Ода Подесенню

Переді мною в прямому та переносному значенні дороге і цінне видання. З першого погляду бачиш: повнокольорова енциклопедичного формату книга, видана на крейдяному папері, обсяг – 540 сторінок.

Справді – це дуже дороге як на сьогодні видання. І дозволити його собі може або досить багата людина, якій хочеться окрім усього похизуватися перед своїм оточенням, суспільством, або людина, для якої це видання дороге насамперед змістом, а значить тим, про що написано в ньому, якими світлинами вдалося доповнити його, і кошти навряд чи мають першорядне значення. Книга як дитина, в яку батьки вкладають, не шкодуючи ніяких коштів для того, щоб вона була здорова і освічена, благополучна у своєму майбутньому.

Зараз в архівах дослідники найчастіше вивчають свої роди та родоводи відомих людей. І досить часто ці дослідження стають предметом видання книжок. У процесі пошуків об’єкт зацікавлення розширюється і паралельно починають вивчати ще й населений пункт, звідки вони родом, де жили їхні предки… Виходить така собі краєзнавча картинка певного регіону. Одні надають перевагу роду, інші краєзнавчим питанням. Але я́к би там не було, а все в однаковій мірі потрібне та корисне. Навіть через історію одного роду можна скласти уявлення про певний регіон.

Якщо вести мову про вивчення Чернігівщини в історико-краєзнавчому плані, то з упевненістю можна сказати, що є підстави говорити про чернігівщинознавство, як окреме комплексне вивчення Чернігівщини. І практично немає жодного району області, який би не міг не представити бодай одне або кілька видань чи про населені пункти, чи навіть район. Всі вони різні за якістю як поліграфічного виконання, так і контентного наповнення. Одні примітивні в усіх відношеннях, інші компілятивні. Але є вишукані, високо професійні, написані з великим смаком, розкішно видані. Зараз у хорошу сенсі цього слова багато хто «захворів» на краєзнавчі дослідження. Єдине, що хочеться побажати, щоб усі ці видання знаходили місце не лише на приватних полицях, а й у бібліотеках, особливо великих, щоб вони ставали надбанням не лише вузького кола любителів, а й регіонального та національного, щоб із цими виданнями можна було ознайомитися й через десятиліття.

Одразу скажемо, що книга архімандрита Никодима «Шляхами пращурів» уже є золотим фондом Чернігівщини. Вона не просто відповідає усім канонам підготовки друкованого видання, а в ній чітко бачиться велика культура як творення текстів, їх оформлення, так і глибока продуманість кожної їхньої частини. Автор як ювелір, як скульптор, який відкидає все зайве від каменя, а залишає найцінніше, найкрасивіше, найправильніше і найточніше.

Зазначаючи, що книга не лише про село Виблі, а й про Подесення, автор ставить перед собою нелегке завдання. Адже річка Десна перетинає практично через усю Чернігівщину і до Куликівщини, а тим більше до його села Виблі не має відношення. Але, думається, автор насамперед використовує поняття Подесення у символічному значенні, оскільки річка Десна є найбільшою річкою, що протікає через Чернігівську область, і для неї вона є справді географічно територіальним не лише фактом, а й символом. І вся Чернігівщина – це справді Подесення.

Відкриває книгу класична передмова журналістки Наталі Коновалової, в якій розповідається про непростий мирський і духовний шлях автора книги. Звернемо увагу лише на дві речі з неї, які дуже добре, що вони присутні в цій частині книги. Перше – це спогади мами Ганни Василівни. Їх дуже мало, але вони чесно справедливі і заслужено справедливі. Вони відверті й оповиті великою любов’ю та турботою і вічним зв’язком не лише родинного змісту. І книжка цьому також є підтвердженням. Це як результат цього зв’язку. І друге– це меценатство архімандрита на Харківщині та проведення ним там літературного конкурсу «Моє село – колиска мого роду». Тема, як на мене, дещо суперечлива, адже далеко не завжди колискою роду є одне село. Та все ж, як добре, що через багато років він повертається як книгою, пройшовши довгі шляхи пращурів, і так-таки неспокійним конкурсом, що в цілому засвідчує безперервний зв’язок автора зі своїм краєм. А конкурс, за умови його тривалості, будитиме в юних серцях потяги до минулого своїх родів, до глибшого пізнання нібито знайомих вуличок, кутків, околиць свого села чим зміцнюватиметься духовна аура цього регіону. Чому б не в кожній школі України не проводить чи літературний, чи малярський, чи інший конкурси, в основу взявши свій рід, своє село? Що як не це має бути основою, ключовим стрижнем патріотичного виховання молоді? Це ж так на сьогодні в Україні актуально!

