Як бабуся зробила мені подарунок

Більше дев’яти років тому залишила цей світ моя бабуся Онися Максимівна Макій (13.01.1915, село Мізин Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер Коропського району Чернігівської області) – 01.10.2010, місто Світловодськ Кіровоградської області).

Так сталося, що я дуже мало розпитувала її про життя, про предків – тепер невимовно жалкую. Знаю, що десь на горищі лежать речі, які вона привезла з собою з Чернігівщини: прялка, якісь дивні дерев’яні гребінці, загадкова скриня, ребристий рубель… Для нас, міських мешканців, ці предмети були такими ж архаїчними, як і бабусина говірка. Наприклад, у селі Мізині, де вона жила, на дощ казали «дорщ», воду в миску не лили, а «сипали», корову заганяли не у хлів, а у «хлюв», а кістку називали «куисткою».

Спала бабуся на грубих конопляних простирадлах, які сама ж і виткала. І рушники в неї були такі ж жорсткі та загрубілі, як шкіра на її руках. Та воно й не дивно: в селі ні в кого не було наманікюрених тонких пальчиків, бо жоден манікюр не витримував тяжкої селянської праці. У колгоспі працювала не за гроші, а за трудодні. Доглядала за скотом, рвала льон і коноплю. Рослини довго вимочувала в Десні, просушувала і тріпала, аж поки стебла не ставали м’якими та податливими. Виходила така розкуйовджена пакля, яку треба було кілька разів прочісувати дерев’яними чесалами, аж поки не утворювалась куделя – основа нитки для ткання полотна.

У кожному дворі був свій верстат (у Мізині казали: «верстать». Моток сірих ниток фарбували. Для цього брали вільхові шишки та іржаві цвяхи, заливали водою і варили. Цей розчин ставав темно-коричневого кольору. Пофарбованими в ньому нитками робили візерунок. Бабуся розповідала, що в їхньому селі все було домоткане: сорочки, дитячі штанці, рядна та рушники. А для відбілювання використовували давній народний спосіб, коли в діжку з білизною додавали попіл і ставили у піч.

Одного разу бабуся, яка на той час була юною дівчинкою, косила серпом коноплю та ненароком відрубала фалангу мізинця. Медичної допомоги поруч не було, та й робота не чекала. Тож приклала Онися шматочок пальця до рани і міцно замотала листям. Кістка зрослася, але палець на лівій руці більше не згинався…

І ось, коли бабусі не стало, мені раптом дуже захотілося дізнатися про свій чернігівський рід, в якому були Макеї (Макії), Суконки, Кошелі. Але розповісти вже нікому. Всі, хто знав цю історію, вже пішли за обрій: мій тато, його молодший брат і сестра – тьотя Марія.

Якось приїхала з Білорусі її донька, Ірина. Треба було впорядкувати все для отримання спадщини, привести до ладу документи й речі, що лишилися в маленькій однокімнатній квартирі на шостому поверсі. Нарешті, всі необхідні формальності дотримані. Квартиру продали. Перед від’їздом Ірина занесла до нас велику сумку з речами, які не встигла викинути. Там були декілька конопляних простирадл, рушники та дві сорочки з домотканого полотна.

– Це, – каже, – ще від бабусі Онисі залишилося. Я вже декілька сорочок винесла на смітник, бо хто вже в них спатиме? Єдине, що встигла зробити – вирізати з рукавів прошву. Зроблю вдома серветки. А з цими вже й вовтузитись не стала. Хочеш, забирай на ганчірки!

Я від її слів отетеріла. Обережно відкрила сумку і побачила таке!.. То був справжній скарб. Дві чудові сорочки, які носили жінки на Чернігівщині ще до радянсько-німецької війни. Пошиті з двох прямих полотен, пишні рукави реглан, оздоблені яскравою вишивкою-оберегом, а на зап’ясті стягнуті гумкою. Червоний орнамент, витканий окремо для святкових днів, нижче – ніжний білосніжний візерунок, який формою нагадує хрест. Такі молодиці носили з червоним намистом, вузеньким поясом-крайкою та спідницею. Або ж поверх тієї сорочки одягали дві запаски: одну чорну (ту, що позаду), а другу синю (попереду). На Чернігівщині жінки стягували запаски на поясі червоним гарусним пояском.

«У свята замість двох запасок носили плахту, незшиті кінці плахти піднімали і закладали за пояс, – читаємо у Вікіпедії про Чернігівський жіночий стрій. – До плахти одягали попередницю з синьої або білої шерстяної тканини, вишиту внизу заполоччю. Заміжні жінки носили плахти і на кожний день, а для дівчат такий звичай не годився, вони могли одягати плахти лише до церкви або коли йшли на вулицю. В деяких селах середньої частини Ніжинського повіту дівчата носили запаски з покупного напівсукна червоного, зеленого, синього або блакитного кольорів.

По сорочці носили корсетки, а зверху на корсетку одягали юпки. Корсетки в Ніжинському повіті дівчата носили червоного кольору в дрібні квіти або в крапинки. Жінки носили корсетки з ситцю темних кольорів. Корсетки були в талію до 3, 5, 7 і більше вусів. Юпки своїм кроєм були подібні на корсетки кроєм та тканиною, але шилися з рукавами, часто на ватяній підкладці та довші. Взимку верхнім одягом були свитки та кожушанки. Свитки шилися так, як і юпки але з домашнього білого сукна. Кожушанка була кроєм подібна на свитку, вона шилася з овчини та покривалася зверху темним сукном.

В жіночому одязі збереглося більше елементів давнього козацького одягу. Так можна було ще побачити зелені баєві юпки з великим коміром-пелериною та з нашитими клаптиками з червоного гарусу. Інколи заможні літні жінки на свята одягали шушуни – неприталені, але з двома вусами ззаду. Літом шушуни були з тонкого сукна, а зимою – з овчини, покритої синім сукном. Такі літні шушуни мали великі коміри з парчі або жовтого сукна, а зимові мали коміри зі смушку. Голову пов’язували наміткою, так як і хусткою, а кінці намітки пускали нижче поясу. На ногах інколи ще носили червоні сап’янці на високих корках».

Та за описом це точно співпадає з фото, на якому бабуся Онися – десятирічна дівчинка! Уявляю собі, як гарно виглядали в такому вбранні і моя бабуся, і її сестри, і мама. Аж раптом осяяла думка: а чому б не спробувати приміряти й собі отой жіночий старовинний стрій?! І нічого, що немає в моїй шафі ні запаски, ані плахти…

А у вересні минулого року на фестивалі «Буковель натхнення» я провела свій перший майстер-клас із петриківського розпису. Моїми учнями були журналісти з різних регіонів України, які спробували себе в якості художників.

Дебют у ролі наставника для мене був особливий ще й тим, що я вбралась у сукню своєї бабусі Онисі – український жіночий стрій, якому понад 100 років. Дякую тобі, Господи, і тобі, мій Роде, за силу та натхнення! Я вдячна також моїм талановитим учням за цікавість, за аншлаг і захоплення! Ми надихаємо один одного!

Людмила МАКЕЙ

На фото:

1.Онися Максимівна (сидить ліворуч) разом із сестрами Явдохою та Неонілою (стоять);

2.Мізинські «дівчата», які працювали в колгоспі за трудодні;

3-4.Я в бабусиному строї під час майстер-класу на фестивалі «Буковель натхнення».

Опубліковано у Присвяти | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Як бабуся зробила мені подарунок

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.