Одна з історій про козацьку «еліту»

Історія рідного краю – це майже завжди досягнення, нагороди, заслуги перед Батьківщиною та відсутність всього того, що пошатне землю під «пам’ятником» герою.

Мені ж цікаво все, до останньої дрібниці. А особливо якщо ці «дрібниці» підтверджені документально.

Отож, історія про козацьку «еліту» або ж голий козак на коні.

Постать бунчукового товариша Івана Максимовича Долинського у середині 18 століття була відома не тільки Понорницький громаді, але й далеко за її межами.

Народився він у селі Покошичі (нині село Новгород-Сіверського району) у 1706 році у заможній родині військового товариша Максима Лавриновича Долинського (бл. 1670  – 1729) та його дружини – доньки ротмістра надвірної рейментарськоі корогви Івана Ростковського – Пелагеі Іванівни Ростковськоі (бл. 1670  – до 1740).

Пелагея по смерті свого батька мала неабияке придане – заможне село Покошичі, яке за звичаями того часу перейшло до її чоловіка Максима Лавриновича Долинського (представника козацької родини 17 століття) та на яке останній отримав 19.11.1708 року Універсал гетьмана Івана Скоропадського.

Крім того, Максим Лавринович володів млином на річці Головесні на «двух колах стоячій» і млином на Машевому болоті «на одному колі» з прилеглими угіддями. Також, саме в цей час, за свою військову «способность» (тобто за майбутні свої здобутки) він отримує дозвіл гетьмана на побудову млина на річці Лосці й осадження (заселення) прилеглих земель з умовою, аби заселення відбувалося не з числа людей навколишніх сіл.

Тож повертаючись до Івана Максимовича Долинського – «бекграунд» останній мав на заздрість всім. Успадковані по смерті батьків численні землі, приїжджі двори, 2 хутори: Долинський та Пятковський із служителями, млини, селян у Покошичах, які відбували повинність у його інтересах. До того ж у Понорниці Івану спродалися 6 козацьких родин, по суті перейшовши у кріпацтво до Долинських.

Іван Максимович продовжив військову справу свого батька, що загинув у Сулацькому поході 1729 року. Так молодший Долинський «бил ранєн в Польском походє і  три года содержался в полонє». 12.07.1734 року «для законних домовых єго нужд і за жестокоє полонноє тєрпєніє» Івана відпускають з Данцигу додому в село Покошичі.

Під час служби, з 1730 року Іван Максимович отримав особливий привілейований статус бунчукового товариша. Вирішальним у такому швидкому підвищенні молодого козака були родинні зв’язки, наближені до гетьмана (вважайте, що отриманий статус то рівнозначність сучасній «депутатській недоторканості» з поправкою на 18 століття – прим. автора)..

Життя після полону вирувало та дуже балувало Івана. Абсолютна вседозволеність та забезпеченість. У 1734 році він одружується на донці козака Варварі Парфенівні 1713 року народження (р.н.). Один за одним з’являються на світ Божий їх діти: Іван Іванович 1735 р.н., Михайло Іванович 1736 р.н., Анна Іванівна 1739 р.н., Семен Іванович 1740 р.н., Тетяна Іванівна 1743 р.н., Іван Іванович другий 1744 р.н., Ілля Іванович 1746 р.н, Леонтій Іванович 1747 р.н. Марія Іванівна 1748 р.н, Петро Іванович 1749 р.н., Ксенія Іванівна 1750 р.н.

У 1738 році разом із значковим товаришем Лубенського полку Андрієм Полетикою Іван займався закупкою коней для війська. Після чого статки сім’ї Долинських стрімко зросли, поповнилися новими угіддями та млинами.

І все б було добре та казково, якби не одне АЛЕ. Іван більш за все любив (хотілося б сказати Батьківщину, але ні) – вседенно і всеночно вино рікою та набиту трубку.

Ні благання дружини, ні розмови з дядьком – Понорницьким священником Федором Долинським, ні вмовляння меншого брата Михайла Максимовича, ні молодшої сестри Уляни Максимівни Зіневич – не могли переконати Івана повернутися до здорового глузду.

Ситуація набрала таких жахливих обертів, що Іван під впливом алкоголю та галюциногенів весь час ловив «білку», перетворюючись на монстра – нещадно бив дружину і дітей, виганяв їх на вулицю, тероризував, фізично знущався над всіма домашніми та залежними посполитими, і з особливим присмаком переможця – вскакував голяка на коня та носився по Покошичах та околицям на перевіс із списом, розмахуючи саблею, вчиняючи розбій і пограбування козаків та поселян, здійснюючи неабиякі непристойності, пропиваючи все, що траплялось на його шляху.

Понорницький сотник Брежинський розводив руками, управи на Івана не віднайти.

Варвара Парфенівна, будучи у повному розпачі, звертається у 1751 році до Генеральної військової канцелярії, шукаючи захисту.

І Генеральна військова канцелярія таки, не без довготривалого збору доказів та показів (які не тільки підтвердили, але й розширили мапу злочинів), визнає за Іваном «шалости» та відправляє 17.10.1753 року останнього до монастиря боротися із спокусою. І тут би всі мали видихнути, але ні…

Іван, не бажаючи змінювати свій життєвий курс, неодноразово втікає з місць «перевиховання» і продовжує свій «голий терор» до 1756 року. Поки не дає дуба…

Лише тоді родина, село, громада зітхнули з полегшенням.

Варварі Долинській вдалося віднайти в собі сили жити далі та поставити на ноги своїх дітей. Суворе дитинство, у постійному страсі та побоях, привило зневажливе ставлення до батькових залежностей. Сини продовжили військову династію та досягли успіху на професійній ниві, про це можна написати окрему історію. Доньки вийшли заміж за представників козацьких родин.

Варвара Парфенівна спочила у 1774 року в селі Покошичі.

Про Івана ж односельцям нагадує лише архівна справа на 49-ти сторінках.

Та на випадок, коли хтось із земляків чи гостей на околицях Покошич чи Понорниці побачить голого козака із саблею на коні – згадайте, звісно є шанс, що то привид у пошуку «шалостєй», але на всякий випадок – краще обирайте здоровий спосіб життя та туристичні подорожі мальовничими куточками Понорницького краю!

Станіслава МЕЛЬНИК-ОРЄХОВИЧ

Опубліковано у Інше | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.