У світ вийшов №6 (210) газети «Отчий поріг».
FaceBook
Останні коментарі
- Наталія Тимошенко до Від Мізина до Балкан: зв’язок із рідною землею підтримую через Чернігівське земляцтво
- Володимир Лузан до Росіяни вміло маніпулюють професійними стандартами журналістики, щоб зловживати свободою слова
- Володимир Лузан до Від Мізина до Балкан: зв’язок із рідною землею підтримую через Чернігівське земляцтво
- Іван Забіяка до Зустріч з почесним консулом
- Володимир Лузан до Герой повернувся на щиті…
-
Недавні записи
Нещодавно в своєму коментарі http://chz.org.ua/tak-pochynalysia-politychni-represii-na-chernihivshchyni/#comment-17885 я написав: А може вже досить брехні, «товаріщі» колишні комуністи?
Та ось читаю в числі 6 нашої газети на сторінці 3 статтю, написану на підставі інформації з радянських книжок. Там читаю: «З 1941 року неподалік села діяв партизанський загін ім. М. Хрущова…». тоді, як загін отримав таку назву наприкінці 1942 на Тернопільщині. І це не єдина неточність у статті. Але головне не це – весь час в статті, в порушення закону № 315-VIII, фігурує «звільнення» та «визволення». Кожен рік Олексій Орєхович по кілька разів нагадує землякам, що потрібно писати про вигнання нацистів: http://chz.org.ua/10-202-hazety-otchyj-porih/ Читайте також: «75 років тому почалося вигнання нацистів з Чернігівщини»: http://chz.org.ua/75-rokiv-tomu-pochalosya-vyhnannya-natsystiv-z-chernihivschyny/
«Гарне» звільнення, якщо в 1946 – 1947 роках від голоду загинуло понад 1 мільйон українців!
В першій статті на сторінці 9, в порушення закону № 315-VIII, теж фігурує «визволення» Новгород-Сіверщини. Але при цьому весь час замовчується історія з портретами Сталіна та Лєніна.
Як тут не згадати жителів Брюсселя, які при кожній нагоді рекламують «Манекен Піс», скульптуру хлопчика що пісяє, та замовчують про таку саму дівчинку з песиком на іншій стороні площі!
Група керівних осіб Чернігівського земляцтва більше трьох місяців тому вирішила реалізувати досить амбітний проект.
Із оприлюднених документів бачимо, як вони пикаються-микаються з кутка в куток, намагаючись знайти відповіді на певну кількість питань, не знаючи того, що відповіді на них давним-давно вже відомі, і вони намагаються прорватися у відкриті двері, але, як виявляється, вони ніяк їх не можуть знайти…
Чому вирішив про це писати? Навіть переконаний, що зобов’язаний це зробити. Можливо, хоча б у такий спосіб уберегти від хиб, якщо в інший спосіб не надано можливості. Вболівання за Чернігівщину, її духовну спадщину притаманне не лише тим, хто вгорі… «Адже це наша спільна доброчинна справа», – скаже поет у п’ятому номері газети «Отчий поріг» (с. 6). І нам більше імпонує цитування не Антона Чехова, завдяки якому Леонід Горлач кидає мене під карету, а ладен би – й під поїзд, а – Івана Котляревського з його поеми «Енеїда»: «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять…». Хоча поки що «упадку» немає, а лише бравада навколо ідеї…
По-перше, свого часу мною особисто і в незначній кількості у співавторстві було написано понад двісті статей саме енциклопедичного формату про викладачів, підрозділи, наукові видання Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (http://eu.univ.kiev.ua/). Забийте в пошукову систему моє прізвище і самі переконаєтеся в цьому.
