Про Любеч під кутом реформи

Любеч – свята українська земля, полита потом і кров’ю, ще дохристиянський державницький, військовий, духовний, культурний, торговий центр України-Русі. Тут зміцнювалась в боротьбі й боронилась від ворогів Українська Русь. 

Любеч пов’язаний з іменами князів Олега, Святослава, Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого. У Любечі народилася Малуша – ключниця княгині Ольги та мати Володимира Святого. У Любечі народився, оспіваний у білинах, Добриня Микитич – дядько князя Володимира Великого. Тут народився засновник чернецтва на Русі та будівничий Любецьких, Чернігівських і Київських печер Антоній Печерський (983 – 1073 роки). Відлюдник Антоній, після повернення з Афону, жив у печері, виритій ним на Замковій горі Любеча. Деякі історики вважають, що Любецькими ченцями боярського походження, які поєднували глибоку духовність і військову майстерність, з патріотизмом аж до самопожертви в боротьбі з ворогом, були Пересвіт і Радіон Ослябля. Чернець Пересвіт 8 вересня 1380 року у двобої перед початком Куликовської битви убив татарського богатиря Чебуля та сам при цьому загинув.

Назва Любеча має слов’янське походження від слова «Любий». Давні греки називали Любеч «Амадокою» – місцем виготовлення човнів-однодеревок. Існує декілька легенд про походження назви міста. Згідно однієї князі Аскольд і Дір назвали місто так за красиві природу і краєвиди. Згідно іншої легенди назва міста походить від імені князя Люба, згідно третьої – від імені дружини князя Чернігівського Любави.

Протягом ХІ-ХІІ століть Любеч був центром політичного, виробничого, торговельного та культурного життя земель Чернігівських і Київських. Як визначне місто Любеч згадується в «Повісті временних літ» (882). У договорі з греками в 907 році Любеч значиться як одне з головних міст України-Русі. Візантійський імператор Константин Багрянородний у 949 році в трактаті «Про управління державою» відмічає Любеч як великий торговельний центр. У 1016 році Ярослав Мудрий у Любечі переміг Святополка Окаянного, після чого оволодів Києвом. У 1024 році на Любецькій землі під Листовом було започатковане незалежне від Києва Чернігово-Сіверське князівство. У 1097 році в Любечі зібрався з’їзд князів Київської Русі.

У ХІV столітті Любеч увійшов до складу Великого князівства Литовського. Зі входженням у 1569 році Київського воєводства до складу Речі Посполитої, Любеч стає центром окремого старостату. У ХVІІ столітті Любеч був поруйнований. Богдан Хмельницький зробив Любеч ранговою маєтністю полковників. Любечом володів Іван Мазепа, після Мазепи місто відійшло Павлові Полуботку, а після Полуботка ним володіли Милорадовичі.

Знаходиться Любеч на лівому березі Дніпра – на древній торговельній дорозі «із варягів у греки». Поруч протікають річки Сож і Березина. Природа тут дивовижно красива та багата. Складний рельєф, чарівні пейзажі – краєвиди Дніпра, лісів, перелісків, лугів. І небо над цією землею по особливому величне, глибоке, безкрає. Бог створив тут зразок раю на землі, але диявол теж не спав і творив горе та страждання людей на цій землі.

У 2008 році в Любечі був заснований історико-археологічний музейний комплекс «Древній Любеч» – один із семи визначних об’єктів археології, архітектури, історії та культури доби Київської Русі. Директором призначений Сергій Заліський. Сьогодні відвідувачі можуть познайомитись кам’яницею Павла Полуботка, нижньою печерою преподобного Антонія Печерського. Ужитковими виставами, Замковою горою. Працівники музею невтомно розширюють і збагачують експозиції музейного комплексу.

Основні пам’ятки, що збереглися в Любечі до наших днів: Замкова гора, Антонієві печери, джерело-криниця зі святою водою, кам’яниця Полуботка, Воскресенська церква. Тут самі природа, рельєф настільки красиві, що гідні заповідання та бути пам’яткою природи.

Павлові Леонтійовичу Полуботку Петро І надав у власність Любеч та декілька прилеглих сіл (більше 200 дворів) з великими угіддями земель. В 1722 році. Після смерті гетьмана Івана Скоропадського, Павло Полуботок стає тимчасовим наказним гетьманом, а в 1723 році він був заарештований за зв’язки з Пилипом Орликом. Павло Полуботок помер під час тортур. Приблизно в 1720-1722 роках Павло Полуботок помістив (через свого сина Остапа) в Лондоні в банк Ост-Індонської компанії один мільйон фунтів стерлінгів золотом з 4% річних, отже, сьогодні ця сума становить понад 1 трильйон 48 мільярдів 578 мільйонів фунтів стерлінгів. Ці скарби Павло Полуботок заповідав 80% незалежній державі Україна і 20% – своїм нащадкам. Про скарби Полуботка народилось декілька легенд і з деякими з них пов’язані землі любецька та глухівська.

Любеч може бути яскравим прикладом того, з врахуванням чого наші далекі предки, ще дохристиянського періоду, вибирали територію для життя і з чого починали розбудовувати міста. Перш за все, це зручність захищати від ворогів своє місто і свою землю. Тому Любеч, як і Чернігів, Київ, Новгород-Сіверський та інші древні міста знаходяться на берегах річок, в оточенні лісів, на територіях з досить складним рельєфом.

Будівництво самого міста розпочиналось з облаштування фортеці. У Любечі такою найдревнішою захисною спорудою є Замкова гора з Антонієвими печерами та святими джерелами.

І в дохристиянський період наші предки дбали про духовність народу. Тому в Любечі зароджується чернецтво, будуються храми, Антоній будує печери. Духовність наших предків тісно поєднується з патріотизмом, людяністю та високою порядністю. Тому тут народжуються легендарні білинні герої, зокрема, Добриня Микитич, а на Чернігівсько-Сіверській землі – Іля Муромець, Альоша Попович, Пересвіт і Родіон Ослябля – герої Куликовської битви (1380).

При виборі території для розбудови міст враховувалась зручність і доступ до торговельних шляхів. Тому і Любеч знаходиться на березі Дніпра на історично визначному торговельному шляху «із варягів у греки».

Нині Любеч – селище міського типу, яке знаходиться за 44 кілометра від обласного центру Чернігова і за 31 кілометр – від районного центру – Ріпок. Історична доля Любеча схожа з історичною долею України. Пам’ять про славне минуле древнього Любича зберігає одна з найдревніших вулиць сучасного Чернігова – Любецька.

Любеч поглядом із Замкової гори: над тобою небо таке блакитне і божественне; навкруги аж до горизонту зелені ліси, переліски, луги красиві й вабливі; вдалині на захід синь Дніпра; під тобою Антонієва печера, що й до нині відлунює святим Афоном; із Замкової Гори веде доріжка до життєдайного джерела, а трошки далі став. Із Замкової гори садиби, садки селища здаються казковими.

В садибах селища ростуть високі яблуні, груші, сливи, головним чином, давніх сортів (яблуні пепінки, антонівки, путівки, груші «Дуля»). Біля кожної оселі є городи, де працьовиті люди Любеча вирощують  картоплю, буряки, соняшник, кукурудзу, капусту, огірки тощо.

Найбільш масовим транспортом населення є велосипед. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС в Любечі збудували чудову сучасну лікарню, а чомусь сьогодні її прагнуть закрити. Радують впорядковані подвір’я школи та дитячого садочку. А те, ще поруч із Замковою горою стоїть запущена, без вікон, в оточені красивої природи будівля бібліотеки, навіває сум.

Любеч заслуговує, щоб мати багату та досконалу туристичну мережу, яка б створювала економічну базу для розвитку Любеча і сусідніх сіл. Любецька благословенна та багатостраждальна земля заслуговує на шану. Її історія має бути гордістю, широко відомою для світу та виховувати нинішнє і майбутні покоління українців. Вона має бути легко доступною та комфортною для туристів всього світу. Тому болить душа, що дороги до Любеча далеко не європейські, узбіччя поросли осотом, будяками, пирієм, чужоземним борщівником, реп’яхами. Родючі лани забули про повноцінні сівозміни та перебувають у неналежному стані, багато сільських хат і садиб свідчать, що селяни живуть бідно, хоча працюють напружено та тяжко. Рівень соціального обслуговування сіл низький, наприклад, заболів зуб, то треба з ранку їхати до лікарні в Ріпки чи Чернігів, а додому повертатися ввечері.

Важливу проблему для збереження любенької землі створює Дніпро. Останні роки, в наслідок вирубування лісів, добування піску та недосконалої агротехніки, річка досить інтенсивно розмиває лівий беріг. Дніпро вже з’єднався з верхів’ям озера Сімполь, тому заплави його розростаються. Виникла загроза для змиву і руйнування села Кукари. Оскільки кордон між Україною та Білоруссю проходить по фарватеру Дніпра, то намиваючи правий беріг, досить значні площі прекрасних Любецьких земель відходять до Білорусії. Тому є нагальним активно і якісно проводити берегоукріплювальні роботи з використанням всіх сучасних засобів. Зокрема, на окремих ділянках зводити бетонні дамби, на інших зводити дамби з каміння, проводити залісення, не проводити добування піску, удосконалювати технологію сільськогосподарського виробництва в узбережній зоні тощо. Тут необхідно створювати оптимальні умови для рибництва, розведення качок і гусей.

Життя людини Любича в минулому і нині тісно пов’язане з природою, із землею. Це впливало на їх традиції, звичаї, образ побуту. Праця на землі, з тваринами вимагає невідкладності, своєчасності виконання, безперервних турбот і спостереження, характеризується всебічними взаємозв’язками та взаємовпливами – рослинництва на тваринництво, тваринництва на рослинництво, рослинництва і тваринництва на людину, людини на природу. Присадибні діляночки від 15 до 70 соток і в колгоспно-радгоспний період і нині давали та дають надію, зобов’язували, вимагають уваги, і сторицею платили та платять за вкладену працю. Тому важливо захистити власність селян на землю, потрібно сприяти впровадженню в сільське господарство досягнень науково-технічного прогресу.

В наші дні в Любечі народилися визначні вчені фізики, механіки, археологи, педагоги, лікарі.

Любецький край може бути багатим джерелом лікарських рослин і забезпечувати потреби аптек калиною червоною, цвітом липи, березового соку, горіхами ліщини, лікарськими травами, зокрема аїром, лісовими горіхами та грибами. Тут слід розширювати березові, липові, дубові, ліщинові гаї. Тим більше, що і Чернігівське обласне управління лісівництва знаходиться в Любечі.

Готуючи та проводячи нову адміністративно-територіальну реформу в Україні та на Чернігівщині на це слід звернути увагу. Турбота про Любеч і Любецький край має бути турботою не лише місцевого населення, а всієї Чернігівщини, України і навіть світу. Про неї слід постійно говорити, писати та головне належно дбати. Турбота про Любеч і Любецький край окупиться сторицею, адже, згідно Екклезіасту, «що було має бути і сьогодні, а що було дуже давно – буде в майбутньому».

Історія Любеча значною мірою нагадує історію України. Історія Любеча – це історія не лише селища, визначного міста, але і всієї України. Тому велич Древнього Любеча має нас надихати, зміцнювати, збагачувати духовно, а головне – не бути забудькуватими в ході реформ.

Володимир ДАВИДЕНКО

Опубліковано у На Чернігівщині | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *