Всенародна біда і перемога

Наближаються День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Друга світова війна – найкривавіший глобальний конфлікт, під час якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей

Українці воювали проти нацизму у 7-ми арміях світуЧервоній армії, Українській Повстанській Армії, Війську польському, Французьких, Британських, Канадських збройних силах та армії США.

Прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять близько 8-10 мільйонів осіб.

Із книги Ігоря Гаріна «Друга правда про Другу світову ч. 1. Документи» можна дізнатися страшну задокументовану правду про війну, зокрема:

«… Поранено 46 мільйонів 250 тисяч. Повернулися додому з розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків. Однооких 155 тисяч, сліпих 54 тисячі. Зі знівеченими обличчями 501342. З кривими шиями 157565. З розірваними животами 444046. З пошкодженими хребтами 143241. З пораненнями в області тазу 630259. З відірваними статевими органами 28648. Одноруких 3 мільйони 147 тисяч. Безруких 1 мільйон 10 тисяч, одноногих 3 мільйони 255 тисяч, безногих 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками та  ногами 418905. Так званих «самоварів», безруких і безногих – 85942».

«… За три дні, до 25 червня, противник просунувся вглиб країни на 250 кілометрів. 28 червня взяв столицю Білорусі Мінськ. Обхідним маневром стрімко наближається до Смоленська. До середини липня з 170 радянських дивізій 28 виявилися в повному оточенні, а 70 зазнали катастрофічних втрат. У вересні цього ж 41-го під Вязьмою були оточені 37 дивізій, 9 танкових бригад, 31 артполк Резерву Головного командування та польові Управління чотирьох армій. У Брянському котлі опинилися 27 дивізій, 2 танкові бригади, 19 артполків і польові Управління трьох армій. Всього ж у 1941-му в оточення потрапили і не вийшли з нього 92 з 170 радянських дивізій, 50 артилерійських полків, 11 танкових бригад і польові Управління 7 армій. В день нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, 22 червня, Президія Верховної Ради СРСР оголосив про мобілізацію військовозобов’язаних 13 вікових груп – 1905-1918 років. Миттєво мобілізовано було понад 10 мільйонів чоловік, з 2-х з половиною мільйонів добровольців було сформовано 50 ополченських дивізій і 200 окремих стрілецьких полків, які були кинуті в бій без обмундирування та практично без належного озброєння. З двох з половиною мільйонів ополченців у живих залишилося трохи більше 150 тисяч».

«… У 1941 році потрапили в гітлерівський полон: під Гродно-Мінськом – 300 тисяч радянських воїнів, у Вітебсько-Могильовсько-Гомельському котлі – 580 тисяч, у Київсько-Уманському – 768 тисяч. Під Черніговом і в районі Маріуполя- ще 250 тисяч. У Брянсько-Вяземському казані виявилися 663 тисячі, і т.д. Якщо зібратися з духом і все це скласти, виходило, що в підсумку за роки Великої Вітчизняної війни у фашистському полоні вмирали від голоду, холоду та безнадійності близько чотирьох мільйонів радянських бійців і командирів, оголошених Сталіним ворогами та дезертирами».

«… З вини того ж Сталіна похоронних команд у полках і дивізіях не було – вождь з апломбом записного хвалька стверджував, що нам вони ні до чого: доблесна Червона армія ворога розіб’є на його території, розтрощить могутнім ударом, сама ж обійдеться малою кров’ю. Розплата за цю самовдоволену нісенітницю виявилася жорстокою, але не для генералісимуса, а для бійців і командирів, чия доля так мало його турбувала. По лісах, полях і ярах країни залишилися тліти без поховання кістки більше двох мільйонів героїв. В офіційних документах вони значилися зниклими безвісти – непогана економія для державної скарбниці, якщо згадати, скільки вдів і сиріт залишилися без допомоги».

«… На ганебний відступ і жахливі втрати її (Червоної армії – примітка автора) прирекла передвоєнна сталінська чистка рядів командного складу армії. У наші дні це знає кожен, крім невиліковних шанувальників генералісимуса (та й ті, мабуть, в курсі, тільки прикидаються простачками), а в ту епоху подібна заява вражала. І разом на багато відкривало очі. Чого було очікувати від обезголовленої армії, де досвідчені кадрові воєначальники аж до командирів батальйону відправлено до таборів або під розстріл, а замість них призначені молоді, що не нюхали пороху лейтенанти та політруки …».

«… Що таке перемога? Наша, сталінська перемога? Перш за все, це всенародна біда. День скорботи радянського народу по безлічі загиблих. Це ріки сліз і море крові. Мільйони покалічених. Мільйони осиротілих дітей і безпомічних старих. Це мільйони викривлених доль, що не відбулися сімей, ненароджених дітей. Мільйони закатованих у фашистських, а потім і в радянських таборах патріотів Вітчизни».

«… Якими хамськими кличками в післявоєнному побуті нагородили всіх інвалідів! Особливо в соцзабезі та медичних установах. Калік з надірваними нервами та порушеною психікою там не шанували. З трибун оратори кричали, що народ не забуде подвигу своїх синів, а в цих установах колишніх воїнів з понівеченими обличчями прозвали «квазімодо» («Гей, Ніно, прийшов твій квазімодо!» – без сорому перегукувалися тітки з персоналу), однооких – «камбали», інвалідів з пошкодженим хребтом – «паралітик», з пораненнями в область таза – «кривобік». Одноногих на милицях іменували «кенгуру». Безруких величали «безкрилими», а безногих на роликових саморобних візках – «самокатами». Тим же, у кого були частково відірвані кінцівки, дісталося прізвисько «черепахи.

Що за тупий цинізм? До цих людей, схоже, не доходило, кого вони ображають! Проклята війна виплеснула в народ гігантську хвилю скалічених фронтовиків, держава зобов’язана була створити їм хоча б стерпні умови життя, оточити увагою та турботою, забезпечити медичним обслуговуванням і грошовим утриманням. Замість цього повоєнний уряд, очолюваний Сталіним, призначивши нещасним копійчані допомоги, прирекло їх на саме жалюгідне животіння. Та ще з метою економії бюджетних коштів піддавали калік систематичним принизливим переоглядам у ЛТЕКах (лікарсько-трудових експертних комісіях): мовляв, перевіримо, чи не відросли у бідолахи відірвані руки або ноги?! Всі норовили перевести потерпілого захисника батьківщини, і без того жебрака, на нову групу інвалідності, аби урізати пенсійну допомогу …».

«… Бідність і ґрунтовно підірване здоров’я, пов’язані з убогими житловими умовами, породжували безвихідь, пияцтво, закиди змучених дружин, скандали та нестерпну обстановку в сім’ях. У кінцевому рахунку, це призводило фізично неповноцінних фронтовиків до виходу з дому на вулиці, площі, вокзали і ринки, де вони найчастіше докочувалися до жебрацтва та розгнузданої поведінки. Доведені до відчаю герої мало-помалу виявлялися на дні, але не їх треба за це звинувачувати.

До кінця сорокових років в пошуках кращого життя в Москву хлинув потік знедолених військових інвалідів з периферії. Столиця переповнилася цими тепер уже нікому не потрібними людьми. У марному сподіванні захисту та справедливості вони стали мітингувати, докучати владі нагадуваннями про свої заслуги, вимагати, турбувати. Це, зрозуміло, не припало до душі чиновникам столичних і урядових установ. Державні мужі почали ламати голову, як би позбутися від докучного тягаря.

І ось влітку 49-го Москва стала готуватися до святкування ювілею обожнюваного вождя. Столиця чекала гостей із зарубіжжя: чистилася, милася. А тут ці фронтовики – костильники, колясочники, повзуни, всякі там «черепахи» – до того «знахабніли», що перед самим Кремлем влаштували демонстрацію. Страшно не сподобалося це вождю народів. І він сказав: «Очистити Москву від сміття!»

Можновладці тільки того і чекали. Почалася масова облава на докучливих інвалідів, що «псують вигляд столиці». Полюючи, як за бездомними собаками, правоохоронні органи, конвойні війська, партійні та безпартійні активісти в лічені дні виловили на вулицях, ринках, вокзалах і, навіть на кладовищах, та вивезли з Москви перед ювілеєм «дорогого і улюбленого Сталіна» викинутих на смітник історії покалічених захисників цієї самої святкової Москви.

І вислані солдати переможної армії стали вмирати. То була швидкоплинна загибель не від ран – від образи, що кров’ю закипала в серцях, з питанням, яке рвалося крізь зціплені зуби: «За що, товариш Сталін?»

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович зазначив:

«Друга світова війна відкрила руйнівну силу обох тоталітарних режимів – нацистського та комуністичного. Всім відомі злочини нацистів на окупованих територіях України (масові вбивства полонених, Голокост, розстріли мирного населення, спалення сіл).

Упродовж довгого часу замовчувалися численні злочини комуністичного режиму на нашій землі. Серед яких – розстріли політичних в’язнів у Західній Україні в червні-липні 1941 року, знищення центру Києва восени 1941 року; підрив Дніпрогесу, використання непідготовлених, нашвидкоруч мобілізованих вояків.

8 травня – в день коли завершилася Друга світова війна у Європі, важливо вшанувати усіх її жертв і наголосити, що такі трагедії ніколи не повинні повторитися. Про це нагадує наш символ – червоний мак та гасло «Ніколи знову».

З 2014 року національним символом пам’яті українців, загиблих у Другій світовій війні, є європейський і традиційний український знак – червоний мак.

Український інститут національної пам’яті пропонує, як і щороку, вшанувати пам’ять про загиблих у Другій світовій війні Всеукраїнською акцією «Мак пам’яті», доповнивши свій одяг червоним маком.

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні або День перемоги – державне свято та вихідний день в Україні, що офіційно відзначають 9 травня, розпочинаючи з 2016-го року. Прийшло на заміну радянському святу «День Перемоги», яке відзначали в СРСР, а потім в Україні до 2015 року включно.

«День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні» встановлено як державне свято внаслідок ухвалення 9 квітня 2015 року Верховною Радою України проекту закону №2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 – 1945 років» в рамках голосування за пакет законів про декомунізацію.

9 травня будемо шанувати та вітати ветеранів тої найкривавішої війни з Днем перемоги. Їх з кожним роком стає все менше. Ще прикрішим є те, що вони і після смерті Сталіна не побачили того обіцяного «кращого життя» …

Олексій ОРЄХОВИЧ

Читайте та дивіться також:

8 і 9 травня в Україні: які заходи заплановані в Києві

9 травня: чи потрібно українцям святкувати “этот День победы”

Чому треба скасувати вихідні на 1 та 9 травня

Репетиція 9 травня за російським сценарієм: як працює пропаганда

Друга правда про Другу світову ч. 1. Документи

Маршал Іван Конєв: «Сталінська перемога – це всенародна біда»

Радянські військовополонені

Військовополонені в СРСР: статистика і трагедія

Аркадій Красильщиков: ПРАВДА ВІД ІГОРЯ ІВАНОВИЧА ГАРІНА

Остання таємниця Другої світової

Страчені світанки

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Всенародна біда і перемога

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    Дуже потрібна і своєчасна публікація! Незважаючи на те, що пройшло вже кілька років, як ми почали писати правду про Другу світову війну, досі ще безліч народу повторює радянську пропаганду про «Дєнь Побєди». В Україні йде війна, і ми повинні бути пильними, особливо 8 і 9 травня, в День пам’яті та примирення i 73-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Новий ворог не припиняє провокацій навіть в такі дні!
    Час невблаганний! Все менше справжніх ветеранів війни зможуть прийти на урочисті заходи 9 травня. То що, ми знову побачимо «вєтєранов» післявоєнних років народження? А може вже досить «ряджених» в ці дні! Ми повинні вшановувати та турбуватись про справжніх ветеранів Другої світової війни.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *