Пам’ять, якій не буде кінця

Все далі й далі від нас повномасштабний збройний конфлікт – агресія Радянського Союзу проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами.   

Змінюється час, змінюється й ставлення до подій тих років. Але у пам’яті бійців, які пройшли спекотними дорогами Афгану, втративши бойових побратимів, у їхніх матерів, рідних та близьких і досі ятрять рани.

Щоб така трагедія більше не повторилася, ми не повинні забувати тих, хто опинився тоді в горнилі воєнних дій. Саме про це життя та пам’ять нашого земляка Віктора Максименко ми згадуємо сьогодні. Десять років тому перестало битись серце цієї мужньої людини.

Віктор народився у селі Іванівка, поблизу міста Сновськ на Чернігівщині. У віці 10 років втратив батька та разом з матір’ю і ще трьома сестрами переїхав жити до міста Щорс.

У 14-річному віці розпочав навчання у професійно-технічному училищі за спеціальністю «столяр-тесляр», після закінчення якого вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, де окрім навчання почав серйозно займатися спортивним скелелазінням у секції альпінізму. Віктор Максименко став переможцем чемпіонату України, а згодом і чемпіонату СРСР серед молоді, отримав звання кандидата в майстри спорту.

У 1983 році Віктора Максименка було призвано до лав Збройних Сил СРСР та направлено для проходження служби до Демократичної Республіки Афганістан. Через три місяці його було призначено заступником командира взводу. А ще через місяць , під час виконання завдання з прикриття військової колони, на Нагаханському повороті в одній із провінцій Афганістану, у позицію на даху, де знаходився Віктор та ще декілька бійців його підрозділу, влучила міна. Наслідки вибуху виявилися для Віктора трагічними – він пережив близько восьми хвилин клінічної смерті, дев’яносто днів напівсвідомого існування та більше двадцяти операцій. Врятувати зір хлопцю так і не вдалося. Окрім того, в нього була майже повністю відсутня лобова кістка, а у мізках лишилися дрібні осколки міни.

Незважаючи на повну втрату зору та складні ушкодження, Віктор Максименко твердо вирішив жити далі повноцінним життям і протягом 45 днів опанував абетку Брайля, аби мати змогу читати літературу. Його рішення подавати документи на факультет філософії Київського державного університету імені Тараса Шевченка викликало у оточуючих меншою мірою здивування, а більшою нерозуміння. В університеті документи Віктора спочатку навіть відмовлялися приймати, не вірячи у те, що сліпий зможе навчатися на рівні зі звичайними студентами. Проте, всупереч усім сумнівам, Віктор Максименко закінчив університет з відзнакою та влаштувався викладачем на кафедру філософії у Київському національному університеті будівництва та архітектури. Там зрячі студенти із захопленням слухали його лекції. Втім, і на цьому він не зупинився – за доволі короткий термін Віктору Максименку вдалося захистити в Інституті філософії НАН України кандидатську дисертацію за темою «Утопія в системі соціального знання» і отримати посаду доцента. Віктор розпочав роботу на докторською дисертацією, з темою про те, як вести себе людям , які потраплять в життеву ситуацію подібній його та шляхами виходу з неї. Нажаль роботу він не закінчив. А якою б актуальною вона була сьогодні!

Окрім науки, Віктор Максименко активно займався громадською діяльністю. З 1994 по 2007 рік очолював Спілку ветеранів Афганістану Подільського району міста Києва. Одним із перших прийшов до лав столичного Чернігівського земляцтва. Про його добрі справи можна написати цілу книгу.

Однак наслідки важкої травми давали про себе знати. Віктор не міг більше розрізняти запахи, напади пост-травматичної епілепсії раз-пораз призводили до тимчасового паралічу кінцівок і глибокого шокового стану, подолати який вдавалося лише у реанімації.

29 січня 2007 року Віктор Максименко помер. Його було поховано на Берковецькому цвинтарі у Києві.

У травні 2013 року рішенням Київської міської ради № 320/9377 ім’я Віктора Максименка було присвоєно гімназії № 34 «Либідь», що розташована у Подільському районі Столиці. На фасаді навчального закладу було встановлено меморіальну дошку на честь ветерана-афганця.

У грудні 2015 року вулицю в місті Сновськ, рішенням міської ради, на якій проживав герой, було названо в його честь.

Хочемо подякувати мамі Віктора Максименка, Марії Семенівні за сина. Вона виховала героя, громадянський подвиг якого переживе надовго його життєвий шлях.

Світла пам’ять про Віктора Максименко буде завжди жити в наших серцях…

Сергій КУДІН

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Пам’ять, якій не буде кінця

  1. Сергій Ковтун коментує:

    Мужня людина. Про таких треба пам’ятати, таких треба шанувати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.