Далі – слово автора про книжку, квінтесенцією якої є, як на мене, таки досить щемливі його слова: «Книжка, яку ти тримаєш у руках, – вислів синівської любові до своєї України, до рідного чернігівського Подесення і незабутньої малої батьківщини – села Виблі». Трисуття, яке як правило присутнє у вірі в Бога як у високій духовності, цілком властиве, виявляється, й земному, якщо наявна та ж сама висока всеоб’ємна духовність і любов. А вони таки присутні. Вони мають бути присутніми в кожного громадянина своєї держави. Адже усвідомлення того, що твоє село – це середина, центр всесвіту, пуп Землі, а твоя школа, в якій ти навчався, – Всесвітня академія – ні за яких обставин не порушать глибини поваги, любові та відданості своєму краю.

Завершуючи своє звернення до читачів, автор бажає, щоб Господь рясно благословив «на працю, навчання та добрі починання».

У вступі, який має надзвичайно промовисто патріотичний заголовок «Що ніколи не набридає», автор наголошує, що Чернігівщина посідає третє місце серед областей України за площею.

Наголошуючи на тому, на скільки зменшилося населення області, автор бере дані лише за три роки. І так далі.

В цілому категорія трьох, триєдності у книжці зустрічається досить часто. Випадково це чи закономірно усвідомлено – сказати важко. Це може знати лише автор.

На наш погляд автор досить вдало описує в цілому Чернігівщину, коротко, але досить об’ємно зазначає її географічне розташування, описуючи земельні, водні, лісові ресурси. І до цього він не підходить формально. Поруч із досягненнями він закликає не лише зберігати природній потенціал, а й примножувати його, тобто не лише описує минуле, нинішнє, а й турбується про перспективу.

Описуючи значення поняття «пуп землі», автор відходить від іронічного значення, а наголошує насамперед на духовному (релігійному), на фактичному в момент народження людини на світ Божий, на морально-етичному – зв’язках з батьками, родиною, малою батьківщиною. Автор ніби сповідується перед тим, де закопаний його пуп, і сповідь звучить як молитва. Читаючи не формально книгу, її текст, переглядаючи світлини, все це зворушує, пробуджує і вражає.

Далі автор робить крок ніби дещо в бік: розглядаючи загальні питання історії, спеціальні історичні дисципліни як в цілому, так і рідного краю, акцентуючи на краєзнавстві, на таких поняттях, як «рідний край», «отча сторона», «мала батьківщина». Розтлумачує поняття топонімів, мікротопонімів, гідронімів, складові краєзнавства – історію, етнографію, культуру, церковну старовину; складові пам’яток минувшини аж до потреби вивчати повсякденне життя…

На перший погляд здавалося б і не потрібна ця частина, але якщо вона ґрунтується на попередніх, раніше надрукованих матеріалах місцевого значення, то, по-перше, показує інтерес, тяжіння вивчення історії села, а, по-друге, цим самим спонукає інших дослідників. Адже тут не лише друковані, рукописні, а й живі розповіді рідних людей, старожилів. Цікаві й повчальні географічні та геральдичні екскурси і не лише тому, що в тій чи іншій мірі пов’язані з Чернігівщиною, а й носять просвітницький зміст. Фактично тут автор демонструє той джерелознавчий діапазон, який, на жаль, не завжди використовується дослідниками, але для уважного, заглибленого дослідника немає другорядних фактів, подій. І в цьому нас архімандрит Никодим упевнено переконує. Справді, інформаційно-просвітницька складова книги чи не найоб’ємніша, найважливіша, найпріоритетніша. І це дуже важливо. Незважаючи на надзвичайну поінформованість різними засобами нинішнього суспільства, сьогодні фактично відсутня просвітницька складова. Її перекриває, видавлює складова політична. Просвітництво сьогодні дуже й дуже на часі…

Звичайно, далеко не кожна історія будь-якого населеного пункту чи регіону повинна мати таку всеохоплюючу структуру, яка своїм текстовим наповненням виходить за рамки не лише села, а й держави в нинішніх її кордонах. І це питання подвійного змісту. З одного боку – важко навіть уявити, скільки може бути інформаційно-фактологічного баласту, повторів. Чи потрібні вони? Безперечно, що ні. А з іншого – якщо не все, то надзвичайно багато чого залежить від самого автора, його компетентності чи авторського колективу. Як бути в цьому випадку? Адже архімандрит Никодим таки користується тим, що відходить від історії свого села, від всього регіону Подесення.

Пославшись на те, що сто тисяч років тому поступово почалося людське життя на Чернігівщині, автор описує практично всі періоди, культури, доби, які були виявлені на Подесенні, інших районах і не лише України. Цим самим власне автор демонструє безперервну тяжіння людського життя якщо не на території нинішнього села, то навколо нього, в регіоні. Але він це робить досить делікатно, не нав’язливо, без зловживань своїми знаннями, обізнаністю, не намагається, як кажуть, підтягувати (чи притягувати) за вуха до своїх Виблів усе, що відбувалося протягом тисячоліть. Він досить коротко без надмірних амбіцій констатує факти, події на базі наукових досліджень наявність тієї чи іншої доби, культури як у рамках свого села, так і навколишніх сіл, регіону. Цим самим автор стверджує, повторимося, що в цьому регіоні ось уже сто тисяч років існує життя, своєрідні цивілізації, але протягом цих тисячоліть знищувалися не лише населені пункти, а й племена, народи, відбувалися численні міграції. І хоча це й болючий, але процес: закономірний він чи штучний – це вже інше питання. Україна зараз також перебуває в цьому процесі. І тут діють як закономірні, так і штучні чинники. У різні часи діяли різні методи. Чим дорослішає чи старішає світ, вони стають вишуканішими. Наслідки, як правило, однакові: щось зникає, щось винищується, бо в основі всіх винищувань є агресія…

Дуже добре, що автор, пишучи про скарби, зазначає місця їх виявлення та місця їх перебування нині. І досить часто називаються музеї, архіви сусідньої держави, яка протягом кількох століть тільки те й робила, що грабувала і грабувала. Чи не на часі укласти довідник культурних цінностей, виявлених, створених в Україні, і вивезених під приводом різних причин у московщину, привласнених цим конгломератом? Переконаний, що такий довідник надзвичайно потрібний. Періодика до 1917 року, а особливо другої половини ХІХ століття, наповнена такою інформацією. Хотілося б сподіватися, що з часом Україна порушить питання (і не один раз) про повернення всіх артефактів, вивезених з України…

У написанні книги автор користується досягненнями багатьох галузей науки. У розділі «Прадавня історія» автор найчастіше користується досягненнями археологів. Імен, названих автором, багато: тут як місцеві, так і академічні. Кожен з них зробив свій внесок. Автор практично кожному з них віддав належне.

Але свідомо чи не свідомо він фактично заперечив методологію, що вік населених пунктів (поселень) необхідно визначати лише за письмовими згадками. Правда, автор і не намагається вказати вік, скажімо, того ж таки свого села. Та все ж, наводячи велику кількість результатів археологічних досліджень, що мають відношення до того чи іншого названого ним населеного пункту, він підсвідомо говорить і про його вік. Визначати вік населених пунктів лише за писемними джерелами – це фальшування давньої і прадавньої історії. І врешті-решт це якщо не нівелює, то принижує таку науку, як археологію.

Підписуюся під цими словами, хоча й в них є свій автор, але абсолютно погоджуюся з тим, що «так трапляється завжди, коли в науку безцеремонно втручаються такі антинаукові чинники, як політична кон’юнктура і заангажованість та ідеологічні уподобання й пристрасті», то, власне, там немає ні справжньої науки, ні професійного підходу до будь-чого, включаючи й державотворення.

У подальших частинах книги «Від княжої доби до країни козаків», «Країна козаків» автор уже виступає дещо з більшими повноваженнями, ніж просвітитель. Він стає поруч з академічними професійними істориками, спираючись на їхні дослідження, положення, не забуваючи висловити й свою позицію, свої бачення. Власне, особливо в цій частині книги автор демонструє, я б сказав, навіть блискучі знання історії України, документальні й авторські (інших авторів) джерела, знову ж таки у багатьох моментах відображаючи й релігійну сферу життя суспільства, відстоюючи її християнський бік і дещо зневажливо ставлячись до язичництва, в якого християнство запозичило таки досить багато. І, очевидно, не було б язичництва, багатобожжя, не виникла б ідея, потреба запроваджувати і християнство, єдинобожжя.

Звернемо ще на одну деталь. Автор Куликівську битву описує без урахувань останніх археологічних досліджень, які практично на місці битви не виявили жодного предмета, який би свідчив, що вона була як в зазначеному місці, так і взагалі. А там же нібито билося багатотисячне військо і мало б хоч щось лишитися в землі. Українським дослідникам, популяризаторам треба бути обережним із історичними фактами, що нібито відбувалися на території нинішньої московії. Адже відомо, що, починаючи від Катерини ІІ, історія цієї території постійно фальшувалася, героїзовуючи її, взявши хоча б, так званого святого, Олександра Невського… І цей процес триває й зараз. Особливо в умовах гібридної війни.

Та й такого одіозного академіка, як Петра Толочка, не варто було б популяризувати. Його промосковська діяльність не має відображатися в новітніх українських дослідженнях. Він – це минуле, вороже до незалежної України.

Архімандрит Никодим багато попрацював над пошуками матеріалів про Виблівську сотню. Хотілося б, щоб це стало поштовхом до подібних описів та інших сотень козацьких полків. Це було б досить корисним виданням як для істориків, так і краєзнавців, дослідників родоводів, продовженням традицій, започаткованих своїми описами Олександром Лазаревським. Дослідження наших попередників, які мають підстави на продовження, повинні бути підтримані і продовжені уже в нових умовах.

Описуючи свій рід Силків, не можна не захоплюватися його детальними висвітленнями за архівними джерелами, усними розповідями своїх родичів. Вважаю це зразковим описом свого роду. А якщо додати сюди ще описи багато гілок як по лінії чоловічій, так і по жіночій, то захоплення немає меж, навертаються сльози від того, як мають бути вдячними родичі архімандриту Никодиму, а простіше – Сергію Івановичу Силці – за таку проведену дослідницьку роботу. Його скрупульозність, методичність має стати прикладом для всіх, хто займається своїм родоводом. Так і хочеться сказати словами одного мультика: «Прелєстно, прелєстно!» або іншими словами: «Браво, маестро!»

Не можна не сказати і про художнє оформлення книги. Воно надзвичайно багате на світлини. Всі вони так чи інакше доповнюють сказане автором, полегшують сприйняття тексту, вводять в той час чи епоху, описані автором. Всі ці світлини треба було знайти, систематизувати. А якщо врахувати, що автор до того ж і не дитя Інтернету, то просто дивуєшся, скільки часу, коштів та зусиль треба було витратити, щоб знайти, скопіювати, обробити. Адже не всі світлини давні є хорошої якості. Ми спробували підрахувати, скільки ж світлин використано в книжці в цілому і скільки про свій рід. Вражаюча цифра. Просто – вражаюча кількість. Всіх світлин, якщо не помилився, 495, із них родичів, знову ж таки, якщо не помилився, – 252. І немає жодної гілки, щоб не було її проілюстровано.

Підсумовуючи, треба сказати, що книга насамперед має потужний загальний просвітницький характер і зміст. І цим вона досить яскраво відрізняється від багатьох інших подібних видань. Автор зумів подивитися з висоти на події глибокої старовини, життя пращурів, яке проходило на досить великій території. Далеко не всім це під силу.

Книжкою можуть скористатися різні вікові категорії читачів, оскільки написана доступною мовою, нескладним стилем викладу. І це теж її виокремлює серед інших і це є однією з особливостей видання.

За простим викладом тексту постійно бачиться справді глибока синівська любов автора до свого села, його людей та історії, до Подесенського краю і України в цілому.

Книжка справді цінна в усіх відношеннях.

Іван ЗАБІЯКА

Опубліковано у Присвяти | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Ода Подесенню

  1. Іван Забіяка коментує:

    Щиро вдячний Олексію Федоровичу Орєховичу за підтримку, за оперативність. Так і мають робитися добрі справи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *