Бюджетна інтелігенція, вихована колоніальною владою: Чому значна її частина все ще в неприхованій опозиції до українського національного відродження?

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор, журналіст

За свою більше ніж 45-літню журналістську практику не вперше стикаюся з випадками, коли мої публікації викликали в когось гнів і обурення. Здебільше йшлося про конкретних посадовців різних рівнів, неспростовні факти про неправедну діяльність яких тягнули або на кримінал чи адміністративну відповідальність, або, принаймні, на громадський осуд.

Такі герої публікацій діяли по-різному: на початку, під час збирання матеріалу,- прагнули, в різний спосіб, задобрити, а то й підкупити, після публікації – погрожували телефоном, шукали захисту вищого за вертикаллю начальства, збирали компромат на автора, пробували позиватися до суду. Та факти, які є цементуючим ядром будь-якого аналітичного матеріалу, і до відбору яких віддавна ставлюся із особливим застереженням, завжди стояли на заваді публічних дій таких «ображених».

А ось із випадком, коли невдоволеними виявляються особи, прізвища чи дії яких персонально в публікації жодним чином – ні прямо, ні опосередковано – не згадано, зустрічаюся чи не вперше. Як і з явищем перевтілення такого невдоволення у форму відкритого листа до автора, який надсилається в різні ЗМІ з метою ширшого розголосу власної інтерпретації незгоди.

Саме ця обставина й змусила мене продовжити тему, яку підняв у статті під заголовком  «Простіть невігластво земляків, професорко Русова» у числі «Слова Просвіти» від 29 березня цього року.

Втім, тему нинішньої статті окреслюю ширше, виносячи на суд громади задавнене й особливо гостре нині запитання: чому значна частина нашої інтелігенції є неприховано агресивною до проблем українського національного відродження, у чому витоки й причини цієї агресії?

Русова і Короленко на шальках терезів як дзеркало національних пріоритетів

На початку нагадаю читачам, що інформаційним приводом для написання попередньої статті став черговий сплеск дискусій чернігівської громади довкола питання: допоки головна бібліотека області носитиме ім’я В. Г. Короленка – представника російської культури і літератури, який ніколи не мав жодного стосунку до поліського краю?

У тамтешній пресі доти вже була оприлюднена низка публікацій, у яких документально підтверджено, що однією із засновниць цієї бібліотеки понад 140 років тому була Софія Русова з чоловіком Олександром. Маючи такий аргумент, активісти нещодавно створеної громадської організації – Всеукраїнської асоціації імені Софії Русової, неодноразово і, звісно, безрезультатно поки що зверталися до керівництва області з пропозицією ствердити історичну справедливість та надати ім’я цій бібліотеці заслуженої землячки, яку з політичних причин було свідомо викреслено комуністичними ідеологами і з національної історії українців, й історії самої Чернігівщини.

Бажання долучитися до тієї дискусії в мене виникло після недавнього повернення з наукового стажування у Великій Британії, де в одному з архівів Лондона виявив сенсаційну знахідку – низку досі нікому не відомих і ніде не друкованих листів Софії Русової до Українського пресового бюро в Лондоні наприкінці 30-х років ХХ століття. Подумалося: може, ці нові факти дивовижної долі землячки (чужинки за національністю, яка до останньої подиху свого життя через велике кохання до свого чоловіка Олександра Русова, навіть у вимушеній еміграції, після втрати дитини, боролася за українську Україну) переконають владні структури та частину інтелігенції Чернігова прислухатися до голосу громади.

Звісно, що в тій статті був на боці тих, хто твердо виступає не лише за декомунізацію, а й відмосковлення, дерусифікацію нашого духовного, освітнього, виховного середовища, вбачаючи в цьому одну зі складових зміцнення умисно підкошеного колоніальною для українців владою духовного осердя нації.

Не міг і сподіватися, що це викличе появу «відкритого листа» до мене від однієї землячки, надісланого в різні редакції. У ньому, з-поміж суцільних випадів проти автора, зустрічаються й такі дошкульні фрази: «мені соромно за вас», «спекулюючи іменем Русової», «Ви стали послідовником справи… навішування кліше»…

Змішано тут багато і різного – від цитати В. Маяковського «Лєнін жів», сюжету з п’єси Н. Погодіна «Кремльовскіє куранти» про спробу того ж Лєніна «відродити старовинний годинник-курант на Спаській башті Кремля» до абсурдного звинувачення автора в тому, що він (тобто я – М. Т.), разом із Василем Чепурним, та ще «хтось» «поклав око на приміщення бібліотеки… і мріє прибрати його до рук».

Лист підписаний просто: «Людмила Студьонова (Працюю в бібліотеці 53 роки)».

Не знаю, чи надрукувала цього алогічного, лайливого і без конкретних фактів щодо суті дискусії тексту котрась із газет за умов, що епоха таких ось «відкритих листів» як жанру радянської і пострадянської журналістики вже давно минула. Та на мої очі він потрапив із чернігівського інформаційно-аналітичного сайту Леоніда Ісаченка «Хвиля Десни» і переконав у тому, що тему таки слід продовжити.

Джерела спротиву повернення українського в Україну

Втім, не вважаю за доцільне в такій же формі – «відкритого листа» – відповідати своїй візаві. Як і публічно дискутувати з нею. Відповім лише на одне звинувачення незнаної мені пані Студьонової щодо сорому. Так, мені не соромно виступати проти Володимира Короленка в дискусіях про імена, які передусім (виділяю це слово – М. Т.) мають носити вулиці, навчальні заклади, установи як в містах і селах рідного краю, зокрема, де спредковіків коріння мого козацького роду, так і України в цілому. І не соромно, гадаю, буде кожному робити це, хто насправді хоче ствердити нашу державу як українську, а не, скажімо, як московську, варшавську чи тель-авівську.

Не соромно тому, що болить. Бо вже дістало. В своєму рідному домі постійно озиратися на когось, зважати на чужу думку, прагнути бути толерантним і терпеливим, водночас відчуваючи себе приниженим, другосортним, зобов’язаним не знати кому. Зосібно й тоді, коли шукаєш у кіосках «Преса» днем з вогнем українську газету чи перемикаєш десятки радіо – чи телеканалів, щоб знайти український – не лише за мовою, а й духом, коли просиш чиновника перейти на спілкування державною, коли чи не вся система обслуговування, за твої ж гроші, зустрічає та проводжає тебе на «общєпонятном».

Дістало й те, що не слабне, а чомусь посилюється одна насторожуюча тенденція: як тільки українці, у себе вдома, проявляють бодай найменші потуги щодо подолання насаджуваного століттями російською імперською машиною принизливого комплексу хохла-малороса, як тільки активізуються спроби національно свідомої інтелектуальної еліти неупереджено й спокійно розібратися в окремих епізодах непростої історії свого народу, ствердити грубо витіснену на узбіччя суспільно-політичного життя молодої Української держави її мову, культуру, пізнати справжніх, а не нав’язаних ззовні героїв, усвідомити та належно поцінувати свою самодостатність, окремішіність, зрештою своє гідне місце у спільному європейському домі, – відразу ж виникає, ніби диригований чиєюсь невидимою рукою, шалений, прямий чи опосередкований спротив.

Із джерелами цього спротиву ми вже давно розібралися. Тут два канали їх живлення.

Перший – високопосадовці державотворці (на взірець міністра Авакова) і народні обранці (найперше з «Опозиційного блоку»), притому на всіх щаблях влади -від райцентру до столиці, для яких українське не лише чуже, а й дратівливе, і які віддавна безкарно баламутять гуманітарну сферу українського суспільства.

Другий – українська за статутом, але антиукраїнська за змістом система продажних ЗМІ – преса, радіо, телебачення. Чи не вся вона, ніби також за помахом чиєїсь невидимої руки, фактично узурпована в руках і не українців, і не патріотів з україноцентричним мисленням.

За цих обставин тривожить задавнена відсутність політичної волі керівництва держави змінювати ситуацію, повертати Україні її справжнє обличчя і душу, викривлені та розтоптані попередньою колоніальною владою.

Ще складніше – із дипломованою інтелігенцією. Маю на увазі значну її частину, яка підпадає під поняття бюджетна. Тобто та, яка нібито на службі держави, яка справно отримує зарплатню за те, що нібито має проводити державну політику. Притому в таких архіважливих і делікатних для подальшого розвитку державотворчих процесів сферах як культура, освіта, наука.

Ось тут змушений повернутися до останньої фрази згаданого вище відкритого листа до мене з Чернігова. Наведу її: «Працівники бібліотеки на чолі з директором Інною Михайлівною Аліференко стали горою на захист не свого Короленка, а письменника, чесної і порядної людини, на кістках якого тупцюють такі, як Ви».

Тепер виникають питання: усе те, що там написано, – це думка лише однієї працівниці, чи всього колективу бібліотеки? Чи, може, лиш начальства, від якого залежить увесь той колектив? Бо, зазвичай, хто його питає?

Тут, у контексті «думки колективу», доречно згадати недавню історію з найменуванням головного аеропорту країни.

