Рік тому здійснилося те, що раніше здавалося неможливим. У цей благословенний день Господь дарував українському православ’ю єдність: 15 грудня 2018 року у Святій Софії Київській відбувся Собор, в результаті якого постала помісна Православна Церква України, а на мене був покладений хрест Предстоятельства. Знає серцевидець Господь: я прийняв його виключно як чернець приймає послух служіння.
Будучи обраним Предстоятелем єдиної Української Православної Церкви, я усвідомлював, наскільки це велика відповідальність. Свого часу, обравши шлях служіння Господу, я дав обітницю, що буду до кінця виконувати Його волю і нести послух Церкві. Тож я не мав права на помилку. Інакше ми ризикували знову розділитися і повернутися в ту штучну церковну ізоляцію, в якій, через дії Московської Церкви, перебували до цього протягом останніх десятиліть – коли ми лише мріяли про відновлення історичної справедливості, встановлення євхаристійного єднання, розширення всеправославної взаємодії та братнього канонічного спілкування з помісними Церквами-Сестрами. У нас була мета, і ми її досягли.
Найперше завдання, яке я поставив перед собою після обрання, було таким: зміцнити фундамент Української Православної Церкви та зберегти внутрішню єдність. Минув рік. Чи справляюся я з цим завданням? Вважаю, що так. Але не сам, а за підтримки та завдяки спільному прагненню, молитві та праці нашого єпископату, духовенства, мирян. Бо якби ми не зберегли єдність всередині нашої Церкви, то не мали б сьогодні жодних успіхів, зокрема, не почався би процес визнання нашої автокефалії з боку інших помісних Православних Церков.
Ми й нині проходимо певний період випробувань. Так само, як і випробування переживає сьогодні й наша держава: ми перебуваємо у стані війни, але хочемо зберегти нашу територіальну цілісність і єдність усередині країни, бо інакше не буде Української держави. Подібно і з Церквою – попри усі перешкоди чи виклики, як внутрішні, так і зовнішні, ми мусимо втриматися разом. Бо Українська Церква — це душа українського народу, а наша держава, наче тіло, не може існувати без душі.
Тож помісна Православна Церква України – єдина і визнана – вірою і правдою служитиме благу українського народу й надалі, молитиметься за нього перед Господом і вестиме його шляхом спасіння. Знову закликаю до єдності всіх наших братів і сестер, хто зараз з різних причин не належить до помісної автокефальної Української Православної Церкви: двері нашої Церкви та наші серця відкриті для вас. Полишимо у минулому те, що нас розділяло, і працюймо далі разом на благо Православ’я та України!
