Великоустівській трагедії – 75 років!

Уже не одне покоління тих, хто проживає в селі Велике Устя Сосницького району, стверджує, що саме 4 лютого 1943 року стало найтрагічнішим днем у історії цього поселення. 

Саме тоді карателями було спалено 24-х мирних жителів, у тому числі й п’ятеро діточок.

Спогади про ті події були зібрані завдяки групі небайдужих у складі Петра Федосенка, Наталії Решодько, Василя Косяненка, Ольги Мовчан.

Ця тема знайшла своє відображення в поетичній творчості митців рідного краю: Петра і Олександра Халімоненків, Ніни Василенко, Віри Ковальчук. З-під пера останньої, наприклад, вийшла «Великоустівська трагедія».

Війна сорок третього – вічна війна
Для нас, для людей, вічно жива,
Коли все горіло, палало в серцях,
Коли ми зазнали і біль уже й страх.

Тому й не чекали, що десь у селі
Трагедія стане на фоні війни.
Та сталась вона, страшна, не людська
Для світу, для нас, доки пам’ять жива.

Не знали, що десь на Поліссі, в селі
Горітимуть люди, діти малі…
Війна ж десь далеко, при чому вони?
Фашистам все рівно, бо ми – вороги.

Хлопчина до мами з саду біжить:
– О, сину рідненький, щось там горить?
– Можливо, то яблучка хтось там пече?
Й не знали вони, що то кров там тече.

А кров та – людська, не водиця,
Вона нам усім досі сниться,
Коли всі палали, у небо кричали:
– Дай, Бог, нам усім помолиться!..

Та Бог не почув і… згоріли
Безвинні душі, безвинні.
І діти малі й наречена,
Яка була Ним і свячена.

Три подружки йшли і співали,
Не знали вони, що востаннє
Бачать цей сад, зими снігопад,
Що тільки за мить… побачать вже ад.

Батьки горіли, горіли діти…
Теперішнім нам не зрозуміти
Ні їхній біль, ні крик душі,
Як пам’ять  про них, про усіх.

Коли з вогню кричить дитя:
– Спаси мене, мамо моя,
Вона ж не може, бо сама
Палала в огні і теж благала:
– Спасіть дитя! Спасіть дитя!

Та світ неначе онімів
І знов, і знов війни хотів,
Знов гинуть люди й світ блага:
– Спасіть дитя! Спасіть дитя!

Велике Устя – часточка Вкраїни,
Але і там нам пам’ять не загине.
Вклонімось тим, хто спалений до тла,
Про вас, рідненькі, пам’ять в нас жива.

Двадцять чотири – незаконно убієнних.
Двадцять чотири – пам’ятаємо Вас.
Ви для нас – пам’ять, пам’ять нетлінна,
Як Ви загинули мужні й невинні.

Стою у підніжжя, стою я одна,
А пам’ять моя в сорок третій зрина,
Згоріли до тла земляки, дітвора
Та пам’ять про них до сьогодні жива.

Тож вічна пам’ять Їм, Їх нема,
А ми ще живі і пам’ять жива.
В низькому поклоні хай кожен стоїть
За те, що змогли вони світ захистить.

Нині юні краєзнавці місцевої школи гідно продовжують справу, розпочату їхніми дідами, батьками – збирають свідчення, доглядають за могилою загиблих, беруть активну участь у Дні пам’яті. І, на мою думку, так буде завжди.

Валентина МОВЧАН

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Великоустівській трагедії – 75 років!

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    Пані авторка дуже добре описала наслідки трагедії 4 лютого 1943 року в селі Велике Устя Сосницького району. Але, мабуть за браком часу, зовсім не згадала про причини та обставини трагедії, хоч це вже описано давно в книгах і статтях істориків та дослідників. Ось одна з них, опублікована 11.02.2015 р. на нашому земляцькому сайті: Молодь має знати правдиву історію http://chz.org.ua/molod-maje-znaty-pravdyvu-istoriyu/
    По кілька рядків із цієї статті:
    «За словами очевидців трагедії – карателі були у формі СС. А одна з очевидиць, яка чудом врятувалась, дослухалась, що між собою вони спілкувались російською мовою.»
    «У березні 1943 року загоном карателів вщент було спалене село Зелений Гай Новгород-Сіверського району. Тоді було знищено 168 жителів, половина з них діти до 12-ти років. Навіть, німецькі солдати, що перебували в кільці оточення, були вражені жорстокістю російськомовних карателів із цього загону.»
    То що, ми знову будемо все замовчувати, як у кіносюжеті про Корюківську трагедію?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *