Пам’яті героїв Майдану

DSC 1529421

Генетична пам’ять з давніх-давен зберігає для прийдешніх поколінь віхи історії свого народу. Сучасники покладають їх на полотно, відтворюють у віршах, а новітня історія викарбує «Майдан».

Події листопада 2013, січня-лютого 2014 стали трагедією нової історії України. Байдужим не залишився ніхто.

Земляцтва України у м. Києві також офіційно висловили своє ставлення до кривавих подій на Майдані. Представники 20-ти земляцьких об’єднань 26 лютого сумною ходою пройшли Хрещатиком до місця розстрілу мирних протестантів у районі вулиці Інститутської, хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих з обох боків барикад, поклали квіти, запалили свічки. Земляки у Києві з усіх куточків України принесли скорботу матерів, які втратили своїх синів до головної площі столиці. У своїх виступах земляки висловили сподівання, що трагічні події розгорнуть нову сторінку історії та надихнуть Україну на щасливе майбуття.

Від Чернігівського земляцтва разом з громадою були: Віктор Ткаченко, Тетяна Літошко, Петро Данькевич, Олена Ступницька, Олександр Костюк …

DSC 1531545

Квіти, сльози, палаючі лампадки – миті пам’яті про тих, хто був по різні боки барикад, але залишився навічно на скрижалях історії. З Майданівської трибуни голова Асоціації земляцьких організацій «Рада земляцтв областей та регіонів України», голова Чернігівського земляцтва в м. Києві Віктор Ткаченко звернувся до всіх, хто був на Майдані, і наголосив:

Немаємоскалів між нас, нема «бандерів»,

А є – знедолений вкраїнський люд.

І є сім’я «міжгірських» ненажерів,

Захочуть – милують, захочуть – то й уб’ють.

Брати зі сходу, плачем разом з вами,

Коли в копальнях ваші діти мруть.

І серце розривається у мами,

Моєї, як на шахтах дзвони б’ють.

А батько твій не може самокрутку

Тремтячими руками запалить.

А мій в той час сльозу ховає хутко.

Біда не в нас, та в нас також болить.

З Донецька ти, а я живу у Львові…

Приїдь у гості – хлібом поділюсь.

Не страшно, що різниця є у слові,

Я іншого, мій братику, боюсь.

Боюся тих, хто ділить нас з тобою,

А сам в той час витесує гроби.

Боюся тих, хто кличе нас до бою –

Хай чубляться «презренные рабы».

У мене на столі лиш картоплина,

А ти, хто зна, чи й вчора щось поїв.

Не хочу я, щоби моя родина

Й твоя також кормила упирів!

Немає москалів між нас, нема «бандерів».

Є люди! Є Вкраїна! Ти і я!

І купка «межигірських» людожерів,

То не вони, то ми – одна сім’я!

Коли траурна хода представників земляцьких об’єднань у Києві під жалобну мелодію наблизилася до вулиці Інститутської, самого епіцентру трагедії, де важко було знайти місце для хоча б квітки, а не вінка, і свічку ніде поставити, хтось із натовпу передав аркуш паперу і сказав: «Я – з Чернігівщини, я вас шукала. Я хочу, щоб мій біль, який вилився у ці сумні  рядки, почули мої земляки:

Невже наснилось? Київ у вогні

І чорні крила демонів над містом.

Так виглядає всенародний гнів,

А хтось говорить: купка екстремістів!

Озвалась в душах волелюбна Русь,

Волають дзвони, й хрест розставив руки!

Вірменин, українець, білорус…

Хіба ж ту кров відмити нам із бруку?

І Фермопіли, й Крути, і Майдан…

Розлютувалась демонська стихія!

Це жах, коли уже не страшно ран,

І кличе пресу тінь грузина Гії.

Пекельна лють, вогню чадна стіна,

Оскаженіло гупають гармати…

Немов змістилась часу площина:

Це – 41-й? Може, 45-й?

Шоломи чорні. Автозаки. Кров –

Така ціна вкраїнської свободи.

У нас козацький дух ще не схолов,

І не зігне ніхто мого народу!

Хай ціляться у очі вороги –

Душа ж не сліпне, ще стає зіркіша!

Не стане скоро місця для могил

В землі моєї, що чекає тиші!

Протистояння, запал боротьби,

Коли ж впадуть ці непорушні стіни?

Нема на світі більшої ганьби,

Як мати перед сином на колінах,

Яка благає: «Сину, не стріляй,

На душу не бери гріха тяжкого!»

Розквітне, мій народе, ще земля!

Борімося! Поборемо! Із Богом!

Розходилися земляки, кожен із своє печаллю. І, може, в потаємних думах розмовляв з мамою, сестрою, сусідом, які впродовж трьох місяців чатували новини з Майдану біля своїх телевізорів і благали всіх – і можновладців, які охороняли свої маєтки, і рідних, які, наперекір вмовлянням, поїхали до Києва боронити свободу, зупинитись! Адже свобода, справедливість, право на гідне життя вже задекларовані українським народом! Треба, лишень, навчитися жити по совісті, по божому заповіту: жити з Богом у серці, любити свій народ, любити себе, як ближнього свого.

Тетяна ЛІТОШКО

DSC 1529423 DSC 1529429 DSC 1529432 DSC 1529433

Опубліковано у Герої не вмирають, Інше | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.