Виникло багато запитань …

Цьогорічне вшанування пам’яті жертв Великоустівської трагедії 75-річної давнини відбувалося у кілька етапів. 

2 лютого у місцевому навчальному закладі пройшла загальношкільна лінійка, був випущений тематичний номер стінгазети, організована викладка фото – та друкованих матеріалів, використаних з архіву краєзнавчого гуртка. А середня ланка юних краєзнавців ознайомилися з архівом записів спогадів очевидців.

Восьмикласники спробували відтворити ті жахливі події, поринувши у світ художнього слова. Урок з української літератури, був присвячений митцям рідного краю, які торкнулися даної теми у своїх поезіях. Тут прозвучали вірші Петра та Олександра Халімоненків, Ніни Василенко, Віри Ковальчук, Олександра Сироватського.

Мені, як вчителю-предметнику, неспроста спала думка про те, щоб саме в цьому класі провести такий урок. Адже Петро Макарович та Олександр Петрович Халімоненки – одні з перших, хто звернувся до цієї трагічної сторінки в історії нашого села. Їхні твори були надруковані в поетичній збірці «Мости», яку п’ять років тому видала Сосницька районна бібліотека. Один з наймолодших представників цього творчого роду Олександр саме і є учнем 8-го класу.

Також були прочитані міні-твори на дану тематику випускниць школи Ірини Миколаєнко і Євгенії Циганок, які були відзначені в різних конкурсах і друкувалися як в районній пресі, так і в республіканській (зокрема, «Ветеран України» та «Журавлик»).

Під впливом почутого, восьмикласники вирішили вдома спробувати відтворити свої думки на папері. Що з цього вийде, побачимо на наступному уроці. Можливо, у когось виникнуть такі запитання, які поставив мені наш маленький активіст, учень 5-го класу, майбутня гордість українського футболу (хоча і зараз не пасе задніх) Рома Лалука. Його бабуся Галина Лалука, голова сільської ради ветеранів, розповідала, що в той день загинули і їхні родичі. От хлопця зацікавило: чому саме в нашому селі трапилася така страшна трагедія та чому саме ці люди потрапили в біду?

Ось такі запитання навели мене на думку: «А чому страждає весь наш український народ? Чому в наше ХХІ століття ми не можемо знайти якогось компромісу, щоб закінчилася ота сучасна гібридна війна, із-за якої гине цвіт нашої нації?!»

4 лютого поточного року день, на відміну від 4 лютого 1943 року, видався по-весняному теплим. Ми разом зі своїми вихованцями, колегами, односельцями вже вкотре йдемо з квітами, з цукерками, печивом, яблуками, вітками калини, з вічною пам’яттю серця до місця вічного спочинку 24-х заживо спалених, де встановлено меморіал «Скорботної матері» … І в кожного свої думки, відчуття. Одні висловлюються вголос, інші усамітнюється, переосмислюючи все це, та намагаються уявно відтворити події того трагічного дня.

На мітингу-реквіємі, який відбувся на місці трагедії 4 лютого за участі сільського голови Валентини Циганок, представників сільської громадськості, вчителів, учнів поіменно були названі та хвилиною мовчання вшановані безневинно страчені. Запалені свічі пам’яті за батьків, за матерів, за дітей. На могилу покладені червоні гвоздики, цукерки, печиво, яблука.

Ще у засніженому, безлистяному саду чулися голоси пташок. Невеликі краплі дощу зривалися з неба. З’явилось таке враження, що  ніби то душі загиблих, а серед них і дитячі, відчули, що в цей непростий для нашої Батьківщини час, коли точиться на сході України війна, про них не забули і через стільки літ.

Крім того, з використанням архівних матеріалів, зібраних членами краєзнавчого гуртка різних років, пройшло засідання активу районної ради ветеранів за участі її керівника Надії Яківни Кузьменко, організовано тематичну викладку у читальній залі районної бібліотеки для дорослих.

Кожного дня через наше село проїздить безліч різних автівок. Одні поспішають до обласного центру, другі – на малу батьківщину Сина зачарованої Десни, інші – просто відпочити до річки свого дитинства. Але всі вони минають саме те місце, де трапилася страшна трагедія у роки Другої світової війни. У мене не раз виникала така думка про те, що від цього меморіалу «Скорботної матері» можна розпочати туристичний маршрут знайомства з нашим Придеснянським краєм. Отоді б більше наших співвітчизників дізналися не тільки про Великоустівську трагедію, а й про інші, ще страшніші, трагедії сіл і міст Чернігівщини часів Другої світової війни …

Валентина МОВЧАН

Фото автора

Опубліковано у Вшанування пам'яті, На Чернігівщині | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *