Як вже повідомлялося, 1 серпня 2023 р. ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво» надало дозвіл на вільне поширення газети «Отчий поріг», що дало можливість завантажити всі випуски газети на сервери Фонду Вікімедіа для збереження і необмеженого безплатного доступу.
Зусиллями кропіткої роботи усі номери газети згруповані й упорядковані за роками й номерами та вільно доступні у Вікісховищі як для перегляду, так і для поширення.
Збереження «Отчого порогу» у Вікісховищі сприятиме вільному поширенню інформації про Чернігівщину, а також гарантує швидкий та надійний доступ до газети з усіх куточків світу і так довго, поки існуватиме всесвітня універсальна онлайнова енциклопедія «Вікіпедія», яка використовує Вікісховище для ілюстрування своїх статей.
Валерій ДЕМЧЕНКО, голова молодіжного відділення, член Ради земляцтва
Юрій ПЕРОГАНИЧ, почесний член Ради земляцтва
ЗАЧЕПИЛО!
Газета громадської організації «Чернігівське земляцтво в м. Києві» «Отчий поріг» тепер надрукована у проєктах Фонду Вікімедіа (https://chz.org.ua/chernihivske-zemliatstvo-nadalo-dozvil-na-publikatsiiu-hazety-otchyy-porih-u-proiektakh-fondu-vikimedia/#more-24483). Дозвіл на таку публікацію надав «Голова Ради ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво», шеф-редактор газети «Отчий поріг» Віктор Ткаченко».
Ініціаторами звернення такого дозволу стали «Юрій Пероганич, генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій України, співзасновник ГО «Вікімедіа Україна», член Носівського відділення і почесний член Ради земляцтва, та Валерій Демченко, голова молодіжного відділення і член Ради земляцтва».
«…випуски газети завантажуються у Вікісховище і групуються за адресою» https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Otchyi_Porih
«Зусиллями кропіткої роботи усі номери газети згруповані й упорядковані за роками й номерами…»
Після появи цієї публікації я мав тривалу розмову з Іваном Михайловичем Забіякою, і дізнався чимало нового…
Завантажено примірники, які виставлялися на сайті земляцтва у форматі pdf з серпня 2009 року (№92 і далі). Та завантажено й примірники, які поширювалися раніше лише за передплатою, з №1 по №91. Хто їх просканував – залишається таємницею. А це, даруйте, робота не одного дня, тижня й місяця. Чи то з необачності не назвали виконавця, чи ще з якихось причин.
Хто ж це зробив?
Свого часу (недовго, із зрозумілих причин) членом редколегії був Іван Михайлович Забіяка. До його членства в редколегії газета «Отчий поріг» виходила форматом А3. Таким форматом було користуватися незручно. І. Забіяка, який працював в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка і займався вивченням історії журналістики, бачив недоліки такого формату. З його ініціативи редакція почала друкувати газету форматом А4. Газета стала компактнішою, зручнішою у користуванні і ні за обсягом нічого не втратила, ні за оформленням. Навіть виграла.
У той же час керівництво Чернігівського земляцтва хотіло набути статусу Міжнародного. Підстав для цього було достатньо. Але земляцтво не мало ні електронної пошти, ні сайту. Той же І. Забіяка вносив пропозицію, наполягав, відкрити пошту й сайт. Можливо, в цьому він був і не один, та все ж з’явилися і пошта, і сайт.
Було багато й інших пропозицій.
Газета стала поширюватися й в електронному варіанті. Багато хто продовжував передплачувати друкований варіант і зберігати електронний. Раніше друковані примірники залишилися в підшивках редакції та приватних збірнях.
Вихід електронного варіанту наштовхнув Івана Забіяку на те, щоб просканувати друковані варіанти і створити електронну страхову копію. З власної ініціативи почав їздити в редакцію газети практично через увесь Київ, брати примірники. Лише на дорогу в обидва кінці йшло фактично три години та час у редакції. Потім час на сканування на власному обладнанні, обробка опрацьованого матеріалу, збереження його у відповідному форматі. Щоб сканувати, потрібен був відповідний сканер, на якому можна було покласти газету формату А3. Звичайно ж, і на власному комп’ютері. Не кажучи вже про особистий час. Треба було ще ж і заробляти на прожиття. Тому робочий день тривав досить довго.
З’ясувалося, що редакція не мала повного комплекту друкованої газети. Навіть більше того: в окремих редакційних примірниках вирізані фото, що означало – пошкодження передньої і зворотної частини сторінки. І. Забіяка почав обдзвонювати земляків, щоб дізнатися чи є в кого той чи інших примірник. Їздив на зустріч, щоб узять газету, потім відвозив назад. Знову до питання часу, що дома, що в дорозі. Не кожен дзвінок був і успішним. Все це вимагало не лише часу, а й терпіння, наполегливості, щоб завершити справу.
Коли все було зроблено, до І. Забіяки приїхала якась жіночка коли б чи не пенсійного віку від М. Борща, взяла біля під’їзду диск й поїхала. І. Забіяка був здивований, що ні ця жіночка не подякувала, ні будь-хто з офісу не подзвонили, не подякували за виконану роботу.
У 2012 році в офісі відзначали десятиріччя газети. Показували на екрані проскановані примірники. І. Забіяка на цей ювілей запрошений НЕ був.
Це один сюжет. Наступний.
За пропозицією Івана Забіяки на кафедрі історії літератури та журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка була затверджена тема кваліфікаційної роботи бакалаврського рівня, присвячена газеті «Отчий поріг». Керував цією роботою Іван Забіяка. Ця ж тема була розширена й доповнена і була захищена вже як магістерська робота. Знову ж таки керував нею Іван Забіяка.
Взагалі – це унікальний випадок і явище, коли газета громадської організації захищається спочатку як бакалаврська, а потім як магістерська робота в провідному університеті. Такого в історії української журналістики до цього часу не було.
Про цю роботу дуже добре знають (принаймні, повинні) в офісі земляцтва, бо одним із розділів роботи є розширене інтерв’ю з головним редактором Леонідом Горлачем та й автор роботи був частим гостем редакції, працював з підшивками газети. І знову ж таки навколо тиша мертва.
Правда, з офісу дорікнули І. Забіяці, що він не подякував за грамоти та подяки земляцтва активістам першого етапу (всіх етапів було чотири) реконструкції могили Василя Горленка. Серед активістів І. Забіяки не було. Можливо, земляцтву треба було подякувати І. Забіяці, що хоч в такий спосіб долучив його до такої благородної справи? Проте земляцтво, як кажуть, задніх не пасло. А привласнило і збір коштів, і виготовлення, і встановлення, і відкриття погруддя Василеві Горленку (https://commons.wikimedia.org/w/index.php?title=File:%D0%9E%D1%82%D1%87%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B3_2022_1-3_(241-243).pdf&page=14).
Привласнило частину роботи над газетою «Отчий поріг», привласнило й роботу над погруддям Василю Горленку.
Такі «подарунки й відзнаки» земляцтво робило до 60-річчя І. Забіяки. Зробило й тепер – напередодні його 70-річчя. Вміємо працювати, вміємо й дякувати!
Коли земляцтво задумало підготувати й видати десятитомне енциклопедичне видання «світового рівня», присвячене землякам, то І. Забіяка один із далеко небагатьох осмілився виступити проти цього видання не тому, що воно не актуальне, а тому, що воно для рівня земляцтва не підйомне. Видання не побачило світ ніби то з об’єктивних причин: війна, ковід, знову масштабна війна. Ні. Воно не могло побачити світ з суб’єктивних причин. Земляцтво з того, що друкувалося на сайті, обговорюючи проєкт, продемонструвало, що воно не володіло ні методикою підготовки такої роботи, ні творчим колективом. Те, що свого часу було підготовлено 10 випусків календаря, одна справа. Та зовсім інша – енциклопедичне видання. Тому Іван Забіяка фактично врятував Чернігівське земляцтво від ганьби. Але цього в офісі не збагнули і не зрозуміли, а проти нього було спрямовано шквал критики з боку голови і головного редактора. Так віддячили за честь і обличчя земляцтва.
І. Забіяка просканував десять випусків календаря Чернігівського земляцтва та інші цікаві й корисні видання. І не хоче, щоб в черговий раз був обкрадений, а значить – принижений, ображений своїми ж земляками.
І на завершення.
Нині Іван Михайлович – Голова Благодійного фонду імені Василя Горленка. Під егідою фонду створив музей В. Горленка просто неба. Зібрав кошти, виготовив і встановив погруддя В. Горленкові та І. Кавалерідзе (останній не дало встановити вторгнення на територію України рашистів).
Чи багато таких земляків, які створили музеї, встановили пам’ятники не за перенаправлені кошти, а зібрані практично з усієї України, хто скільки міг. Йому вдалося знайти благодійників, які зробили внески по десять і більше тисяч грн. особистих коштів. Це засвідчує високу довіру до І. Забіяки і його порядність.
Він займається підготовкою та виданням насамперед праць В. Горленка (вийшло поки що два томи), про рід Горленків (поки що один том). Підготовка продовжується. А також видав книжки про інших земляків, про свій край. Вийшло у світ уже понад двадцять видань.
При фонді є премія ім. Василя Горленка (вручається посвідчення, медаль і грошова винагорода). Відзначаються люди, які займаються фольклорно-етнографічною діяльністю, відродженням та збереженням історичного минулого регіону. Вже відзначено 15 лауреатів з різних куточків України.
Діяльність ведеться публічно. Відображається на особистій сторінці І. Забіяки Фейсбуку, в групі Мо’Ярошівка та в інших групах.
Плідно співпрацює з П. Кривоносом, іншими земляками. Звертався за співпрацею до земляцтва – відповіді не одержав.
І. Забіяка робить свій посильний внесок у розвиток малої батьківщини, відроджує і зберігає її історичне минуле, намагається підвищити загальний рівень культури її мешканців. Багато чого тут не згадано, не розшифровано. Та чи потрібні такі люди земляцтву: самостійні, настирні, безкомпромісні, не ручні?.. Виявляється – потрібні. Але тільки для того, щоб їхню працю видати за свою, принижуючи й знищуючи морально-психологічно, заявивши публічно, в присутності районного й обласного керівництва: «Я не розумію, а що тут робить Забіяка?». Леонід Глібов зі своїм «Вовком та ягням» відпочиває.