У 1920 році під час епідемії іспанки Скотт Фіцджеральд та Ернест Хемінгуей опинилися на карантині на півдні Франції в ситуації подібній до теперішньої – самоізоляція, миття рук, зачинені бари.
Як відомі письменники сприймали та переживали це випробування Скотт Фіцджеральд розповів в одному зі своїх листів з карантину:
Дорога Розмарі!
День видався текучим і безрадісним, немов підвішеним до неба в сітці. Спасибі тобі, що написала. Я бачу, як перед вікнами карусель опалого листя кружляє навколо сміттєвої урни. Це схоже на джаз по звуку. Порожні вулиці. Начебто майже всі городяни зникли в своїх квартирах, і небезпідставно. Зараз здається модним уникати громадських місць. Навіть барів, про що я сказав Хемінгуею, за що він штовхнув мене в живіт. У відповідь я запитав його, чи мив він руки. Він їх не мив. І навіть не думав відпиратися. Він вважає, що це звичайний грип. Цікаво, хто йому таке сказав.
Адміністрація попередила всіх, що треба на місяць запастися необхідним. Ми з Зельдою купили червоного вина, віскі, рому, вермуту, абсенту, білого вина, хересу, джину і, най Бог боронить, бренді, якщо знадобиться. Прошу, молись за нас.
Бачила б ти площу, виглядає моторошно. Я жахаюсь від чортових можливостей, які несе таке майбутнє. Довгий день повільно котиться вперед під віскі з содовою, яке все більше стає сходим на воду.
Зельда каже, що це не дає приводу пити, але перо по-іншому в руках не тримається.
В задумі сидячи на веранді, я спостерігаю за далекою лінією горизонту, прихованій в каламутному серпанку, і ніби розрізняю невідступну кару, яка вже давно рухається в нашу сторону.
І все ж в щербатому контурі хмар при заході сонця помічаю одну-єдину смужку світла, яка змушує мене вірити, що настане краще завтра».
Джерело: Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка