Про культурологічно-політичний аспект відомого фразеологізму

«Моя хата з краю, я нічого не знаю». Так досить часто характеризують байдужість, ба, навіть природу, ментальність українців. Байдужість практично до всього, що виходить за рамки особистого, за рамки квартири, обійстя, за рамки функціональних обов’язків. Та – досить часто і в їхніх рамках. І це лякає й насторожує чи не найбільше. Одним словом це називається пофігізмом.

Мій життєвий і практичний досвід змусив продовжити цей фразеологізм ще й таким– «і знати не хочу». Прикладів цьому більше, ніж достатньо.

Майже на кожному кроці стикаєшся з байдужістю не лише українців до всього, що оточує людину. Чи це стосується – о, ще й як стосується! – екологічних проблем, загальної і конкретної культури людей, облагородження середовища, співвідношення людини з Природою. І чи не найосновніше – державної мови, тобто– української. Тут уже точно про так званих українців. Моя хата скраю державної мови не знаю і знати не хочу, і вчити не буду.

Що характерно: кожен окремо взятий член суспільства – абсолютно чи наближений до цього – нормальна людина. Людина! А якщо ще й з чаркою, то може й заговорити по-українськи і навіть «розпрягти коней». А як уже збираються двоє-троє, ніби бісяться. Є, правда, виродки, які й на самоті підтверджують це своїми негативними вчинками: чи зламати, розстріляти вказівник, чи відламати брилика над сміттєвим кошиком, поцупити моторолер…

Правду ж кажуть: у сім’ї не без виродка. Це ж стосується й колективу, суспільства. Для цього й існують неврологічні диспансери, тюрми, щоб одних лікувати, інших перевиховувати. Але досить часто для одних це тимчасово, а для інших – безрезультатно.

Байдужістю в цілому хворе все суспільство! І це не звинувачення. Це діагноз чи й навіть вирок. Інакше б не було тих проблем, які є насьогодні.

Є, слава Богу!, частина людей свідомих, для яких, коли «общеє добро в упадку», забувають «отця і матку», лишають дружин, дітей і «летять повинність ісполнять» (за Іваном Котляревським). Але таких стабільно низький відсоток. І вже досить давно стабільно низький. Хоча саме завдяки них досить часто суспільство, держава ще існують.

Важко сказати, коли до тієї «хати» додали «не знаю». Адже всі мандрівники в 17-18 століттях відзначають українців як небайдужих, освічених, культурних, толерантних людей. А вже в другій половині 19 століття Тарас Шевченко закликає будити громаду. Будити, бо спить. Звичайно, не в прямому розумінні. Але в прямому – байдужа, бо «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Самі упокорені, байдужі і дітей в такому ж дусі виховують.

А після перевороту 1917 року вже через десятиліття з’явилася маса ортодоксів, які готові свою голову віддати за нову владу, за вождя, здавали своїх батьків. Як же все-таки швидко суспільство ведеться на погане, порочне, перевиховується, вбираючи в себе лише негативне!

Я переконаний, що формула «Моя хата з краю, я нічого не знаю» українцям нав’язана зовні. Швидше всього, з часів закріпачення. Людей треба було закріпостити фізично і психологічно. Фізично простіше. А психологічно – складніше.

Нині, коли московія розв’язала з Україною війну, з’явилося таке поняття, як гібридна війна. На наше глибоке переконання ця гібридна війна почалася з моменту підписання (?) Богданом Хмельницьким військової угоди з московією 1654 р. і триває по сьогодні.

Вона, московія, ще й досі не оприлюднила Переяславські статті, мотивуючи, що їх немає. Українські дипломати кажуть, що вони є, але в них із боку московії велика кількість гарантій, які вона ніколи не виконувала і не збирається.

І це посьогодні ще буде, на превеликий жаль, тривати довго. Тільки з тією різницею, що в кожен час використовувалися відповідні методи і засоби. І вони були завжди ефективними, бо максимально відповідали своєму часові. І деякі з них були, є і ще тривалий час будуть – це історія, культура і, найосновніше, мова.

Поняття старшого брата і меншого – це також конвеєр гібридної війни, до якої долучилися й кращі творчі сили України совєтського періоду.

Викрадення назви Русь і перетворення її в Росію – це також гібридна війна.

Редагування, точніше, переписування українських літописів – це тотальна гібридна війна проти України.

Принизлива назва Малоросія – це також гібридна війна.

Підтягування української мови до російської в лексикології, здійснення різних маніпуляцій навколо неї почалися фактично одразу після перевороту 1917 року, а придушування, заборона – систематично, починаючи від Петра І – це також гібридна війна.

Українська мова в Україні – це не лише маркер причетності до нації, держави, ба, навіть загравання з нацією. Це насамперед відсутність обговорення питання мови як проблеми в суспільстві на всіх рівнях: політичних, псевдо наукових, побутових. Це вирішення державності мови раз і назавжди. І порушення цього питання в плані дво- чи тримовності не лише національна крамола, а й відповідальність кримінальна в категорії державна зрада. Все! Крапка!

Питання української мови в Україні має розглядатися лише як явище світове, наукове, лише в плані її історичного розвитку, індивідуального розвитку конкретних визначних українських творчих постатей, вплив чи взаємовплив її на розвиток мов сусідніх держав, скажімо, тієї ж мови варварської московії. Адже там дуже багато українізмів! І їхня кількість збільшується. І так далі.

Наша толерантність до чужинців нас і губить. Кажуть, він останню сорочку віддасть, у значенні – ця людина не жадна, добра, здатна співчувати, розуміти стан іншої людини. Але віддати чужому. Бо чужий хитріший, лукавіший, цинічніший, він попросить, випросить. І довіддавалися. А свій – щирий, відвертий, чесний. Йому соромно просити, а тим більше останнє. Він і не попросить.

У мене корова здохла, хай і в сусіда здохне. Це також гібридна війна. А ще жорстокіше: у мене хлів згорів, давай спалимо й сусідові…

У фільмах поліцаї, зрадники – лише українці чи герої з українським прізвищем.

Це все «дяка» московитів за те, що, починаючи з випускників Києво-Могилянської академії несли і ще й досі несуть туди культуру, освіту, цивілізацію. Це надзвичайно велика тема. Почитайте книгу Івана Огієнка «Українська культура». В роки совєтів вона видавалася за кордом, а в Україні могла з’явитися тільки в роки незалежності.

Якби всі українці застрайкували в московії, не треба було б ніяких санкцій. Там би стався загальний колапс. І були б повернені всі території Україні, також і етнографічні. Але цього ніколи не станеться, бо значна частина тамтешніх українців, цілком ще й імовірно – спадкоємці колишніх києвомогилянців – за суттю вже не українці.

Більшість зазомбована цією гібридністю. Помітили її лише тоді, коли почалося фізичне винищення кращих синів і дочок України уже на початку 21 століття.

А морально-психологічного винищення ще не всюди й помічаємо. Віримо відеоящикам, всяким хитрим і лукавим відщепенцям, які одне кажуть, а роблять інше. Віримо й не ставимося критично. А як ми будемо ставитися, коли не зможемо (чи й не хочемо) перевірити їхню брехню? За якими джерелами? Проводового радіо немає. Пресу майже не передплачуємо, а тим паче альтернативну. Інтернетівське покриття на периферії умовне. Та й скільки тих користувачів у селах, районах? А якщо й є, то про квіточки, кулінарні рецепти і тому подібному – от і вся політика. Під відео, в якому відомий журналіст стрибає по калюжі, поставлено понад 70 тисяч (!) лайків, понад 8 (!) тисяч коментарів, понад 2 (!) тисячі поширень. Під повідомленням, фото про реконструкцію культурної пам’ятки національно-державного масштабу і значення лише кілька десятків лайків і одиниці коментарів та поширень. Чому немає бажання розвиватися: духовно, інтелектуально?

А якщо з’являється щось патріотичне, на нього є ще совєтами заготовлені звинувачення: націоналіст, бендерівець, запроданець американський… Із-за поребрика звинувачення іншого змісту, які властиві цим поребрикам: хунта, фашисти, неофашисти і так далі.

Великою темою гібридної війни московії з Україною є асимілятивні процеси. Досить активними вони почалися ще з часів Катерини другої.

Українців душили фізично, психологічно й морально, відверто й підступно. Незначні протести не були масовими, визначальними. Хутірна система давала взнаки. Цим і користалися наклепники. Загальні процеси їх переважали, посилювалися. А українці терпіли й терплять, не помічають, ба, навіть проявляють не лише лояльність, терпимість, а значна частина стає на захист чужого. Та ще й як стає! Крим і Схід продемонстрували і демонструють це. Було б більше «захисників», якби не стримали наступ. Але це не означає, що їх поменшало. Вони принишкли: або в очікуванні, або проявляють спротив не публічно.

До болю прикро, що нав’язливі дискримінаційні ярлики, адресовані українцям, успішно прижилися й приживаються, сприймаються як належне.

І це лише вершечок айсберга.

* * *

А чи не найбільша проблема в контексті «хати з краю» полягає у внутрішній гібридній війні, відкритій чи закритій конфліктності в Україні. Так! Саме так: у внутрішній гібридній війні! Вона була і є! Вона тотальна! Вона страшніша від зовнішньої. Темпи і масштаби її збільшуються з приходом кожної нової влади. Прийшовши до влади, одразу – моя хата скраю усім баки забиваю, собі кишені напихаю. Україна шокована від зарплат і премій високопоставлених чиновників! Показово він(вона) за, але на ділі вирішую переважно особисті інтереси.

Різні сумнівні реформи і новації, багато чого голослівного та популістського, паплюження справжніх героїв і нав’язування міфічних, конфліктність між владою і простим народом, слугами та господарями, суперечності і в середині самого народу, цінова політика, відсутність справжньої ідеї та програми державотворення, постійні хитання між заходом і сходом, не сприйняття або формальність перед державними символами, цинічне або підступне вихваляння чи пропагування совєтчини, сусальне українство і так далі.

Все це посилює гібридність, конфліктність і послаблює темпи розвитку України на всіх її фронтах та найбільше на духовному. Але чому слуг обслуговують господарі, власники?

Біда не в тому, що півтора десятка дівок вийшло на сцену й підспівували солісту з гібридним прізвищем, якому Україна по барабану (його слова інші). А біда в тому, що на сцену вийшло національне обличчя України як за формою так і за змістом і позловтішати над чужим горем у «кращих» українських традиціях. Моя хата скраю, собі гроші заробляю. На чому заробляю і чим – мене не цікавить. І це наше справжнє національне обличчя побачив увесь світ.

Тотальна байдужість як по вертикалі, так і по горизонталі. Наче пороблено. Чи зароблено? Вже й собаки із котами краще співмешкають, ніж люди між собою.

Кілька років підряд звертаюся, прошу колишнього агронома, в якого ніби то є карта полів, урочищ і так далі села. Хочу подивитися, перезняти для краєзнавчих досліджень. Стимулюю подарунком книги. Вже ж і пенсіонер. Ніде не працює, не перезайнятий. Ніби й патріотично розмірковує, вболіває за село, за його історію, багато знає. А от пошукати карту обіцяє хайками та требами. А викласти на папері свої знання про село, його людей «обіцяє» мовчанкою або зітханнями. І такі чи подібні випадки зустрічаються на кожному кроці. Хіба не «з краю хата»?

Те ж саме поки що можна сказати і про пошуки матеріалів до стендів, які хочемо поставити в селі Болотниця (Талалаївського району Чернігівської області). Звернення до нинішніх і колишніх мешканців села поширено в газеті «Трибуна хлібороба», на різних ресурсах Інтернету. Бачили? Читали? Так! І що? Сільський голова Анатолій Миколайович Рудько особисто звернувся до мешканців на сходці села. А на ділі майже нічого. Поки що тільки Інна Лещенко та Валерій Ковальов – вихідці із села – реально переймаються пошуками матеріалів. А таких ентузіастів має бути не один десяток. Але його немає. «Викидають» неякісно сфотографовані світлини в групі «Моя Болотниця» на Фейсбуці в основному без підписів, пояснень, дат. І всі задоволені. Але цього мало. Зовсім мало. Це все приватне, особисте. А для стендів потрібні масштабніші, значущіші фото, які відображали б той чи інший період із життя села і його людей. Поки що глухо.

Хочу звернутися до всіх директорів шкіл району. Ви час від часу наводите порядки у своїй «бюрократії». За всіма правилами порядки наводити треба. Але я маю конкретні приклади, коли завдяки йому реально зникають протоколи педагогічних рад; краєзнавчі реферати, зібрані спогади односільчан про голодомор, про війну; старі стенди; альбоми; фото і так далі і тому подібне. Офіційні документи здавайте в державний архів, а всі інші – в Талалаївський краєзнавчий музей. Рано чи пізно до них дійдуть руки уважного краєзнавця та стануть неоціненним джерелом.

Користуючись нагодою, хочу через зробити соціальне замовлення колишньому директору Болотницької загальноосвітньої школи Григорію Якимовичу Кунденку.

Шановний Григорію Якимовичу, будьте ласкаві, підготуйте таку інформацію для стендів села!

Скільки всього учнів закінчило школу. У цих списках зробіть таку вибірку: скільки закінчило неповну середню школу – це будуть переважно болотничани; скільки навчалося у старших класах із кожного навколишнього села. Адже ця школа досить тривалий час була своєрідною опорною школою для одержання середньої та професійної освіти. Показати всі ці дані в динаміці хоча б за кожні десятиліття. Дуже бажано було б знати якомога повнішу інформацію про випускників, які стали помітними фахівцями в науці, освіті, мистецтві, спорті, виробництві і так далі, що відзначені різними державними нагородами, званнями.

Також, будь ласка, підготуйте список усіх учителів по роках із зазначенням, хто який читав предмет. Список директорів, завучів з навчальної та виховної роботи (прізвище, ім’я, по батькові).

Школа мала визначні досягнення в спорті. Яка була спортивна база в школі. Чемпіонські досягнення і з якого виду спорту. Скільки із школи вийшло розрядників, з яких видів спорту. Визначних – поіменно.

Також була потужна виробнича бригада. Яка була матеріально-технічна база в школі. Скільки гектарів землі оброблялося і які види культур вирощувалося. Скільки учнів одержали права трактористів, водіїв авто.

Як здійснювалося трудове виховання. Назвіть помітні культурно-освітні заходи, які проходили в школі, в селі за участю учнів школи. Які традиції першого й останнього дзвоника, випускного вечора інші заходи. І – те, що Ви ще вважатимете за потрібне відобразити на стендах.

Відсутність таких даних в цілому насьогодні абсолютно типове. І цій типовості більшість легко піддається. А це розхитує кожного з нас, мешканців кожного населеного пункту та й Україну в цілому на всіх її фронтах і найбільше – на духовному. Ми просто відгородилися від минулого. Живемо ніби одним днем. А як же з майбутнім. Чи якось воно буде? А як же діти, онуки? Чи й надалі будемо послугуватися ніякою інформацією, яка веде просто в нікуди?

І з цим треба боротися.

«Нація, – читаю слова Михайла Грушевського на одному зі стендів Музею становлення української нації, – це спільнота людей, об’єднана навколо національних елементів, таких як мова, історія, традиції, мистецтво».

І справді: саме першим і найважливішим загальнонаціональним рубежем, бар’єром між гібридністю та духовними цінностями – є мова.

Другий – це культура, яка вбирає не лише мистецтво, традиції в якнайширшому розумінні людської діяльності.

Третій – це історія села, району, Держави в цілому.

Всі ці три рубежі, бар’єри об’єднують однаково важливі три умови – це володіння, знання і практичне застосування.

Три умови проявляються лише в одному – в їхній реальній, конкретній повсякденній результативності на користь насамперед духовним цінностям. Якщо немає результатів усі умови лише декларації, а точніше – демагогія, профанація і показуха, що означає – зрада духовним національним цінностям.

Понад три з половиною століття московія веде гібридну війну проти України. Чому вона так в’їлася в нас? Принад багато. Але основна, на нашу думку, та, що ми жодного разу не дали московитам по зубах так, як належить. В усьому іншому: «А Васька слухає (чи не слухає) та їсть». Були моменти, коли можна було переломити ситуацію, хід подій, скажімо, відома Конотопська битва 1659 року, але й вона виявилася половинчастою і не завершеною.

Проти нас воюють тому, що мИ дозволяємо, мИ даємо привід своєю толерантністю, тому, що користуємося «я нічого не знаю», а не справжнім – «перший ворога стрічаю». І стрічаю не хлібом-сіллю, а зі зброєю в руках, з тією жорстокістю та ненавистю, яку ворог проявляє по відношенню до нас. З такою жорстокістю та ненавистю, щоб страх від них передавався з покоління в покоління століттями! Щоб назавжди відбити бажання воювати з нами.

Проти нас воюють підмінами понять, смислів, маніпуляціями. Нам їх нав’язують століттями, а ми нічим не протидіємо. Діяти треба абсолютно їхніми ж методами і засобами, щоб вони були в шоці. Діяти на випередження, вдаватися до таких же маніпуляцій, підмін, використовувати їхні ж слабкості, ницості. Треба просто знущатися з них.

Є таке прислів’я: «Харашо там, гдє нас нєт». Це їхнє прислів’я! Правдиве і щире. Його я знайшов в Інтернеті за назвою: «Русские народные пословицы и поговорки. Серия «Школьная библиотека» (Режим доступу: http://old.prosv.ru/ebooks/lib/2_Poslovici/7.html). Тут і маніпулювати, ніяких підмін робити не треба, бо справді: їх немає в Прибалтиці, в Польщі, в Германії і там не так, де вони є – в Абхазії, в Придністров’ї, в Україні, в Сирії. «Гдє ногой ступіт – трава нє растьот» (Там само). Це ж яка їхня правда! Чи не напрямок протидії та гібридної війни проти московії?

Ми здатні, ми зможемо перемогти на історичному, культурному, мовному фронті проти московії. І це важливіша перемога, визначальніша. Зможемо, бо за нами Правда. І цією Правдою треба зарядити десятки мільйонів мізків, починаючи з дитинства. І не має значення чи хата з краю, чи в центрі. Головне, щоб ми були єдиними, активними, одностайними. Якщо цього не станеться, то не «воріженьки», а ми згинемо, «як роса на сонці».

Іван ЗАБІЯКА

Опубліковано у Культурна спадщина, Українська мова | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Про культурологічно-політичний аспект відомого фразеологізму

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    З цікавістю та захопленням вдруге прочитав статтю Івана Забіяки. Адже вперше прочитав її 12 березня на сайті «УКРАЇНСЬКИЙ РЕПОРТЕР» під заголовком «Байдужістю в цілому хворе все суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок». Читайте за посиланням: https://ukrreporter.com.ua/golovne/statti/bajduzhistyu-v-tsilomu-hvore-vse-suspilstvo-tse-diagnoz-chy-j-navit-vyrok.html
    Та як би там не було, рекомендую відвідувачам сайту прочитати цю чудову статтю про проблеми хвороби нашого суспільства, статтю, яка могла б прикрасити першу сторінку нашого земляцького часопису!

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.