, журби і образ…
Знайте, серце не стане, як камінь,
У якому вогонь ще не згас!

Ірина Кучеренко, 
Завідувач науково-дослідним сектором
«Музей класика єврейської літератури
Шолом-Алейхема»
Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»,
Лауреат міжнародної премії ім. Івана Кошелівця (2015 р.)

З Іриною кучеренкоЗ Іриною Кучеренко

З друзямиЗ друзями

З дружиноюЗ дружиною

З мером Переяслава-Хмельницького
Опубліковано у Видатні земляки, Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Не все завершується смертю

  1. Віра Кубрак коментує:

    Вічна пам’ять Олександру Деко!
    Внесок якого, в українській літературі має високу вартість.
    Він виношував задуми художнього твору, як він говорив, довше ніж жінка майбутню дитину.
    За допомогою благодійної підтримки ним було видано чимало вкрай потрібних для нашої держави книжок.
    “я ніколи нікому не служив
    своїми творами, крім України,
    і писав Правду Життя”.
    Олександр Деко
    Царство небесне, Вам земляче!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *