Кажуть, що ювілейними датами є кругліші цифри, ніж п’ятірки, окрім тих, що ознаменують чверть століття.
Розіславши електронною поштою по ЗМІ Чернігівщини («Деснянську правду»), Києва («День») матеріал про Василя Горленка – українського етнографа та фольклориста, театрального та літературного критика, мистецтвознавця та перекладача, журналіста і блискучого стиліста, щирого патріота України, – з нагоди його 165-ї річниці від дня народження, мені не вдалося знайти їх надрукованими, хочеться вірити, саме через не круглу дату. Але надрукували Талалаївська районна газета «Трибуна хлібороба» (Василь Горленко очима й душею інших (Спроба попереднього огляду) / Іван Забіяка // Трибуна хлібороба. 2018. 16 березня. С. 5; Електронний варіант. – Режим доступу: http://taladm.cg.gov.ua/index.php?id=16285&tp=1&pg=) та Укрінформ (Василь Горленко: час розвіювати міфи. Ким він був для України? / Іван Забіяка // Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2422644-vasil-gorlenko-cas-rozviuvati-mifi-kim-vin-buv-dla-ukraini.html). Хотілося б одержати повідомлення від тих видань, куди надсилалися матеріали, про одержання матеріалів і пояснення про їх публікацію чи не публікацію. Та минулися часи, коли редакції відповідали на листи чи пропозиції від громадян (авторів), незважаючи на те, що сьогодні це забирає в сотні разів менше часу.
Справді, очевидно, саме на комерційній основі треба вітати з іменинами, подавати інформацію про куплю/продам і т. д. Але, враховуючи той загальний (низький) рівень духовності, який нібито раптово, а насправді цілком закономірно, сформувався в Україні протягом останніх десятиліть, злочинно не займатися просвітництвом всього населення України від немовлят і до похилого віку. І в цьому плані, як бачимо, негативна динаміка досить стрімка. Необхідно використовувати якнайменшу нагоду та привід говорити про тих людей, які віддавали життєву енергію, кошти на формування нації, на розбудову Держави Україна. На превеликий жаль, утішатися мало є чим. Досить невелика шеренга осіб, якими в тій чи іншій мірі опікується держава. А мала бути не шеренга, а колона в кілька рядів. І вона є, але переважно віртуальна. І нею займаються ентузіасти, свого роду волонтери. Чи витягнуть вони на своїх плечах увесь духовний світ України? Та ні ж!!! І не тому, що вони не хочуть, а тому, що окрім бажання, потрібні ще й кошти, яких і в Державі мало, бо «чомусь» їх більше у приватних руках, а електронні та друковані ЗМІ переважно корпоративні за змістом і суттю.
На сьогодні є нагальна потреба у виданні творів і листів Василя Горленка. В загальній кількості це може бути до десяти томів. І якщо з великими потугами видається творча спадщина, скажімо, Михайла Грушевського, цього «великого» державника, то що говорити про Василя Горленка, який творив духовну, саме Духовну Україну? Звичайно, це аж ніяк не означає, що нічого не треба робить, щоб цей проект реалізувався. Лежачий камінь він і є лежачим.
Для поки що Талалаївського регіону рік 2018 МАВ БИ чи МАЄ стати роком Василя Горленка, адже йому виповнюється 165 років від дня народження. Потужнішої особистості не лише в цьому краї не було і наразі немає. Минулого року була 110-а річниця від дня його смерті. Пропозиція провести бодай п’ятихвилинні читання в школах району, бібліотеках – нам, як такі, невідомі, принаймні, на сторінках «Трибуни хлібороба» не було інформації. Обмежилися однією публікацією в районній газеті (Міфи й реалії про Василя Горленка після його смерті / Іван Забіяка // Трибуна хлібороба. 2017. 22 квітня. С. 5; [Електронний варіант]. – Режим доступу: http://taladm.cg.gov.ua/web_docs/39/2017/04/docs/2017-04-22.pdf).
Переконаний (так би хотілося помилиться!), що й 13 березня – день народження Василя Горленка – окрім публікації в районній газеті, не було нічого, бо календар визначних дат, які стосуються району, навряд чи кимось ведеться, а тим більше хоч якось реалізовується. Хоча ім’я Горленка в районі, а тим більше в селі Ярошівка (нині – Українське) відоме. Знають, що був такий чоловік, пан. Дехто й більше знає про нього – письменник.
Минулого року 22 серпня, коли відбувалися заходи в рамках дня села, було запрошено з Ічнянщини кінне шоу козаків Соколиного хутора під керівництвом Миколи Черепа. Окрім цікавої й красивої програми, пан Микола презентував ювілейну монету, яку було виготовлено з його ініціативи, і на якій з одного боку викарбовано ім’я Василя Горленка, з іншого – Івана Мазепи. Поєднання абсолютно справедливе, воно спонукає до історико-просвітницьких екскурсів…
Таким чином, цією монетою фактично й було розпочато реальні ювілейні заходи, присвячені чудовій людині, неповторній творчій особистості – Василю Горленку. Несподівано і – приємно. Дух козацтва, дух історичного минулого, історичної справедливості, високої духовності, що була характерна й властива цим особам, передано в монеті. Як би було добре, щоб так сталося і з творчою спадщиною Василя Горленка, щоб вона стала реальністю для всього читацького загалу України!!!
Подвійне звернення до Талалаївської районної ради, щоб на її сесії затвердили кошти на видання епістолярної спадщини Василя Горленка, поки що нічим не увінчалася, оскільки, як було сказано, бюджет району затвердили тільки на перше півріччя. Є сподівання, що в бюджеті на друге півріччя це питання таки вирішиться позитивно. Невже Талалаївська районна рада, керівником якої є земляк Василя Горленка, не зробить усе, щоб за її участі під завісу свого існування таки було видано хоча б листування Василя Горленка?! Хоча – у зв’язку з децентралізацією в Україні, цілком можливо, що й нікому і ні перед ким буде навіть вже порушувати це питання. Переважно економічні мотиви цієї реформи відсторонюють вирішення загального духовного світу нації, зупинившись на якійсь частині соціальних питань, проблем. А це – як тут не згадати Одесу! – все-таки не одне й те ж.
Село Ярошівку (Українське) як якоюсь мітлою совєти метляли то до Талалаївського району, то до Срібнянського, то до Роменського, то знову до Талалаївського. Дометлялися до того, що село втратило, схоже, на завжди свою історичну назву, чим було нанесено непоправної шкоди як духовному світу села, так і насамперед Василеві Горленку, оскільки в окремих джерелах він може бути родом то з Ярошівки Роменського району, то з села Яроші Шишацького району Полтавської області, то з села Українське Бахмацького району. Дві спроби повернути історичну назву селу Горленка не увінчалися успіхом, бо дві третини жителів села та й сам Український інститут національної пам’яті виступили категорично проти. І сьогодні село є яскравим прикладом того, як село Українське – літописне село – вимирає в Державі Україна. Правда, разом з іншими, але в даному випадку щемно непокоїть однокореневість слів. Це нагадує щось на зразок самодискредитації, самоліквідації і самознищення; нагадує того, хто на верхівці дерева пиляє гілку від стовбура, а сам сидить з протилежного боку. Якщо колишнє село Милуни, що згодом стало називатися Степом, таки перетвориться в реальний степ, то в цьому є певна хоча й зла, але – закономірність. То ніяк не хочеться вірити в закономірність, що в Україні Українські села також перетворюватимуться в поле-степ. Але хто зважає на наші хотіння??!! За маревом економічних пріоритетів не те, що села та його людей не видно… Інстинкти наживи, що заполонили практично всю планету – це метастази на духовному світі, агонія, що заволочує його (духовний світ) матеріальними цінностями, які не дають можливості бачити людину (окрім подібних до себе) з її звичайними потребами, проблемами.
Нині село перебуває в підвішеному стані: чи лишиться воно в Талалаївському, чи перейде до Срібнянського, чи до Ічнянського районів – поки що невідомо. Одне тільки точно відомо – це не буде на користь імені Василя Горленка, бо в основі цих хитань переважає економічна вигода, яка ніколи не була й не буде достатньою, а не духовні пріоритети. Що ж стосується Василя Горленка, то географічні нісенітниці навколо його імені з новою силою будуть повторюватись і множитися у виданнях. Але кого це турбує?! Когось одного.
Можливо, й на наш сором, але невідомо, чи є вулиця в Талалаївському районі, яка носить ім’я Василя Горленка. А якщо й є то, вона нараховує дві-три хати. А значить перспектива пам’яті не довготривала. Район декомунізували географічно-промислово-ботанічними назвами. Історія, культура канули в лету. Ювілей від дня народження Ганни Затиркевич-Карпинської пролетів фанерою над Талалаївкою з Болотницею. Хоч і невеликі, але круглі дати смерті Петра Ротача, Григорія Вишневого пройшли непомітними. І нічого. Живі. Ніхто від цього не помер. Ковбаси не зменшилося. Але те, що чогось іншого таки зменшилося, щось обміліло – хто це помічає, а тим більше – бачить?
То, можливо, двічі на рік: один раз радіти, бо народилися, другий – сумувати, що померли, треба згадувати знакові постаті кожного населеного пункту? Можливо, саме цими іменами треба очищати й збагачувати свої душі? А не раз у п’ятизначні, у десятизначні, у двадцятип’ятизначні роковини! І вони є!!! І це наша біда, що ми не знаємо наших особистостей. Тоді, можливо, й сміття легше буде сортувати не на три-чотири види, а на понад тридцять. А в селах взагалі сміття не сортується: викидається на узбіччя, засмічуються самітні (і не зовсім) дворища… Бо сміття – це теж культура і духовність!!! Ми кожного року так чи інакше святкуємо свої дні народження, а хто їхні буде святкувати, хто за ними буде сумувати? Так і з нами буде. Якщо ми – ні, то й нас– також…
Треба відверто сказати, що для Василя Горленка попри все найближчий адміністративний центр був і залишається місто Прилуки – як повітове місто, як нинішній районний центр, яким, схоже, і залишиться надалі. Часто в листах Василя Петровича було зазначено: село Ярошівка, Прилуцького повіту. Отже, поки що Прилуки. Хоча – за великим рахунком – такі, як Василь Горленко, не належать якомусь одному конкретному регіону. Він належить усій Україні!!! А його діапазон творчої діяльності сягає майже всієї географічної європейської частини, а його ідеї, безсумнівно, мають планетарне значення. Та поки що про Прилуки.
У Прилуках знають не лише Василя Горленка, а й Лазаря та Дмитра Горленків– полковників місцевого полку, Іоасафа (Горленка) – єпископа Білгородського, святого в православній церкві, інших представників цього давнього українського роду. Знають і бережуть пам’ять. Бережуть що в Прилуцькому краєзнавчому музеї імені Василя Івановича Маслова, що в Прилуцькій центральній районній бібліотеці. І, як кажуть, з найменшого натяку відгукується бібліотека, щоб у її стінах відбулися заходи, пов’язані з ім’ям Василя Горленка: чи провести презентацію книги про нього, чи поговорити з нагоди його ювілею. Так сталося й цього разу.
Директор цієї бібліотеки Валентина Володимирівна Тарасенко одразу відгукнулася на нашу пропозицію і звернулася до керівництва Прилуцького відділення земляцтва «з великим проханням – делегувати представників «Земляцтва» для участі в заході з нагоди 165-річчя нашого земляка (виділення наше. – І. З.) Василя Горленка. Будемо вдячні за позитивне вирішення нашого прохання. З повагою Валентина Тарасенко».
Земляцтво в особі Прилуцького відділення, безперечно, не могло відреагувати інакше, окрім як позитивно. Павло Олександрович Кривонос – очільник відділення, Микола Павлович Гордієнко – його заступник, зробили все, щоб делегація з членів земляцтва в Прилуки поїхала: в якості фотографа Юлія Василенко, в якості доповідача – Іван Забіяка. Не було б поїздки, не було б і цих роздумів.
Бібліотека зробила великий стенд-виставку книжок, періодики «Славний нащадок козацького роду», присвяченій даті, особисто Василеві Горленку. Виявляється, в її фондах чимало є джерел, де можна прочитати про Горленка, про його творчість. І це, безперечно, радує. Аудиторія доросла (захід проходив у період канікул, тому дітей зібрати у цей час досить складно): місцеві краєзнавці, вчителі, небайдужа прилуцька інтелігенція, отже, вмотивована та зацікавлена. Місцеве телебачення вело запис, брало інтерв’ю. Фотографувала й робила відеозапис і співробітниця бібліотеки. Відеорепортаж уже можна подивиться на сторінці у Фейсбук телекомпанії Прилуки (https://www.facebook.com/100010769384189/videos/587613854940922/)
З доповіддю про прилуцький рід Горленків виступила Тетяна Зоц – директор Прилуцького краєзнавчого музею імені Василя Маслова. Вона розповідала про Лазаря, його сина Дмитра Горленків – полковників. Наголосила на тому, що Дмитро був соратником Івана Мазепи і був поруч з ним, поки ще жив гетьман. А потім за кілька років, повернувшись на батьківщину, зазнав утисків з боку царя Петра І. Маючи великі статки, наприклад, Дмитро, сприяв власними коштами будівництву церков, особливо що стосується Густинського монастиря. Нагадала й про Іоасафа Горленка – єпископа Бєлгородського, пам’ятник якому стоїть у Прилуках, а також про інших представників роду Горленків, які жили й живуть за кордоном.
Про Василя Горленка розповідав Іван Забіяка, кандидат історичних наук, журналіст. Зокрема, він наголошував на тому, що доводиться ще й до цього часу вести «боротьбу» із помилковими зазначеннями дат народження та смерті Василя Горленка в різних як друкованих, так і електронних виданнях: надто ця прикра помилка закріплена в сучасних енциклопедичних виданнях – як у галузевих, так і в загальнодержавних. Насправді Горленко народився НЕ 1 січня, А 1 березня; помер НЕ 14 квітня, А 12. І цьому є підтвердження в загальнодоступних джерелах, які енциклопедичні та інші автори біографій Горленка ігнорують.
Доповідач розповів про родину Василя Горленка, про його книжки «Южнорусскіє очеркі і портрєти» (1898), «Украінскіє билі» (1899), «Отблєскі» (1905), а також про літературу, що стосується Василя Горленка, видану в Україні та за кордоном: «Листи Василя Горленка до Панаса Мирного. 1883–1905. Зладила до друку Євгенія Рудинська (К., 1928)», «Дорошенко Д. Василь Горленко (Париж, 1934)», «Забіяка Іван. Епістолярна спадщина Василя Горленка (К., 2013)».
Ім’я Василя Горленка, продовжував Іван Забіяка, ще недостатньо досліджено. Українська гуманітарна освіта, наука досить часто похапцем, спорадично, епізодично, фрагментарно, позірно, компілятивно переказує частину епізодів з його біографії, схоплює лише поверхневі зрізи його творчості, не намагаючись заглиблюватись, шукати паралелі, розуміти його в контексті досить невеликої когорти універсальних українських вчених другої половини ХІХ століття – таких як Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, на початку ХХ століття – Андрій Ніковський, Микола Зеров та ще, можливо, кілька осіб. Горленко практично не розглядається з позицій «ґенези новітнього українського консерватизму», про який говорив історик Олександр Оглоблин, з позицій культурно-історичної школи у мистецтвознавстві Іполита Тена, французького філософа-позитивіста, естетика, письменника, історика, психолога, інших провідних європейських мислителів. Для цього необхідно насамперед видати творчу спадщину Василя Горленка, дати її на переосмислення…
Особливість цієї зустрічі полягала ще й в тому, що обидві доповіді не були просто доповідями в традиційному жанрі. Вони супроводжували велику кількість фотографій, виведених на екран, які переважна більшість відвідувачів бачила вперше. Все це, безперечно, викликало інтерес, активізувало увагу присутніх.
Відбувся обмін і подарунками. Іван Забіяка від земляцтва та свого імені директору бібліотеки Валентині Тарасенко вручив копію книги Василя Горленка «Украінскіє билі» та збірник відгуків на книгу «Талалаївський край». Йому ж було подаровано директором Прилуцького краєзнавчого музею імені Василя Маслова комплект чудових сучасних листівок «Прилуки» та місцевим краєзнавцем Миколою Марченком його книгу «Там, де утка з селезнем цілуються…» (обсягом 615 с.) «про минуле й сьогодення двох споріднених по духу сіл-сусідів – Охіньки та Пручаї», книгу, яка варта окремого слова, слова-похвали, як глибокого дослідження цього регіону Прилуччини, як одного з підручників, як зразків дослідження в галузі місцевого та історичного краєзнавства в цілому…
Вже після зустрічі виникла ідея надати Прилуцькій центральній районній бібліотеці ім’я Василя Петровича Горленка, яка знайшла перший позитивний відгук. Рід Горленків тісно пов’язаний з Прилуками, Прилуччиною. В Прилуках є пам’ятник згадуваному вже Іоасафу Горленку. Василь Горленко, кажучи словами Миколи Зерова: звістував світло хуторам, знаходив «дива мистецтва там, / Де походила вже рука невчена; / І в час, як валка земляків численна / Знай сунулась назустріч орденам, – / Вивчати край і залишити нам / Книжки, як дзвін сонетного катрена». Тому, на наше глибоке переконання, Василь Горленко, як такий, що все життя займався просвітницькою діяльністю, заслуговує, щоб його іменем було названо один із найпотужніших просвітницьких центрів Чернігівщини – Прилуцька центральна районна бібліотека. Цим самим буде віддана частка шани цій людині, компенсовуючи ті духовні та фізичні затрати, які були віддані нею на розбудову саме Духовної, Європейської України.
І останнє. На зустрічі була присутня й 9-річна учениця 4-го класу з села Малої Дівиці Прилуцького району Таня Тесленко. На фото видно, що вона непідробно уважно слухала виступи доповідачів. Згодом подарувала мені мій портрет, який вона намалювала. Важко сказати, наскільки він схожий, але заперечити бачення дитини важко, практично неможливо. Я не знаю, як вона сприйняла виступи, яке розуміння сформувалося в неї від цих виступів, які знання вона винесла із зустрічі, але безсумнівним є те, що з молоддю треба працювати – особливо тоді, коли вона слухає уважно. Тоді є гарантія того, що в нас є майбутнє. Це майбутнє буде іншим, як інше нинішнє, порівняно з попереднім, але головне, – що буде. І Таня Тесленко з Малої Дівиці дала надію.
Іван ЗАБІЯКА