Кожного року ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших держав, а нині на Сході України, віддаємо шану усім тим, хто з честю та гідністю виконав і виконує свій військовий обов’язок у різний час, у різних країнах, теплі слова вдячності адресуємо нашими землякам, ветеранам локальних війн за чесне виконання військової присяги.
«Війна» – таке поняття, яке асоціюється у нашій уяві з розрухою, смертю, слізьми. І коли б вона не відбувалася: давніша – Друга світова, ближча – афганська, теперішня – в зоні АТО, завжди несла і несе непоправиме горе,багато жертв.
Наше сьогодення особливе. 23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у буремні 90-ті, нашій державі вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла Україну тепер. Ще рік тому ми з вами не знали багатьох слів, пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Слова «Слава Україні – Героям слава» набули нового змісту.
Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що ці герої – молоді хлопці, старше покоління чоловіків, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери, на плечах яких тримається наша армія. І серед них багато тих, хто йшов молодим не за орденами та медалями, тих, хто свято вірив, що виконують інтернаціональний обов’язок, вірив, що несуть визволення народу Афганістану, вірив, що йдуть не воювати, а захищати. Та ця війна тривала у два рази довше, ніж Друга світова. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами.
Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Потім ця війна прорвалася віршами й піснями, кінофільмами – трагічними, світлими й мужніми.
Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі чомусь не замовкає.
Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.
І тому саме 15 лютого – особливий день для афганців. Вони пройшли пекло цієї війни та не поповнили списки загиблих. Вони і є тією пам’яттю, що пише історію.
І тому саме в лютому багато говорять про цю війну правду… Але ця правда різна…
Досить багато виховних заходів, зустрічей проходить у ці дні по всій Україні, а відтак у нашій області та по районних центрах, місцевих навчальних закладах.
Маючи підтримку Сосницького відділення земляцтва, цього року безпосередньо мені пощастило взяти участь та самій бути організатором багатьох таких заходів як на Борзнянщині, так і в себе на Сосниччині.
Перш за все ми з юними краєзнавцями, перебуваючи в Борзні та Сосниці, поклали квіти до пам’ятних знаків воїнам, які виконували свій інтернаціональний обов’язок на території інших держав.
Також з радістю відгукнулася на запрошення кореспондента газети «Вісті Борзнянщини» Надії Леонідівни Дворник відвідати благодійний концерт лауреата Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів Тернопільського гурту «Долг», який виступав у Борзнянському будинку культури 3 лютого. Мені навіть поталанило взяти у артистів автограф, зробити з ними пам’ятне фото, придбати диски, а також особисто познайомитися з досить відповідальною людиною, колишнім афганцем, а нині голова районної спілки УСВА Валерієм Вікторовичем Молотовим.
А 13 лютого на базі літературно-меморіального музею Олександра Довженка у рамках проекту «Зустріч з цікавими людьми» відбулася дійсно цікава зустріч з воїном-афганцем, бійцем АТО Сергієм Миколайовичем Шамрицьким.
Захід, який був організований науковим працівником Оленою Тимошенко, розпочався з документальної хронічки про афганську війну та погляд на неї зі сторони моджахедів.
Безпосередньо із Сосницького району службу в далекій і чужій країні проходило 142 військовозобов’язані, загинуло троє – Микола Матвієнко із Матвіївки, Микола Мойсієнко із Спаського, Олександр Розумієко із Лав. Нині ж в районі проживає 69 учасників бойових дій на території Демократичної Республіки Афганістан.
Сам же Сергій Миколайович у 1983 році вісімнадцятирічним проходив навчання в одній з учбових частин Литви, а в травні 1984 потрапляє до Афганістану. Він був механіком-водієм БМД. Боєць бачив, як вбивали та сам вбивав, бо інакше і не могло бути. Розповідав і про стовп Олександра Македонського з написом: «Афганістан пройти можна, але народ завоювати– ні!». У 1985 році Сергій Шамрицький повернувся до рідного дому. А вже через 26 років потрапив добровольцем в район Авдіївки, Костянтинівки, Горлівки. Минулого року він у званні сержанта брав участь у військовому параді на головній площі столиці. Йому потиснув руку сам Президент і цей потиск захисник сприйняв з вдячністю.
І він, як воїн, і ми, як прості жителі, спільні в одному – хочеться лише миру, тиші, спокою не через роки, а вже нині, вже сьогодні.
На завершення, прослухали запис пісні у виконанні групи «Долг», про зустріч з якими розповіла на заході.
У коридорі Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів діяла тематична виставка, підготовлена шкільним бібліотекарем. Одне із занять краєзнавчого гуртка теж було присвячене даній темі, де мова йшла про афганців-земляків: Станіслава Олександровича Норця (про нього навіть написана дослідницька робота випускником краєзнавчого гуртка Миколою Веремієнком «А біль Афгану в душі чомусь не замовкає…», присвячена 25-річчю виведення радянських військ з Афганістану) (село Велике Устя), Віталія Миколайовича Стецька (народився у Великому Усті, а нині мешкає у Чернігові), Олександра Валентиновича Фесюна (село Долинське); воїнів-кубинців Володимира Йосиповича Требуха (село Долинське) та Миколу Яковича Ткаченка (село Високе, мій батько, з переглядом фотоальбому про військову службу і саму країну Кубу). Учні захоплено прослухали аудіозапис пісень у виконанні гурту «Долг».
А потім з депутатом районної ради Вірою Іванівною Савченко і учнями ми разом відвідали вдома Станіслава Норця – жителя села Велике Устя. Подарували йому квіти та торт. Також відвідали у Долинському вдома Володимира Требуха та Олександра Фесюна на фермі приватного підприємства, де він працює трактористом.
Учні з цікавістю роздивлялися територію ферми, бачачи таке вперше. Адже, дійсно, мало залишилося таких тваринницьких господарств по наших селах після розвалу колгоспів. Екскурсію провела Ольга Довгорука – мама одного з членів гуртка Ярослава Довгорукого, учня 6 класу, яка там працює дояркою. Вона розповіла про свою та інші такі мирні сільськогосподарські професії.
З квітами та щирими вітаннями також побувала у свого батька Миколи Ткаченка, що мешкає у Високому на Борзнянщині.
Усі вони – жива історія, свідки страшних подій, приклад мужності. Переживши пекло воєн, вони, як ніхто, знає ціну миру. Тому, як і багато інших українців, зараз з особливою тривогою слідкують за новинами зі сходу, де знову загострилася ситуація і моляться, проклинаючи війну, за нашу перемогу, за захисників, що перебувають на передовій, моляться, як 28 років тому молилися матері за своїх синів, яких радянська влада послала до Афганістану та до інших держав.
Коли, скажи, ти став уже солдатом?
Із того дня, коли присягу дав?
А чи тоді, коли прощався з братом,
Що в домовині цинковій лежав?
Тебе жалоба краяла і відчай,
Ти проклинав афганську ту війну,
Закінчував іще лиш восьмирічку,
Ще й не прийшов у пору призовну.
А вже тоді, над братом занімівши,
Запитував крізь сліз пекучий бран:
«Ну як це так? Чому тебе? За віщо?
Я хочу знати правду про Афган».
А замість правди смертоносні кулі
Впивалися у тіло. Ти летів
В афганські непідкорені аули
На зміну брата. На бої круті.
А серце розривалось, стукотіло:
«Даремно ллється кров своя й чужа».
Кому сказать, що в серці заболіло…
Нарешті – вивід і війні межа.
І сонце з вишини так дише вічно,
У ріднім небі он яка блакить.
Ти обнімав усіх людей зустрічних
І говорив усім: давайте жить…
(Яків Ковалець, «Давайте жить!», збірка «Росте тополя у Чернігові»)
Валентина МОВЧАН