Спочатку університетський проект планувався реалізувати за місяць-другий, оскільки статті одразу виставлялися на сайті університету і не треба було проходити довгу поліграфічну процедуру. Але в дійсності підготовка розтяглася майже на два роки. Бажання виявилися ілюзорними, тому що ніхто не уявляв і точно не знав кількості персоналій та практично не було підготовлено відповідних матеріалів за відповідним форматом. Персоналії треба було встановити, джерела треба було виявити, треба було організувати кількатисячний колектив, щоб дав відповіді на укладену пам’ятку, за якою готували практично всі статті. Це великий обсяг роботи. До того ж у процесі роботи відбувалися зміни, які вимагали знову й знову повертатися до першоджерел, до переробки уже готових статей. А це – час і час. А ще – це в рамках однієї державної установи, в якій всі працюють в штаті на відповідних посадах, за які одержують зарплату, а не громадської організації…
По-друге, професор, директор Центру українознавства при філософському факультету КНУ імені Тараса Шевченка, наш земляк Микола Іванович Обушний під час однієї зустрічі подав ідею підготувати довідник про вихідців із Чернігівщини, які працювали/працюють у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на основі вже існуючих статей енциклопедії, що розміщена на сайті університету. А це фактично – готовий матеріал. Але це лише перший етап. Необхідно було зібрати інформацію й про тих, хто не мав наукового ступеня, звання, про допоміжний персонал, бо енциклопедія про таких не давала. Таким чином зібрано 279 біографій (і це ще не повний перелік, просто не всі захотіли відповідати на наші анкети). Із них «у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка із Чернігівщини тільки у післявоєнні роки працювали чи працюють: Герой Радянського Союзу – 1, академіки різних академій – 22, члени-кореспонденти різних академій, товариств – 16, доктори наук – 101, кандидати наук – 139, із них професорів – 93, доцентів – 110, звання заслуженого працівника чи діяча України мають – 37 вихідців з Чернігівщини (взято з передмови).
До цього списку варто додати ще й 71 анотоване повідомлення про лауреатів Державних і Кабмінівських премій (інші державні, обласні – не бралися до уваги: їх досить багато), які не мають відношення до роботи в університеті.
На це пішло фактично рік. Особливо беручи до уваги, що в цей час вже не працював в університеті і міг повністю віддатися цій роботі.
Даний довідник було запропоновано спочатку видати Чернігівському земляцтву, потім від його імені звернулися до Фонду Леоніда Кучми. Це було більше двох років тому. Саме тоді, думається, й народилася ідея видати щось подібне і в земляцтві, оскільки в нашій післямові було чітко зроблений заклик: «На наше переконання, координаційним центром могла б бути довготривала співпраця Чернігівського земляцтва в м. Києві спільно з Чернігівськими обласними адміністрацією і радою, об’єднавши навколо себе талановитих творчих вихідців із Чернігівщини. Адже ж справді це не лише благородна справа. Знання історії свого краю, своєї країни – це не лише цікаво, корисно, а й необхідно. І ці історичні знання необхідно дать».
Чи на цю пропозицію відреагували, чи самі додумалися, це вже не має ніякого значення. Суть у тому, що за цю справу в земляцтві таки взялися – але чогось самотужки.
Чому так детально пишу про університетську енциклопедію та довідник? Тому, що це не така вже й проста справа. Вона вимагає дуже багато чого. Та й досвід цей може бути повчальним.
А тепер повернемося до земляцького видання. Побачимо, до якого ж рішення врешті-решт дійшли. Хронологічно.
21 лютого 2019 року.
Перше засідання членів ради та запрошених для обговорення, в тому числі й питання: «…концепції документального видання про видатних особистостей з Чернігівщини». Доповідає Ткаченко В. В.
Планується видати два томи («близько 1,5 тисячі друкованих сторінок»). Взяли в лапки, бо це не лише цитата, а й дуже важливо.
Який період береться? – «від літописного до ХХІ століття». Це також дуже важливо.
Характер викладу: «логічні за обсягом документальні оповідки».
Ось і перша неув’язка. Вище йшлося про «документальне видання», а тут – «логічні… оповідки». Ніякої логіки.
Перший пропускний пункт починається з ХХ століття. Він обумовлений різними державними званнями, але з «виключенням». Слово «советськими» чи «радянськими» уникнуто, але малося на увазі.
«Вимоги до матеріалів». Тут уперше вживається слово «енциклопедія»: «Оповіді мають бути енциклопедичного характеру».
Щось тут не в’яжеться: «документальне видання», «логічний виклад», «енциклопедичний характер». Сіно-солома. Зрозуміло, що тип, жанр видання незрозумілий.
Є поки що дві несумісні заявлені в першому протоколі речі, – це тип видання і обсяг його матеріалів. У протоколі зазначено, що це має бути видання «енциклопедичного характеру», а обсяг матеріалів – «до 15–20 сторінок науково-популярна розвідка» (нижче в протоколі вже йдеться про 2–15 аркушів(?).
Хочу зазначити, якщо мова йде про енциклопедичний характер видання, то обсяг кожного матеріалу визначається не кількістю сторінок чи аркушів, а кількістю знаків. І не науково-популярного викладу. Енциклопедії мають свій стиль (характер) викладу.
Так само кульгавиться і з обсягами: сторінки, аркуші. В протоколі це одне й те ж. Ні, це не одне й те ж.
На дрібні незрозумілості не будемо звертати уваги. Видання планується підготувати обсягом 1,5 тисячі друкованих сторінок. Зрозуміло.
А от щодо передмови, то аж страшно стало: «20 друкованих аркушів». До відома. Один аркуш має 40 тисяч знаків. І про це знають деякі члени ради. Залежно від формату, кожен аркуш – це 16 сторінок. Отже передмова займе, умовно скажемо, 320 сторінок, правда, якщо без ілюстрацій, що малоймовірно. Це майже п’ята частина всього видання. До цього таких передмов не було.
Ще одне незрозуміло. Про кого ж будуть «оповідати» в цьому виданні: «про видатних особистостей з Чернігівщини» з пропускним пунктом ХХ століття чи «історичних постатей світового рівня»?
Наступне. Видання планується документальне, але без «жодної бібліографії». А як же доводити цю документалістику?
Чому так детально намагаюся розібратися і в «концепції документального видання»? Читаючи перший протокол, бачимо, що він не тримається купи. Чому? Тому що люди взялися за справу, в якій нічого не розуміються. Ідея то прекрасна, актуальна, потрібна.
Правда, з’явився один промінчик, але й той виявився короткий: «Обговорити можливість створення покажчика імен визначних постатей…», та тільки тих, які народилися «не на Чернігівщині» і «здобували освіту, працювали певний період на Чернігівщині».
Про темпи підготовки видання на основі першого протоколу припускаємо: вони утопічні. І в наступних своїх рішеннях земляцька Рада ухвалила дещо виваженіше рішення.
Було вирішено залучити відділення, які від районних державних адміністрацій отримають списки з короткими анотаціями. В мене немає можливості прокоментувати надане відділеннями, але відомо, що хтось надіслав кілька осіб, а хтось більше сотні. І відповідь на такий дисбаланс очевидна. Вона криється в організаторах проекту.
Завершили розгляд «концепції» видання книги в принципі слушними, але малоперспективними пропозиціями: «долучити до цієї роботи районні державні адміністрації, організації краєзнавців та редакції місцевих газет». Уже одного разу долучили – «наскрижалили».
12.03.2019.
Засідання Ради ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво». На сайті земляцтва це засідання подано під заголовком: «Збиралися, щоб рухатися далі …». Дуже коротко зверну увагу лише на такі речі.
Земляцтво одержало з відділень пропозиції щодо видатних особистостей з(?) Чернігівщини. Деякі не відповідають концепції(?). Матеріали «потребують додаткового вивчення та доопрацювання» і «скласти остаточні списки…».
Вражає дитяча масштабність, яка прикривається великими словами: концепція, видатні особистості… Насправді ж готується кишенькове видання. Принаймні, так бачимо з протоколу.
20.03.2019.
Цього дня засідала тільки робоча група у складі: Ткаченко В. В., Довгий С. О. (Васинюк В. О.) Літошко Т. А., Спутай С. М. Залучені до роботи Вощевський М. М., Горбатенко В. П., Клименко Є. М.
Нічого радикального та конкретного і на цьому засіданні не було розглянуто: продовжували товкти у ступі воду. Проллю її, цитуючи із несуттєвими скороченнями:
«1. Чи обов’язково орієнтуватись лише на народження на території;
в межах нинішніх адміністративних кордонів області,
в межах Чернігівської області до адмінтерреформи 1939 року,
в межах Новгород-Сіверського князівства за часів Київської Русі,
народжені в інших місцевостях, але основні здобутки здійснені на території Чернігівщини.
2. Чи мають до видання увійти особистості з часів літописної згадки про їх діяльність і відомості про яких переважно легендарні?
3. […] як бути з видатними особистостями, членами Чернігівського земляцтва, які не мають академічних звань чи інших високих титулів, але створювали і становили земляцтво (Мисник П. О., Довгий О. П., Іваненко Б. В., Дзись Г. В….)?
4. Чи розглядати […] нині живущих відомих земляків?
5. Чи необхідно виробляти єдиний підхід (схему) до викладу матеріалу про кожну особу?»
Погодили – всім надати пропозиції, опрацювати матеріали, надані районами, і – це просто БОМБА – «підготувати на свій розсуд [підкреслення наше – І.З.] списки персоналій в розрізі районів та подати на наступне засідання 29 березня».
Подальших перебігів ми не знаємо. Однак з відставанням у часі знаходимо на першій сторінці квітневого числа часопису «Отчий поріг» патетичну публікацію «Слава нашого краю», в якій, за підписом «Рада ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво», читаємо про майбутнє двокнижжя, яке «має бути унікальним».
В чому ж полягає ця унікальність?
Одна з них (це треба процитувати): «Що це так, можна судити й з особливої уваги членів земляцької Ради до майбутнього видання, які присвятили йому два засідання поспіль. На першому з них було затверджено концепцію двотомника».
А з другою – це майбутні персоналії видання.
Якісь дивні ці унікальності, навіть смішні.
Цікавими в публікації є два моменти.
Перший. Визначення жанру видання: «фактично енциклопедичного видання». Це як – «фактично енциклопедичне видання»? А що тоді – нефактичне енциклопедичне видання?
Другий. Принципи відбору персоналій: «Жорсткими є й умови відбору героїв майбутнього фактично енциклопедичного видання. Як правило, їхня діяльність має сягати загальнонаціональних, європейських чи й світових стандартів, бути вагомим внеском у світову духовність».
У-ух! Справді – жорстокі. Аж страшно стало.
Далі дещо в м’якшій формі все це розписано. Але знову акорд: «остаточний відбір кандидатур справжніх світочів духовності». Скільки ж таких «справжніх світочів духовності» вдасться виявити? Скажімо, Олексій Федоров – двічі Герой Радянського Союзу, керівник партизанського з’єднання…, який, думаю, точно буде в цьому двокнижжі, – є справжнім чи не зовсім справжнім світочем духовності, чи взагалі «світочем» чого? І таких прикладів – море. Навіщо ж розкидатися такими пишномовними словами? Навіщо ж стільки гопкати?
Продовження теми бачимо і в травневому номері «Отчого поругу» в матеріалі «Літопис продовжується», підписаним Леонідом Горлачем (с. 6). Відзначимо загальний позитив. Порівняно з іншими матеріалами, протоколами – це найґрунтовніший підхід до питання. Був би він першим, не було б стільки запитань.
І все ж таки й до цього матеріалу є кілька застережень.
І знову розмахування булавою критерій: «керуючись у відборі кандидатур найвищими категоріями світового визнання», але без конкретики цих «категорій».
І знову туманна жанровість: «це має бути цілий звід документальних оповідей про народних лідерів всіх часів, починаючи від княжої доби аж до наших днів». В іншому місці йдеться про «портрети».
Отже, «фактична енциклопедія» фактично відпала.
З’явилося нове поняття – «народні лідери». Це хто? Гетьмани, князі, голови адміністрацій… – народні лідери? Та ще й «всіх часів». Якесь суцільне словоблудство!
Обсяг видання з двох томів раптом виріс до десяти (!!!). З такими «жорсткими умовами» навряд чи й на один том вдасться назбирати. Хоча, якщо на кожного «світоча» буде по 15–20 сторінок, а тим більше – аркушів, то й десяти буде мало.
Цифра десять, очевидно, аналогія до десяти випусків календаря. До речі, от це вочевидь унікальне видання. Це була дійсно історико-краєзнавча знахідка земляцтва. І треба було б його продовжити. Матеріалів достатньо ще, принаймні, не менше, ніж на десять випусків. І це справді був би документальний ЗВІД!
Якщо з часовими рамками ще більш-менш зрозуміло (в статті зазначено про «попередників». А про сучасників? Той же, скажімо, Леонід Горлач із його академічним членством серед письменників з 53 країн світу, що – не буде про нього документальної оповіді чи портрета?), то територіально не зовсім зрозуміло: означено лише Москва.
Є й інші питання стосовно відбору персоналій.
І останнє застереження. Воно стосується того, що «В результаті дискусії було вирішено почати серію томом, присвяченим державним та громадським діячам». Цікаво, що дискутували: розподіл на томи чи тему першого тому?
В даному випадку такий підхід нагадує страву – вінегрет, – який насправді ще не є вінегретом, бо якийсь продукт уже лежить в окремій тарілці, інший ще треба підготувати, а гості самі мають брати собі той чи інший інгредієнт і чи окремо його їсти, чи змішувати з якимось іншим.
Шкода, що в земляцтві не вивчили спочатку справді світовий досвід підготовки подібних видань, який є класичним, загальноприйнятим. Ним і донині користується весь світ. Україна – не виняток.
Отже, як тут не згадати відому байку Івана Крилова «Квартет»: як не сідали, так і не заграли. А тут затіяли не просто помузикувати, а вшкварити цілу оперу.
Мій тезка, очевидно, сказав би: «Ну і ну! Переплюнули!»
Можливо б, спочатку байку прочитати… Інколи корисно посміятися над іншими, а ще корисніше – над собою, щоб інші з тебе не сміялися.
В лютому 2019 року до повідомлень на сайті про майбутнє документальне видання з’явилось кілька відгуків наших земляків:
http://chz.org.ua/nashi-zemliaky-ochikuiut/#comments
http://chz.org.ua/zemliaky-prystupyly-do-roboty/#comments , на які ніхто в Земляцтві не звернув уваги. Звичайно, більше на цю тему ніхто і не писав. І от Іван Забіяка в своєму коментарі-статті підняв цю складну тему.
Враховуючи те, що цього року керівництво Земляцтва проігнорувало День вшанування Героїв Небесної Сотні (наших земляків Василя Прохорського, Андрія Мовчана, Віктора Орленка), http://chz.org.ua/u-pam-iat-pro-heroiv-nebesnoi-sotni/#comments не здивуюсь, якщо «видатними особистостями» виявляться Федоров, Попудренко, Збанацький, Кононутченко, Кривець та інші кати українського народу.
Підготовкою подібного видання мають займатися професіонали з числа земляків. До таких, зокрема, належить і Іван Михайлович Забіяка. На мою думку, з Іваном Михайловичем не заслужено обійшлися, а тому, в інтересах земляцтва та Чернігівщини, треба виправляти ситуацію.