4 січня 1942 року в селі Сахнівка на Чернігівщині народився самобутній поет, етнолог, народознавець – талановитий і глибокий дослідник українських народних традицій, старослов’янської писемності Микола Ткач.
Його перу належать десятки книг поезій. Він здійснив наукову реконструкцію українською абеткою твору «Слово о полку Ігоревім», де відтворив текст за збереженими словами і виразами чернігівських та інших діалектів, записав сучасною українською мовою пам’ятки княжої доби «Слово у законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Остромирова Євангелія».
Йому належить перший в Україні і світі Словник-довідник «Слово о полку Ігоревім» та багато інших ґрунтовних наукових напрацювань з етнології, міфології, давніх народних традицій, фольклору. А лебединою піснею його творчості став «Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови»
Помер Микола 17 квітня 2019 року.
Пропонуємо Вашій увазі кілька поезій із його доробку.
***
Я чую біль –
жагучий і невситимий. Він вруниться зеленими травами, і весняним білим цвітом, він голосить молодим вітром серед хлібної ниви, він блукає дубовими гаями, осипається жовтим листом, проноситься голим полем і гомонить гірськими потоками; осідає на плесо Десни
та річище Дніпра, заходить до моєї хати і. забирає ночі та сни;
він вигулькує і вибухає оточеним Іловайськом, руїнами донецького летовища, порешеченими вулицями Дебальцевого, Щастям, Мар’їнкою і Широкиним; спалахує і згасає в серцях забитих московськими посіпаками добровольців та бійців збройних сил. З любові той біль до тебе, краю мій, моя Україно, розіп’ята, але нескорена, нескорена і жива, жива і незборима.
***
Я тут лежу – уже сніги розтали,
пробились перші паростки трави.
Шепоче вітер спраглими вустами
твої слова: вертай лише живим.
Так – я живий, допоки жити буде
високе небо із Дніпром-рікою.
Для когось подвиг… А для нас – це будні,
накреслені Господньою рукою.
В останню мить явив твої я очі,
і неньчине пооране чоло.
Тепер я тут лише одного хочу,
щоби мене поховано було.
Щоб найманці московські й московити
не торгували тілом… Вір мені –
до тебе я вертатиму у вітрі,
у пролісках, у промені яснім.
Там трохи далі видно терикони,
донецький степ виникує здаля.
Та хлопці тут стоятимуть до скону,
бо це свята прапредківська земля.
***
Бачу тугу велику:
несповиту і неприкаяну,
що половіє понад житами
аж ген до битого шляху.
Обіч шляху лежу я –
порубаний і постріляний
ордами чужинців-зайд:
зі сходу і заходу,
з півночі і з півдня.
І не можу упокорити
свого коня,
що вирвався тим шляхом
і несеться, збиваючи копита.
– Не поспішай отак, мій шалений,
не добіжиш ти і не донесеш
нежданої вістоньки до двору.
Бо немає у сиротини
ані хати, ані родини;
ні отця, ані матінки,
ані рідного брата, ні сестриці.
Тільки мав було
степ безкраїй з Дніпром-Славутою.
А туга схиляється наді мною
низько-низько –
вороними крилами
застеляє небо і сонце.
З мого лівого ока
кривава річка тече.
А на праве
націлив свого дзьоба
ворон-крук.
«Я убитий лежу,
за Вкраїнов тужу…».
УТРАТА
Так тихо.
В серці світиться печаль
і протікає крізь темряву
ночі.
Сльоза скотилась
обрієм пітьми.
І я чоло схиляю
до лона слів,
допоки свічка болю
дотліє,
і віск гарячий
пальці обпече
над пусткою.
Господи, озвися:
чи ти в мені ще є?!
***
Ти все мене питала про любов, –
в саду черешня біло палахтіла.
А ніч так непомітно пролетіла
і синій ранок засвітився знов.
Так просто – раз повірити у слово,
в правдиве й чисте, як жива сльоза.
Скажи мені: ну що у тому злого,
що я тобі неправди не сказав?
Було б мені позичити тих слів.
Ти все мене питалася, питала…
В саду черешня біло одцвітала,
і наче рана обрій заболів.
***
Цей ночі плин і зорі над лиманом,
цей моря штиль, і це вікно у сад, –
ти на руках у мене задрімала,
і я тебе до ранку колисав.
Була то мабуть зовсім не Одеса , –
і вже тоді, як приземливсь літак,
мене чомусь торкнула стюардеса,
і обернула в спомини літа.
Я поринав у пахощі акації,
і зупинявся на кордонах слів , –
ловив ту мить, той сокровенний спалах,
як ми с тобою босими ступали…
хоч добре знав, що мрій моїх вакації
вечірня хвиля змила, наче слід.
***
Світ мій тихим стає.
У краплині дощу,
наче в мушлі, ховається небо.
Я душею незримо до сонця лечу,
переймаючи скраплену небуть.
Ні холодний туман,
ні задимлене шкло
вже не спинять цей поступ додому.
Все відходить і мре, опадаючи в тло,
наче листя осіннє додолу.
І нема вороття. Усвідомлена суть.
Навіть відчаю мить перетліла.
Мої очі давно сині птахи пасуть.
Лише в слові душа не змаліла.
Щось містичне в тім є.
Чи то пак – неземне.
Бо яка б не спіткала дорога, –
осіняється голос і кличе мене
до святого і вічного Бога.
Михась ТКАЧ
Христина ТКАЧ