Весною 2016 року Мініфрастуктури зініціювало міні-референдум у мережі із присвоєння аеропорту в Борисполі імені найзаслуженішого українця. Від початку голосування імена не зовсім «най» – скажімо, Сікорського, Малевича – нахабно «пропихала» через своїх слухняних речників зденаціоналізована столична команда Кличка. А коли результати голосування (найактивнішими виявилися молоді українці) показали, що в їхніх симпатіях помітно лідирує гетьман Іван Мазепа, зверху дали «відбій». І в досить гидотний спосіб, не раз випробуваний колись комуністами, перейменування аеропорту «Бориспіль» відміняється. Послалися на думку «трудового колективу аеропорту». Мовляв, він проти.

Із такого рішення можна було зробити два висновки: або думку колективу «трударів» Борисполя ніхто й не запитував, або там працюють одні остарбайтери з Вороніжа та Рязані, які прямо таки ненавидять усе українське, а особливо зрадника «великого Петра» і ворога імперії.

Щось подібне вимальовується і з колективом Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Володимира Короленка.

Був там не раз, бо періодично привозив туди частинами в подарунок велику колекцію книжок власної книгозбірні. І щоразу чув своїми вухами зі слів директорки та її близького оточення приблизно таке: що вам поганого зробив Короленко? А щодо Русової, то ніби винувато промовляли так: звісно гарна землячка, але ж вона втекла з краю і жила на ситому Заході…

Отож, нічого не хочуть змінювати. Принаймні керівне ядро колективу, бо з рядових бібліотекарів ніхто й не відважився б піти на відверту розмову із приїжджим журналістом. І зрозуміло чому. За умов повсюдного скорочення бюджетників такі, що гладять не за шерстю своє начальство, першими підуть «на відпочинок».

І така ситуація не лише в Чернігові.

Чому «цвіт нації» зів’яв і обсипався?

Не час і не місце тут наводити приклади. Їх – непочатий край. Але настала пора вже називати речі своїми іменами. Пора визнати, що в появі цієї чорної та густої хмари неправди, цинізму, хамства, аморальності, духовної деградації, непрофесіоналізму, непорядності, непатріотизму постмайданної влади, яка накрила вже нездоровий український організм, значна провина української інтелігенції, зосібно й бюджетної.

Вчитаймося, вдумаймося ось в ці слова: «Живий організм українського народу зберіг лише коріння, його цвіт – інтелігенція – зів’яв і обсипався. Ми бачимо безодню: по однім боці простий люд, що вірний традиціям колишнього, а з другого – зденаціоналізована, збаламучена інтелігенція, відірвана від свого народу».

Ці слова написані понад сто літ тому. Їх із болем у серці виповів Михайло Коцюбинський, оголошуючи в тому ж Чернігові реферат із нагоди тризни по не пошанованому і не поцінованому своїми ж кращого їхнього трудівника на полі національного самоствердження – Івана Франка.

Звучать вони так, ніби про день сьогоднішній. І в цьому є своя закономірність. Український стрижень тодішньої інтелігенції, на яку гірчив класик літератури, був закономірно вихолощений у результаті багаторічного нищення брудними чобітьми російських зайд духу мазепинства, яким довго дихала українська земля. Молоді й уже квітучі паростки національного відродження, спонукані Українською революцією 1917-1921 років, вимерзли до кореня у зловісну пору сталінських репресій. Тоді було знищено еліту української нації – письменників, учених, митців, священників-автокефалістів, заможних і працелюбних землеробів. І то, за даними авторитетних джерел, на 75-80 відсотків. А квіт українського народу – селянство – на всі сто відсотків був пограбований, заляканий і перетворений на жебраків. Чи можна назвати ще якусь країну в світі, людський ресурс якої був таким знедоленим і духовно спустошеним?

Нинішня ж українська інтелігенція, принаймні її старше покоління, було вигодуване та виховане колоніальною владою. В інститутах і університетах, ректорами та професорами яких часто були пристосуванці і кар’єристи. За книгами чужих українським ідеалам і традиціям авторів, яких не бракувало і в найвіддаленіших сільських бібліотеках. За умов тотального контролю мільйонною армією ідеологів правлячої партії, коли за нестандартні думки, висловлені комусь довірчо на кухні, міг вилетіти з того ж інституту. На фоні суцільного фарисейства декларованих гасел лженародної влади диктатури пролетаріату, якими була всуціль просякнута тодішня преса.

Хто з інтелігенції комфортно почував себе за тих умов?

Практично кожен, хто вміло пристосувався, хто знав своє місце, годив начальству. За умов, що таке начальство не змінювалося десятиліттями, таке угодовство, «нічогонепомічання» було вигідним: здіймання службовими сходами, премії, а найзапопадливішим – почесні звання і навіть урядові нагороди, що гарантували в майбутньому підвищену пенсію. Натомість «білими воронами» ставали талановиті, розумні, самодостатні. Такі мали свою гідність, цінували свою думку, шанували коріння свого чесного роду. Отож, на суцільному святі чужого фарисейства вони завжди були зайвими, не бажаними, а то й небезпечними. Їх витісняли, обмежували, компрометували.

Формувалася суспільна мораль, де не було місця чесності, порядності. Це сприймалося як зарозумілість і гординя. Спроба відстояти свою позицію підганялася під конфліктність і зазнайство, а відвага казати правду тлумачилася як зневага до думки всього колективу чи, більше, нерозуміння «лінії» начальства. пригодованого владою. Що вже говорити про неприхований вияв патріотичних почуттів. Лайливий ярлик націоналіста, петлюрівця чи бандерівця був тоді забезпечений. З усіма наслідками для твого майбутнього, і майбутнього твоєї родини.

Чи багато було з-поміж нас цих носіїв порядності й чесності, і чи довго могли вони витримувати таке?..

Моральна відповідальність інтелігенції за непатріотичні дії постмайданної влади

Пройшло більше чверті століття, як українці отримали право самостійно розбудовувати свою державу. А в цій делікатній справі загальнолюдських і національних цінностей, у такій системі суспільних координат, де інтелігенція апріорі покликана відігравати провідну роль (бо ж вона від природи, якщо справжня, покликана бути завжди в опозиції до влади) фактично нічого не змінилося. Те ж угодовство перед владою, та ж продажність – за нагороди, посади, «шмат гнилої ковбаси».

Межу цієї продажності, глибину прірви між народом і інтелігенцією особливо зримо можна відчути, скажімо, в час чергової виборчої кампанії, надто ж у глибинці.

Із кого формується кістяк виборчих дільниць, довірених осіб так званих народних обранців від стабільно не змінюваної влади? Із директорів шкіл, головних лікарів, ректорів вишів, начальників інших бюджетних установ. Люди перевірені й залежні. За найменшу додаткову матеріальну винагороду у вигляді «конверта, який не пахне», за пустопорожню обіцянку нового щабля омріяної посади або залишення на вже обігрітій попередній такі не раз перевірені владою одиниці завжди готові робити черговий гріх (в допомозі неграмотній бабусі поставити «пташку» біля правильного прізвища чи й підмінити бюлетень), не усвідомлюючи наслідків.

І це в масштабах цілої країни. Упродовж років.

Наслідки такого збайдужіння, користолюбства, запроданства й непатріотизму інтелігенції можна легко помітити, коли бодай поверхово ознайомитися з тим, як проходив і чим завершився процес вистражданої Україною декомунізації, зосібно у сільській місцевості. Адже саме там бюджетна інтелігенція, передусім учительська, складає основу депутатського корпусу місцевих рад. Нині чи не в кожному українському селі, хіба що за винятком західних країв, колишня головна вулиця Леніна отримала назву Центральна. А поруч з ними, як гриби після дощу, вже «прописалися» в паспортах мешкання селян: Вишнева, Травнева, Щаслива, Весела, Медова.

Звісно, що не обійшлося тут без вказівок влади. Тієї влади, яка в усі часи не терпіла патріотично налаштованих особистостей. Вона й тепер, відкрито чи приховано, гальмує з увічненням імен тих, кого ще за життя назвали совістю нації, хто своїм розумом, талантом, житейською позицією встиг довести, що не все купується і продається, що є щось вище за посади і партії, що є відповідальніший суд за сподіяні тобою неправедні справи – суд перед Богом. Тому цілком очевидно, що лише за рекомендаційною вказівкою зверху в наших селах і з’явилися в назвах оті центральні, травневі та щасливі замість проклятих російською владою і російською церквою Мазепи, Петлюри, Бандери, Коновальця.

Сільські ж депутати-інтелігенти не лише слухняно виконали цю вказівку, а й самі охоче додавали свої ложки дьогтю до бочки меду. Адже залякування селян страшилкою про неможливість у майбутньому продати свої паї, якщо будуть перейменовані вулиці чи й самі назви сіл, – явище майже масове, особливо на моїй рідній Чернігівщині.

