Руслан Алієвич Аміров – кулеметник 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої Красноградсько-Київської бригади Оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України, солдат.
На фото: Руслан Аміров
Народився 31 березня 1992 року в смт Сосниця Чернгівської області, а 23 квітня 2017 року загинув від кулі снайпера під час бойового зіткнення на позиції «Алмаз» у районі промислової зони міста Авдіївка Донецької області.
На фото: бронежилет Руслана Амірова
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (02.09.2017).
Руслан був єдиним сином у матері Оксани Михайлівни Амірової. Вона проживає в Сосниці, не залишається байдужою до російсько-української війни, своє ставлення до подій висловлює у facebook. Ось, як вона відреагувала на затвердження Законом № 2630-VIII від 26.11.2018 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»:
«29 листопад о 19:09. І плакати хочеться, і сміятися! Оголошено воєнний стан, я не коментую це, бо майже нічого не розумію, хоча, на мою думку, треба було ввести ще з часів Майдану.
Скільки ж почула лементу за два дні – все, хати в нас заберуть, автівки, та погреба почистять. Як же заметушились. І смішно, і бридко.
Сперечалася, доводила себе до нервового зриву, вмовляла себе мовчати. Адже кожного дня гинуть наші сини, сивіють за одну ніч матері та батьки, обриваються молоді життя – це не болить нашому люду, бо їх це не стосується. Війни в нас немає, жити війною ми не хочемо та не будемо. При цьому в кожного у глибині душі радість, що їх мирне життя забеспечується за рахунок чужого життя і не треба напрягатися, та й шанувати також ні!
Замовкла, заспокоїлась …та …, яка ницість, шкода мішка картоплі…. А в когось забрали сина, чоловіка, який ще мав би виховувати своїх дітей. І ці люди не кричать на всіх кутках, хіба що вдома в подушку, і не скаржаться, хоча мають на це право.
Мішок картоплі виходить дорожчий за життя людини?!
Ми думаєм, що сепаратисти на Донбасі? Да поруч їх ще більше чим там, і наївні люди думають, якщо, не дай Бог, до нас прийде «руський мир», то поцілує їх в лобик. Ага, поцілує … градами, без розбору!!!
В мене все.
СЛАВА НАШИМ ГЕРОЯМ!»
На допис Оксани Амірової відгукнулося чимало наших земляків, зокрема
Віра Бондаренко з Новгород-Сіверського: «Оксаночко, знаючи тебе, я так тебе розумію, підтримую, бережи себе! Також спостерігаю цю картину, і плачу, і сміюсь, розумію, які ж ми всі різні! Господи! Коли наші діти стояли під градами, проливали кров, хоронили своїх побратимів, інші, в котрих зараз дрижаки, вони сиділи на диванах і розказували як треба воювати! А зараз перелякалися за своє майно! Який сором! Мені так гидко від цього аж вивертає! Якщо НЕ ДАЙ БОЖЕ! Буде війна! Мені страшно! Бо в першій шерензі стоять молодь, а їх треба зберегти!»
Як відомо, Президент, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко під час зустрічі з активом Чернігівщини 28 листопада особливо відзначив важливість проведення необхідних заходів із підготовки області на випадок введення військового компоненту воєнного стану, що згідно із Законом № 2630-VIII від 26.11.2018 увійшла у перелік областей, де введено воєнний стан.
Глава держави повідомив, що відповідно до воєнного стану запланована передислокація частин ЗСУ для унеможливлення подальшого просування ворога на територію України. При цьому він відзначив, що будуть укріплені та посилені, зокрема й кордони Чернігівської області, яка межує з країною-агресором.
«Область треба захищати, бо кордон з Росією не є кордоном дружби», – особливо наголосив Президент.
У своєму виступі 28 листопада перед активом області новопризначений голова Чернігівської облдержадміністрації Олександр Мисник висловився, що в такий період також розраховує на підтримку громадських організацій.
Думаю, що й ГО «Товариство «Чернігівське земляцтво» не буде стояти осторонь.
Олексій ОРЄХОВИЧ
Також читати:
Президент поставив задачі для роботи новому керівнику Чернігівської ОДА
Перше засідання Ради оборони Чернігівщини
Підсумки та плани: національно-патріотичне виховання як основа роботи з молоддю Чернігівщини
Так! В Україні йде війна! І гірко усвідомлювати, що значна частина наших земляків цього не розуміє. Але ще більша війна йде в інформаційному просторі! На це Росія витрачає велетенські кошти. По селах мало не на кожній хаті висить «тарілка», і найчастіше з безоплатними російськими пропагандистськими каналами. Звідси розмови у бабусь, що прийде Путін і дасть велику пенсію, дешевий газ! Як швидко всі забули те, що в 2014 році сказав Путін: «Наші войска станут позаді іх жєнщін і дєтєй. Пускай оні попробуют в ніх стрєлять.» https://www.youtube.com/watch?v=-KSJMY-evIM Забули, як на початку 90-их по Москві ходили демонстрації з велетенськими плакатами: : «Ельцін! Заставь хохлов корміть Россію!». То наше Земляцтво теж про це забуло? А чужого болю не буває!
Слава Україні! — Героям слава!
Оксана Михайлівна – мужня мама, жінка-патріот. Завдяки таким Громадянам Україна тримається. Але не всім дано бути вищими загальної маси суспільства. Ще багато людей вірить у російську “манну небесну”. І їх непросто переконати в іншому. Телевізор говорить, як Путін переживає за братів “на Українє”, та і реалії нашого буття не змогли після Майдану одразу стати, як у відомій казці “по щучьєму вєлєнию, по моєму хотєнію”. Треба багато працювати, щоби подолати недоліки, коріння яких тягнеться з початкого становлення нашої економіки, суспільства та держави: утворення олігархату, дирибан підприємств, для одних – красиве життя за рахунок розкрадання стореного роботою багатьох поколінь, для інших (з меншими претензіями) – звичайне побутове п’янство та дармоїдство в селах і містах, утиски для малого та середнього бізнесу, мізерні зарплати і пенсії… Ось тут і є незоране поле для діяльності громадських організацій і партій патріотичного спрямування. Терпелива агітаційно-пропагандистська та роз’яснювальна робота серед людей, створення елементарних робочих місць, особливо, в сільській місцевості. І головне, котроль за чесністю проведення виборів всіх рівнів. Адже нині у владу не висувають, а ідуть. І йдуть не для того щоби служити людям, а для того, щоб вирішити власні питання – просунути та збагатити свій бізнес, урвати шмат землі тощо. І це не тільки у нас чи в Росії. Така ж ситуація і в країнах розвиненого і цивілізованого Заходу. Але там діють закони завдяки контролю виборців над владою. І у нас це буде, але не одразу. Адже прохіндєї всіх мастей так просто не здадуть завойованих позицій. Це їх діди влаштовували голодомори, достроково виконували плани по колективізації, загострювали класову боротьбу. Для покращення життя потрібно не на печі сидіти і їсти дармову гречку. Потрібно зрозуміти, що гречка ця не дармова. Вона оплачена заниженими зарплатами та пенсіями, а також субсидіями на газ, тепло, воду і електрику. Нічого з нічого не виникає і нікуди безслідно не щезає. Якщо є такі люди як Оксана Амірова та її Син, Справедливість буде справедливішою!
Ось і тиждень пройшов з часу публікації на сайті Земляцтва статті «Думка матері захисника України». Дякую Володимиру Лузану за такий обширний, розгорнутий коментар, за розуміння ситуації в Україні! І зразу згадав щирі коментарі Сергія Ковтуна, що брали за душу, про тих наших земляків «кому це все байдуже – аби сало було та горілка», написані ним ще в січні 2017 року. http://chz.org.ua/1-181-hazety-otchyj-porih/#comments Невже В НАС досі дійсно все так погано? Звичайно, я розумію, що вороги незалежної України ворогами і залишаться, але байдужих ми повинні розбудити! Всі ми в минулому радянські люди, але настав час прокидатись. Стосовно Сина Оксани Амірової, згадав слова відомого радянського поета:
Ты шёл по лезвию ножа,
А я сидел в кустах дрожа.
Це крик душі Оксани Амірової – жінки, яка втратила найдорожче, що є в житті, сина. Хто співчуває, а хто не розуміє, або не хоче розуміти, живучи за принципом:
“моя хата скраю – нічого не знаю”. Багато хто живе іллюзіями минулого та ніяк не може прозріти, а на дворі вже 21 століття і світ змінюється, треба поспішати змінюватися і нам. Це довгий шлях, але ми його пройдем, якщо такі матері є в Україні.