Зима цьогоріч не схожа на зиму. Чи це кінець осені, чи початок весни – не зрозуміло. Та, мабуть, більш схоже на весну, тому що біля моєї оселі вже зацвіли проліски.
А з’являються вони найпершими, коли ще довкола лежить сніг. Своїм гострим, як спис, листям, пробивають землю, торішнє листя, сніг і гордо виносять свої голівки. Мужньо ведуть боротьбу із зимою. А ще і сніжинки, за легендою, перетворюються у ніжні квіти – провісники весни, щоб надати надії на кращі часи.
Ну і що це за пригода?
Серед снігу, серед льоду,
Лютий ще не встиг піти –
А вони взялись цвісти!
І зацвіли неспроста!
Але снігу нема, по-весняному тепло, хоча календар показує, що сьогодні 4 лютого 2020 року. А 77 років тому в цей день було сніжно, лютий мороз пропікав до кісток тих, кого вели на страту. Це було 4 лютого 1943 року і день став найтрагічнішим днем в історії села Велике Устя, що нині так і зветься Великоустівською трагедією. Того дня карателями, що, за переказами очевидців, між собою спілкувалися російською, заживо було спалено 24-х жителів села.
Цього дня вже вкотре разом з іншими односельцями поспішаю в сад, на місце трагедії. До Меморіалу Скорботної матері кладемо печиво, цукерки, квіти. Я ж принесла невеличкий букетик цих не лише перших квітів весни, а й взагалі перших квітів на Землі. Ці молочно-білі квіти здавна символізують ніжність, чистоту, стійкість, вірність і є емблемою надії.
Заступник директора Великоустівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Олена Іванівна Циганок зачитала поіменно жертв трагедії. Сільський голова Валентина Миколаївна Циганок запропонувала хвилиною мовчання вшанувати пам’ять загиблих.
Серед присутніх – родичі тих, кого було так по-звірячому страчено. Слово по слову – і враз перед очима відтворена картина тієї трагедії. У вогні згоріли маленькі діти, які так схожі на ці перші квіти – весняні усмішки рідної землі. Не судилося стати на весільний рушник вродливій юнці та красному легеню. Та поєдналися вони навіки в тому пекельному полум’ї, що обійняв їхні тіла. І на тому місці навесні пролісок своїм теплом проб’є холодну міць і з’явиться на світ гарною квіткою, ніжною, нескореною, вірною та сильною в коханні. Білі квіти, які з пониклою вниз головою, ростуть у вічному смутку за своїм коханням.
А їхні батьки?..
І небо засіяло перед праведними душами, щоб їм було легко, вільно і яснозоро летіти, і відкрило перед ними царство небесне, щоби душі безневинно загиблих світили своїй українській землі й вовіки-віків не розлучалися з нею.
Легенда говорить, що проліски утворені з часточок тіла гарної дівчини. Коли красуню Галатею обіймали ніжні хвилі моря, на неї налетів шалений дикий шквал, неначе ваза з кришталю розбилася вона на дрібні віртуальні частинки, які розлетілись в різні куточки світу та в космічну даль. Частинки, що зустрілись у нічній імлі, створили зоряний Молочний Шлях і далекі Галактики, а ті, що впали на землю, проросли пролісками – рослинами з білосніжними, як тіло Галатеї, квітами, та сизо-зеленими листочками, неначе одяг Ациса. Це і є душі страчених.
77 років, що розділяють нас у часі, – це дорога людського життя від моменту народження до відходу у вічність. Багато вже нема серед живих тих, хто був свідком того страхіття. Та і сад уже постарів. А плакуча верба, яка кожної весни ронить сльози на могилу, відживає свого віку.
Та підростають нові покоління. А пам’ять серця – неубієнна. Недарма ж мужність і ніжність – поєднання двох таких незвичних рис символізує найперша квітка Землі, що своїм гарячим подихом розтоплює сніг. А ще чогось нового та неповторного.
Він життя святе прославив
Вічність матінки-природи.
Ніби пам’ятник поставив
Силою своєї вроди.
Валентина МОВЧАН