Ми тільки тепер починаємо усвідомлювати всю серйозність і небезпеку такого шаленого спротиву українському відродженню, як і те, які сили, кошти й цілі стоять за цим явищем. Усвідомлюємо й те, що вже настала пора не мовчати, коли тобі плюють у душу, коли тебе все нахабніше принижують, коли все голосніше і впевненіше заявляють, хто насправді в твоєму домі хазяїн. Настала пора активніше привертати увагу громадськості до вже, на жаль, частих випадків на сторінках друкованих видань відвертої українофобії, у які б шати вона не вдягалася, під якими б гаслами вона не проводилася. І давати їй належну відсіч.

Поряд із цим настала пора відверто говорити не лише про угодовство і не патріотизм української інтелігенції, а й про її відповідальність. Перед своєю країною і своїм народом.

Особливою має бути така відповідальність у вчителя, викладача, журналіста, письменника, митця, спортсмена за прилюдно мовлене чи писане слово.

У військовій справі є віддавна неписане правило: посланий у розвідку малограмотний солдат за брехливе, не перевірене донесення, що загрожувало побратимам чи цілому бойовому з’єднанню, карається смертю. То чи може бути безкарним грамотний інтелігент із дипломом випускника університету, часто-густо із державним званням «заслуженого», який для особистих або кланових інтересів нечесно виконує свій обов’язок, який брехливо формує громадську думку, від якої залежить: бути чи не бути нації?

Можна поставити питання з цієї теми й більш гостріше: чи має моральне право дипломований гуманітарій (а такими передусім мали би бути бібліотечні працівники) не чути болю розіп’ятої землі, на якій живе, не бачити, не помічати кривди, а свідомо фальшувати правду, відстоювати духовні цінності, відомості про події й імена, нав’язані багато літ тому колоніальною владою?

* * *

Упереджую спроби своїх опонентів у головній чернігівській бібліотеці віднести автора цієї статті до зневажувача дорогого для них «велікого і могучого», яскравим носієм якого є увічнений за вказівкою з Москви (згідно з черговою рознарядкою до ювілейної дати поневолення нею України) в назві цієї бібліотеки Володимир Короленко.

Висловлююся чітко: я не проти Короленка, як і Пушкіна чи Толстого. Я проти тих, хто грубо, не професійно, з неприхованим нахабством зневажає історію нашого народу, хто свідомо консервує в гуманітарній аурі нації застарілі ідеологічні догми, чужих стовпів культури і мови, хто знову пробує не лише нав’язати, а й ствердити принизливий комплекс малоросійства українству.

І ще одне, важливе, що має найбільший стосунок до тієї частини української інтелігенції, якій присвячена ця стаття. Слово, не сперте на тягар меча та плуга, не освячене духом народу, серед якого живе цей автор, є мертвим, чужим, і, ба, навіть шкідливим.

Джерело: http://slovoprosvity.org/…

Перепубліковано з дозволу автора.

Опубліковано у На Чернігівщині, Роздуми | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Бюджетна інтелігенція, вихована колоніальною владою: Чому значна її частина все ще в неприхованій опозиції до українського національного відродження?

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    І не раз, і не два перечитав я цю статтю. Що сказати? Відповідь на запитання, поставлене в назві статті, знаходиться також у назві статті… І одразу згадав пророка Мойсея, що 40 років водив древніх юдеїв по пустелі. То що, ми все ще живемо «на нашій, не своїй землі…»? Але ж допоки!
    Все розпочалось із статті «Простіть невігластво земляків, професорко Русова!» https://siver.com.ua/news/prostit_neviglastvo_zemljakiv_profesorko_rusova/2018-03-30-22061 Потім був «Відкритий лист професору Тимошику», опублікований на чернігівському сайті «Хвиля Десни»: http://hvilya.com/ekskliuzyvna-khvylia/vidkrytyi-lyst-profesoru-m-tymoshyku.html До речі, лист професора Тимошика до адміністрації сайту сайт «Хвиля Десни» теж опублікував: http://hvilya.com/ekskliuzyvna-khvylia/konservovane-chernihivske-faryseistvo.html
    Проблема, що порушена в статті, це зовсім не конфлікт громадськості та адміністрації обласної бібліотеки. Це проблема в масштабі всієї України! А на Чернігівщині (чомусь так трапилось) особливо… Прочитайте, будь ласка, статтю, яку написав наш славетний земляк Юрій МУШКЕТИК «Зняти полуду з очей»: http://slovoprosvity.org/2018/06/28/znyaty-poludu-z-ochej/ А так хотілося б прочитати цю статтю на сторінках нашого земляцького часопису «ОТЧИЙ ПОРІГ»!.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *