У світ вийшла чергова книга нашого земляка Володимира Пилипця «В краю бузків і чебрецю».
Родом Володимир Пилипець з Мезина Коропського району. Отож завжди кажу йому: «Твоє ж село набагато старіше не тільки за наш тисячотрьохсотлітній Чернігів, півторатисячолітній Київ, а й за найдавніші міста світу, такі, скажімо, як Афіни та Рим…»
Понад сто років тому в його Мезині (правильніше було б Мізині) археологи виявили палеолітичне поселення, що здивувало науковий світ – поселенню вже понад 20 тисяч років, воно існувало ще за часів мандленської культури. А ще в тому селі над Десною неповторна природа. Ну як тут не писати віршів…
Вірші, а точніше лірику він пише давно, ще із школярських літ. Та лише у 1998 році видав першу збірку «Дзвони вересня». Потім були «Цвіт материнки», «Дикі гуси летять», «Дорогою добра», «Зозуля з юності кує», «Цілуються волошки в житі», «Сині плеса Десни», «Медовий запах лип», «Звуть солов’ї до Мізина», «Синє озеро дум», «Ожиновий берег», «Роса на спориші», «Пахнуть бузками світанки», «У човні пливу Десною», «Одкровення осені», «Полинове суцвіття», «Березнева заметіль» (поезія вже у назвах цих збірок!). І ось нарешті вибране – об’ємиста книжка «В краю бузків і чебрецю», у вступному вірші до якої поет згадав всі попередні збірки:
Всі ці книжинки невеличкі
В нові вкладались рубежі.
Нехай терпкі, немов кислички,
Та — частка ж серця і душі.
Лірика Володимира Пилипця найперше про рідне село, про своє босоноге дитинство, коли літо тривало цілу вічність, а в осінні та зимові вечори мріялося про щасливе майбутнє. Отак і тепер, без поспіху, лягають на папір поетичні рядки-спомини про далеке минуле, що більш ніколи не повториться: «Назбираєм картоплинок, // Що лишилися в полях, // І вкладемо до жаринок, / Щоб спеклися на вуглях. // І які ті картоплинки // Нам смачненькими були, // Що пеклись вини, а слинки // По неволеньки текли. // Всі мурзаті, та зігріті // І картоплею, й теплом,// Найщасливіші у світі // За своїм отим селом…» І картопелька в «мундирі», і той пряничок від бабусі — свідчення напівголодного дитинства його ровесників:
Пряничок…
Який же він смачненький,
куплений бабусенькою нам!
На весь рік,
по святах, не частенько,
розділить внукам кілограм.
Сховані лежатимуть у скрині
в вузлику гостинчики оті…
Смак їх відчувається і нині.
Прянички… дитячих літ святі.
Така лірика може в дечому буде незрозуміла теперішній нашій молоді, вона вже для них як поетична історія. Але добре, що вона ще існує:
Пастух, мов тінь, за чередою
На шлях поміж кущів проліз.
Корови йдуть до водопою
І тягнуть куряву, як віз.
Автор не тільки живе в поетичному сільському мікросвіті, а й повертає нам, містянам, родом теж із села, забуту нашу патріархальність післявоєнної пори («Ще хлопчина босий // Кіз в гаю пасе, // А багряна осінь // Килими несе.// Вже земля прочахла, // Зводить ноги в шпар, // І полин не пахне, // Дощик пада з хмар. // Тихо всюди в полі, // Ні душі ніде. // Листя із тополі //Скоро опаде. // Різнобарвна осінь // Навкруги гуля. // А хлопчина босий — // Придивись, то я»). Повертає і ніжну любов матерів, які горбатились на колгоспному полі за копійчані трудодні, і спогад про безногого солдата-гармоніста, і радість першого кохання, і, звісно, невимовний смуток… «Журба в вікно постукає бува, // Попроситься в людське тепло до хати, // Змарніла, почорніла, ледь жива, // Щось хоче, та не може розказати». Та ту журбу й так видно:
Скрізь села вимерли, зачахнули,
Хати забиті, пустирі.
А де антонівками пахли –
Підсохлі яблуні старі.
Володимир Пилипець не застав Другої світової війни, однак вона яскраво проглядається в його поезіях. Ось вірш про діда Михаля, сини якого полягли на фронтах й «пішла дружина в потойбіч» — він щодня приносить малечі з дитсадка свіжу деснянську рибу: «Вже стільки літ Михаль лугами // Йде до озер по карасі, // Хода притомлена роками // І вицвів крам на картузі». Не можна спокійно читати вірші «Баба Харитина», «Мати», «Продаються ордени», «Пам’ять», «Афганець», «Біль Чорнобиля», що є продовженням цієї теми.
Лірика автора напрочуд світла і ніжна, навіть у поєднанні з журбою смутком: і в оспівуванні природи, і в думках – «Доброта і радість – то посланці Бога», «Добро з життям переплелося», «Посіялись роки, як в землю відсіялось жито»… Власне, вся книжка підпорядкована закону збереження Добра – закону давно відкритому, але який потрібно щоразу підтверджувати.
Цікава книжка ще й тим, що поет освоює призабуті в нашій літературі жанри легенд і балад: з цікавістю читаєш невеличкі поеми «Синєвирське озеро», «Блакитна квітка», «Вовчиця», Казбекові вірність».
До рецензованої книжки «В краю бузків і чебрецю», як було вже сказано, у Володимира Пилипця вийшло майже двадцять збірочок. Звісно, поезія і статистика – речі несумісні. Скажімо, американський поет Уолт Уїтмен мав лише одну збірку «Листя трави», що принесла йому світову славу.
Пилипець не Уїтмен, він усвідомлює, що до такої слави йому далеко. Але йому хочеться, щоб вірші його читали, щоб вряди-годи його поетичні збірки були помічені критикою (теплі слова про них вже сказали наші земляки – відомі поети Олексій Довгий і Леонід Горлач). А про те, що його поезії написані щиро та невимушено, засвідчує і ця книжка вибраного.
Володимир САПОН